Щороку у світі в третю суботу серпня відзначають День захисту безпритульних тварин. Зазвичай кажуть, що людина, яка забирає собаку або кішку з вулиці, змінює життя чотирилапих товаришів. Проте ті, хто свого часу так знайшов свого улюбленця, зізнаються, це саме «пухнасті» змінюють особистість та її звичне життя. Одні люди починають допомагати тваринам на вулиці, інші розпочинають свої гучні проекти, стають волонтерами, а головне – усі вони запевняють: порода тварини – не показник її «рис характеру».
«Хочеш знайти кращий дім для собаки – візьми його до себе»
Вона граціозна та тендітна; боязка, але при цьому готова захищати свою територію та рідних людей; не уявляє власного життя без обіймів, але не кожен зможе підкорити її серце. Знайомтеся, Італія Павлівна, просто Ітася. У душі – сицилійська борза, за фактом – звичайна дворняжка.
Разом із мамою, братами й сестрами забрали Ітасю у безхатченків. Тоді Анна Іванова мріяла про чорне цуценя-дівчинку. Каже, про всі бажання спочатку забула, адже мала купу справ: 8 маленьких чотирилапих потрібно було вигодувати, зробити щеплення, знайти домівку. Коли малеча потрапила до нових родин і навіть мама отримала свій дах над головою, залишилося саме чорне цуценя-дівчинка, як Аня й хотіла. Вирішила, що це доля – і забрала Італію додому.
Я пишаюся, що Ітася – безпороднаАнна Іванова
«Я пишаюся, що Ітася – безпородна. Вона нічим не гірше за інших собак. Вона чуйна, щира. Вона, як справжня жінка, має свій особистий підхід до кожного в нашій родині. З кимось буде валятися цілий день, а може навпаки, бавитися годинами. Ітася вміє обійматися, підходить до когось з родини, обхоплює його лапами і довірливо дивиться в очі. Не агресивна до інших, але в неї є конкретне розмежування – це моя територія, і коли хтось на неї зазіхає, то, як будь-яка жінка, вона ревнує», – каже Анна.
Саме з Італії Павлівни розпочалося волонтерство Анни Іванової. Тепер дівчина допомагає десяткам тварин із вулиці знайти нове житло. Отже в її будинку часто з’являються звірі, хоч і не надовготривалий час. Анна каже, у родині вже звикли до її волонтерства – підтримує і коханий, і дві доньки.
«Старша Єва допомагає з собаками, а молодша Софія ще й розповідає про чергові пригоди мами: як годувала цуценят, що жили в каналізації; як лазила в старих будинках. Вони проводять пропаганду серед свої знайомих, чому потрібно забирати тварин із вулиць та руйнують стереотипи про «не таких» тварин, – сміється Анна. – А ось Ітася дуже ревнує та хвилюється, коли в будинку з'являється ще собака. Вона на неї реагує як на власну заміну. Хоча, поки ми шукаємо нову родину для чотирилапого, вони звикають один до одного. І тут починається справжній ігровий ураган».
Після появи Ітасі Анна зрозуміла: якщо хочеш допомогти – роби.
«Перетримка» – це звичайно фінансові витрати, але більше емоційні. Проте, якщо є бажання та ентузіазм, то можливо врятувати кожну тварину, яка зараз потребує притулку. Тепер Анна готує соціальний проект, у якому хоче привернути увагу до тварин з вулиці – на прикладі конкретних родин зруйнувати ті побоювання, які існують у суспільстві.
Сицилійська борза, як жартома називають вдома Ітасю, вже також стала учасницею цього проекту.
Коли собака відчуває, що її люблять, то вона стає неймовірно чарівною, незважаючи на відсутність запису про її родовід у паспортіАнна Іванова
«Хочеш знайти кращий дім для собаки – візьми його до себе. Кажуть, що собака з вулиці, гірший, ніж породистий. Існує дуже багато стереотипів. Один з них, що вони не такі красиві, менш доглянуті. Повірте, коли собака відчуває, що її люблять, то вона стає неймовірно чарівною, незважаючи на відсутність запису про її родовід у паспорті!», – каже Анна Іванова.
Мріяти, що через кілька років притулки не знадобляться
Марія Обрізан уперше знайшла притулок для маленького кошеняти 12 років тому. А забрати додому тварину з вулиці дозволила собі лише 5 років тому. Каже, до цього кроку йшла тривалий час, адже тримати звірятко у найманій орендованій квартирі не мала змоги. Узяти ж для «галочки», а потім комусь віддати – принципово не хотіла. Проте, коли час настав, з'явилася та сама кішка.
«Це була любов з першого погляду. Бо це кошеня не можливо було не полюбити. Я просто передивлялася стрічку в соціальній мережі й побачила пост про Лялю та її братиків і сестричок. Розуміла, що це дуже відповідальне рішення – забрати це вухасте «сонечко». Адже, коли ти береш кішку, це на 15-17 років. На той момент у мене вже була власна квартира, але я все одно вагалася. Боялася чогось, то добу ще думала. Була впевнена, що це кошеня одразу заберуть. Коли зателефонувала наступного дня, то дізналася, що воно ще на «перетримці» і я п'ята в черзі на знайомство. Потім мені повідомили, щоб приїжджала знайомитися. Ми одне одному сподобалися – і тепер воно зі мною», – розповідає Марія.
За два роки до Марії та Лялі приєдналася ще біленька Бебі, яку разом із мамою та іншими кошенятами винесли в ящику на вулицю. Тепер дві кішки, які зовсім не схожі одна на одну, демонструють дві різні іпостасі Марії.
«Ляля – це шестикілограмове флегматичне створіння, яке один раз на день приходить до мене. Як ми це називаємо, на «п’ять хвилин ніжностей». Ляля показує мене домашню – я спокійна, врівноважена. А Бебі – це щось непідкорене, енергійне, вибухове. Нагадує мене роздратовану. Я так само за дві секунди можу «вибухнути», – каже Марія.
З появою у господарстві тварин, за словами Марії, вона стала більш організованою. Ти відповідаєш за інше життя, то потрібно годувати, прибирати, гуляти, грати. Тому хочеш ти чи ні, проте є обов'язки. Це дисциплінує, запевняє волонтер. А крім того, запевняє, що стала менш егоїстичною, бо вже міркує не тільки, де купити одяг чи повечеряти, а як «побалувати» і своїх Лялю та Бебі – іграшки, супер-преміум корма, тощо.
Зараз Марія – куратор одного з київських притулків. Фотографує тварин, веде соціальні сторінки цього закладу, намагається віддати «пухнастики» у хороші руки. За рік понад 30 тварин звідти знайшли нові родини. Проте Марія зізнається: сподівається, що найближчим часом зможе припинити свою діяльність.
«У дитинстві мріяла, що в мене буде притулок і зможу допомагати всім тваринам з вулиці. Зараз інша мрія: я хочу, щоб тварин на вулиці просто не було. Щоб ти відкрив соціальну мережу, а там просто пости друзів, про те, як у них справи, а не про те, що когось викинули, інших втопили, третім необхідна терміново їжа. Хочу, щоб в Україні нарешті змінилася ситуація на краще, і було, як у Європі: усі «чотирилапі» живуть у родинах. І просто волонтери вже не потрібні б були, бо нікому допомагати, усі вже щасливі», – каже Марія.
Проте поки мрія не здійснилася, Марія запевняє, зараз допомогти безпритульним тваринам може кожен: якщо не має змоги взяти «чотирилапого» до себе, завжди можна стати піар-куратором, робити фото чи допомогти фінансово.
«З появою тварини тобі не потрібно від чогось відмовлятися»
Смуга перешкод? Легко! Якщо поруч рідний господар… та їжа за кожне виконане завдання. Проте обійми та ігри більше до вподоби Маліні. Кофе збоку спостерігає за тренуванням подруги та рідної господині Катерини Пешко. На відміну від меншої Маліни, у «послушці» він досвідчений боєць. Має сертифікат, а крім того, без проблем долає будь-які перепони й на тренувальній смузі.
Шість років тому у звичайний похмурий вечір Катерина поверталася з подругою додому й випадково натрапила на маленьке цуценя. Спроби знайти нового господаря не привели ні до чого, тож дівчина забрала Кофе до себе. А за чотири роки аналогічна ситуація відбулася й із Маліною. Каже, спочатку тварини взагалі не товаришували.
Якщо раніше домівку розносила лише Маліна, то тепер у цій надважкій місії в неї є партнер КофеКатерина Пешко
«Кофе дуже не любить, коли його щось намагаються примусити зробити. А Малінка ще цуценям була. Їй усе цікаво. Вона за те, щоб пограти, пострибати, якось нашкодити. Мені друзі казали, щоб я не хвилювалася. «Притерпиться, то й пригорнеться». Так і сталося. Вони потоваришували. Якщо раніше домівку розносила лише Маліна, то тепер у цій надважкій місії в неї є партнер Кофе», – сміється Катерина.
Маліна й Кофе – зовсім різні, справжні антиподи, каже Катерина. Проте з кожним по-своєму цікаво. Якщо Кофе все уважно слухає, виконує та очей не зводить з господині, то Маліні цікаво все навколо: дерево, кущик, білочка, пташка. Тому її енергію потрібно спрямовувати в правильне русло.
Раніше думала, що «мати собаку» – це годувати, вигулювати та гратися, а виявилося, що з твоєю твариною може бути мільйон спільних розвагКатерина Пешко
«Ми займаємося послуханням та аджиліті. Крім того, нещодавно були на заняттях із рятування на воді. Малінка дуже любить плавати, тож їй начебто було цікаво. Потрібно просто зрозуміти, що з появою собаки у твоєму житті, ти не від чого не відмовляєшся. Я так само займаюся спортом, вивчаю англійську, працюю та подорожую, як і раніше. Просто тепер є ще години, коли займаюся розвитком і своїх собак, а не лише себе. Раніше думала, що «мати собаку» – це годувати, вигулювати та гратися, а виявилося, що з твоєю твариною може бути мільйон спільних розваг», – розповідає Катерина.
Проте тренуються не лише собаки, але й сама Катерина.
«Людина має паралельно також розвиватися, бо їй потрібно також швидко рухатися. А крім того, реагувати – куди має бігти собака. Тобто правильно і заздалегідь вказувати на снаряди. Бо собаці ж не можна сказати як людині: спочатку направо, потім наліво, далі ця перепона, а потім бар'єр. Ні! Це всі сигнали вже під час дистанції подаються. Від помилки людини багато чого може змінитися», – каже Катерина.
Дівчина зізнається, що з дитинства вдома були собаки, і ніколи не звертала увагу – чи є порода, чи ні. Каже, усі вони ексклюзивні та неймовірні. Тепер із Малінкою та Кофе сподівається підкорити спортивний світ: далі займатися аджиліті та брати участь у всеукраїнських змаганнях, а з часом виходити і на міжнародний рівень.
