Василь Стус: людина, яка могла стати поруч із керівниками майбутнього Народного руху України – історик

Імені Василя Стуса бояться досі, через 33 роки після його смерті в радянській тюрмі. Чому ім’я поета й правозахисника, який виріс у Сталіні (тепер Донецьк), Василя Стуса стає все актуальнішим? Чому його боялися у довоєнному Донецьку, і після окупації міста боїться угруповання «ДНР»? І чи міг би хтось врятувати Василя Стуса від смерті в тюрмі? А сьогодні – Олега Сенцова? Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили академік, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка Микола Жулинський, філософ, проректор університету «Острозька академія» Петро Кралюк та політолог, історик Станіслав Федорчук.

– Миколо, чи стали ви дивитися на біографію Василя Стуса інакше після подій на Сході України? Зараз його доля має досить символічний вигляд, є багато алюзій у сучасності на те, що відбувалося за його часів.

Микола Жулинський: Безперечно, певні кореляції відбуваються. Для мене дивно, що Донбас, м’яко кажучи, пішов у таку опозицію до всього українського. Я приїздив у Донецький університет, виступав із лекцією про Василя Стуса. Тоді відкривалася меморіальна дошка на колишньому Донецькому педагогічному інституті, в якому навчався Василь Стус.

На відкритті, як не дивно, був присутній тодішній голова обласної Донецької державної адміністрації Віктор Янукович і виступав українською мовою.

Я не міг подумати, що настануть такі часи, що буде агресія Російської Федерації проти України.

Але феномен Стуса ще раз підказує і підтверджує думку, що українська ментальність і український дух був і є присутній у нинішньому окупованому Донбасі.

Стус не випадково вже відзначався тоді, коли працював вчителем у Горлівці, певним спротивом проти русифікації, яка здійснювалася на Донбасі. Коли він приїхав уже до Києва, вступив до аспірантури Інституту літератури імені Шевченка, він усе більше проймався тією атмосферою шістдесятництва, яка була в Україні.

4 вересня 1965 року, коли він виступив у кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» проти арештів української інтелігенції, це було логічно, це виходило з його минулого.

– На відкритті дошки у Донецьку були очільники тодішньої області, які потім були замішані в певних політичних моментах. Станіславе, чи згодні ви з тим, що відбувалося вшанування й поступова реабілітація його пам’яті, усвідомлення, принаймні донеччанами, хто був їхній земляк?

Станіслав Федорчук: Василь Стус і у своїй творчості, і у своєму житті був нонконформістом, він ніколи не був зручною людиною. Тому коли в Донецьку почали певною мірою вшановувати пам’ять Василя Стуса, було два крила.

Було крило абсолютно фальшиве, ніби от треба згадати видатного випускника. Провести офіційні заходи, запросити гостей з Києва, продемонструвати, що тут, у Донецьку, шанують і пам’ятають Василя Стуса.

Пам’ятаю, що у 2009 році, коли виникла ініціатива випускників і студентів надати Донецькому університетові ім’я Василя Стуса, усі ці люди, які «вшановували» його багато років, публічно вчинили суд над Стусом, скликаючи вчені ради, видаючи газети, де вони пояснювали, що Василь Стус – антисеміт, що його ім’я прирече університет на знищення російських студентів, і так далі.

Ті, хто наважилися запропонувати своєму університету ім’я Стуса, потрапили в радянські класичні умови переслідування. Їм було поламано сесію, багато людей отримали персональну проблему в навчанні.

– Із чим ви це пов’язуєте? Чому був такий спротив? У 2015 році вже проросійські сили, які захопили місто, барельєф зняли з будинку. До конфлікту і після конфлікту ім’я Василя Стуса, земляка, генія бояться і боялися?

​Станіслав Федорчук: Стус не вкладається в межі жодних традиційних уявлень. І своєю біографією, і громадянською позицією, своїми літературознавчими працями.

Стус дав чітке визначення українській літературі доби соцреалізму. Він не просто викривав колег, які наступали на горло власній пісні. Він пояснював, що це процес і духовної, і літературної смерті. Серед його сучасників не багато настільки сміливих.

Для багатьох Стус є яскравим прикладом антирадянщини, усього, що є в Україні і що могло б асоціюватися з майбутньою Україною без комунізму ані в головах, ані в житті.

– Пане Миколо, ви не цікавились, звідки такий Стус взявся у Донецьку, який принципово говорив українською, писав українською, став правозахисником? Поруч були зросійщені звичайні люди.

​Микола Жулинський: Я хочу наголосити, що Стус у першу чергу митець. Людина, яка готувала себе до творчої діяльності. Але за духом він був, безперечно, український патріот. Він виріс у тому середовищі, про яке ви говорите, але виявляється, воно не було одноманітно антиукраїнським. Навіть ті робітники, з якими він працював у шахті, хоч і говорили російською мовою, але не були антиукраїнцями, і Стус це розумів.

– Які політичні погляди мав Василь Стус?

Станіслав Федорчук: Василь Стус був українським самостійником. Він виступав за те, щоб Україна відбулася як держава для українського народу.

Чимало його побратимів мали різні погляди на майбутнє України. Чимало з них перебували у полоні націонал-комуністичних ідей. Стус тим і відрізнявся, що з великою підозрою ставився до українського комунізму як до проекту.

Василь Стус однозначно український самостійник. Це людина, яка в принципі могла б стати поруч з керівниками майбутнього Народного руху України, а пізніше, можливо, більш радикальної партії, якби дожила. Тому що формування політичного спектру в Україні відбувалося достатньо швидко, і багато людей ішли в партії, не сильно розбираючись у тому, наскільки ідеологічний спектр за кольорами й різними відтинками їм підходить.

– Що його не влаштовувало в СРСР? Чому він виступав проти?

Станіслав Федорчук: Він бачив із позицій творчої людини, що цілий ряд функцій суспільства є тоталітарно контрольованими. Немає свободи самовираження не тільки для митця, але й для звичайної людини.

Якщо уважно читати Стуса, видно, наскільки болісно він сприймає радянську дійсність, у якій інтереси людини практично нічого не важать.

Стус публічно протестував проти політичних процесів, які влаштовував КДБ над українськими митцями. Він не боровся за себе, він виступив в обороні інших людей, тому що він розумів, що нема кому піднести голос правди.

– Василь Стус оголосив голодування у в’язниці і помер. На вашу думку, чого він таким чином добився і чи добився?

Петро Кралюк: Із моєї точки зору, це було вбивство. Хоча він передбачав, що скоро помре. І незадовго до своєї смерті у листах до своїх рідних прощався з життям.

​Добився того, що він залишився собою. І саме таку людину ми шануємо. Його принциповість, його талант. Бо можна було частково продати цей талант радянській владі, що робили деякі відомі українські письменники у 1960 роках. Я не хочу засуджувати цих людей. Але Стус стояв вище.

Читайте також: Роль Віктора Медведчука у долях Василя Стуса і Олега Сенцова

– Зараз із Олегом Сенцовим очевидні паралелі. Він іде на принцип і виступає не за себе, а за звільнення всіх українських політв’язнів, які перебувають на території Росії й у Криму, і зараз оголосив голодування. Чи є в цьому сенс?

Микола Жулинський: Це залежить від індивідуальності. Я переконаний, що Стус знав свою долю. Це легко порівняти з позицією, яку займає Сенцов, який не хоче йти на компроміси з путінською владою.

Станіслав Федорчук: Не всі українські дисиденти загинули в тюрмах. Частині дуже принципових людей, як Валентин Мороз, Петро Григоренко, їхнім родинам вдалося вирватися на захід. І це був результат роботи багатьох українців Заходу, папи Римського, дипломатів, політичних діячів. Тому, коли ми говоримо про те, хто може врятувати Сенцова і хто міг би врятувати Стуса, це мали б бути українські, європейські політичні речники, діячі. Сьогодні й тоді ми бачимо одне: байдужість світу до тих людей, яких мучить Росія.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

​(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу)