Півроку в заручниках у бойовиків, тортури, приниження, «засудження» до страти… 33-річного дніпрянина Михайла Нігматулліна досі переслідують жахи пережитого у полоні російських гібридних сил. Він пішов на війну добровольцем, служив снайпером-розвідником 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот». У січні 2015 року, виконуючи бойове завдання в Горлівці, потрапив у полон. Йому перебили ребра і хребет, не надавали медичної допомоги, примушували говорити на камеру російським журналістам про задовільні умови утримання… І хоча з моменту звільнення в рамках мінських домовленостей минуло два роки, колишній бранець все ще не знайшов себе в мирному житті. Про все боєць розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.
Повезли. Спочатку в Горлівку, потім в шахту, потім у Донецьк, де з нами вирішила поспілкуватись російська контррозвідка
– Пішов я добровільно до 43-го батальйону снайпером-розвідником. Разом із напарником нас відправляли на бойові завдання. Разом і потрапили до полону на оперативній квартирі в Горлівці. Прибули – а нас там вже група затримання чекала. Свої здали. Нас акуратненько поклали на підлогу, перетягнули дротиком ручки, одягли мішечок на голову, підняли, закинули в багажник. І повезли. Спочатку в Горлівку, потім в шахту, потім у Донецьк, де з нами вирішила поспілкуватись російська контррозвідка. Там нас взагалі перетворили на м’ясо.
– Били?
– Та ні. «Бити» – це легко сказано. Саме прибивали. Ламали добре…
– Щось конкретно питали чи просто показували свою силу?
У Горлівці не знали хто я, а вже в Донецьку на мене було ціле досьє. Старі «афганські» офіцери робили свою роботу, допитували, ламали
– Допит тривав усього 5-7 хвилин. Допит стандартний: хто, що, де, чому, де піхота, де стоїте, яка зброя? Решту часу – навіть не знаю, як це визначити, – намагались показати, хто є хто. Кожному ж треба прийти, показати себе, полякати… Я взагалі не сказав, що я снайпер. Якби сказав, що я снайпер, то мені руки відрізали б. А я сказав, що помічник кулеметника. У Горлівці не знали хто я, а вже в Донецьку на мене було ціле досьє. Старі «афганські» офіцери робили свою роботу, допитували, ламали…
– А Ви впізнаєте цих людей, хто вони?
У Донецьку було десь 30% російських офіцерів. Луганськ був практично весь в російських офіцерах, всі основні посади обіймали росіяни
– Так. Дехто вже сидить, декого вже в живих немає. Там же були не тільки наші, українські люди з промитими мізками. Там були й російські офіцери, котрі, як потім мені один зізнався, за документами, в Чечні числяться. Я побував у Горлівці, Донецьку та Луганську. На той момент, 2015 рік, у Донецьку було десь 30% російських офіцерів. Луганськ був практично весь в російських офіцерах, всі основні посади обіймали росіяни.
– В яких умовах Вас утримували?
В Донецьку нас в підвалах тримали, на піддонах. Про харчування не буду говорити: нам давали те, що собаки не доїли
– В Горлівці – у звичайному приміщенні, на підлозі. В Донецьку нас в підвалах тримали, на піддонах. Про харчування не буду говорити: нам давали те, що собаки не доїли. В Луганську вже були умови більш-менш: спали на стареньких лікарняних ліжках. Нас тоді вже готували до обміну й почали вже хоч потроху годувати. Раз на день, але все ж ми почали приходити до тями. А за місяць-два до обміну вже й бити перестали, щоб синці зійшли, щоб красунчиками вийшли, – помиті, поголені.
– Чи були умови для миття? Чи надавали медичну допомогу?
У мене були проблеми з серцем, почало відмовляти серце. Викликали лікаря. Лікар прийшов, подивився і сказав: «Чифірчику йому дайте». І все
– Ні. Ми були немиті, неголені, зарослі… У мене були проблеми з серцем, почало відмовляти серце. Викликали лікаря. Лікар прийшов, подивився і сказав: «Чифірчику йому дайте». І все. На прогулянку не виводили. Боялись втечі. Бо ми вже про це думали. В закритому приміщенні їхав дах.
У Горлівці нас хотіли скинути в шахту. Але пофортунило: передумали. Контррозвідка вирішила з нами поспілкуватись. І це врятувало нам з Гришею (напарником Григорієм Завізіоном – ред.) життя.
– Хто з Вами був? Був зв'язок з домом?
Вдома думали, що я «200-й». Я числився мертвим
– Зі мною сиділи хлопці з 40-го батальйону, з 13-го і з «Айдару». Зв’язку з домом практично не було. Раз дали нам подзвонити. Це було вже в Луганську, за два місяці до звільнення. Ми дізнались, що один з українських каналів показав відео російського каналу і пройшла інформація, що цих хлопців вже немає в живих. І нам одразу принесли телефони, наказали дзвонити батькам і казати, що ми живі. От тоді ми вперше подзвонили. Вдома думали, що я «200-й». Я числився мертвим…
– Що хотіли від вас російські журналісти? Вам казали, що їм говорити?
– Звичайно. У нас був список. Нас вивели в казарму, ніби нас утримують в казармі, не в підвалі ж нас знімати. Я навіть розповідав: «Ось, нам постільну білизну перуть, коли вона брудниться»… Все було за сценарієм, плюс ми ще й самі дофантазовували. Було смішно. Навіть журналіст з «Росії», коли приїздив втретє, вже просто сміявся з того, що ми городимо.
– А що примушували говорити?
– Ну, по-перше, що ми не добровольці, що нас призвали, нас примусили. По-друге, що ми за 3 тисячі гривень вбиваємо мирних громадян. Головна думка мала бути така: мовляв, нас країна кинула, не хоче забирати з полону, а тут до нас добре ставляться, шашликами годують…
– Агітували?
– Звичайно. Говорили, що нас не забирають, про нас забули. «Переходь до нас, будеш працювати. Хочеш, забереш і родичів. Будинків купа, живи». Вербували.
– Чи всі бойовики ставились до Вас однаково?
– Ні. Були хлопці, що обкуряться чи вип’ють, і починають… Не повірите, жінки іноді – гірше, ніж чоловіки. Жінки-снайперки приходили і починалось таке… Хоча були й нормальні люди. В Луганську жінки-кухарки нам і помідорчика, і огірочка дадуть. Одна з тих жінок говорила, що в неї син у полоні, наші взяли в полон. Люди є скрізь.
– Вас примушували працювати?
– Так. В основному як вантажників. Розвантажували фури. В Луганську. Це територія колишнього загсу, там була їхня комендатура. Ставили намети, замітали, прибирали, мили. У нас не було вибору. І, якщо чесно сказати, це була також можливість недопалки позбирати. Бо цигарок нам не давали. Приходила гуманітарка, говорили, ніби з «Червоного Хреста», але до нас вона не доходила.
– Ви втратили там здоров’я?
Мені перебили хребет. Хлопці мене до туалету носили, бо в мене відмовили ноги
– Загалом здоров’я в нормі, але є великі проблеми зі спиною. Нас же ніхто там не лікував. Мені перебили хребет. Хлопці мене до туалету носили, бо в мене відмовили ноги. Це в Донецьку. А в Луганську я вже більш-менш відлежався, почав ходити. Навіть під час обміну я шкутильгав, погано стояв на ногах.
– Зараз лікуєтесь?
– Будуть гроші, буду лікуватись. «Інвалідність», «земля» – це все фантазії, існують тільки на папері…
– Як Вас обміняли?
– Попередили нас про це за добу. Їхній командир прийшов, приніс нам цигарки і сказав: «Ви завтра їдете додому». 10 червня 2016 року в Щасті Луганської області, на мосту, нас обміняли. Це було офіційно, у форматі «10 на 10».
– Як влаштувались після повернення?
– Після виходу з полону я знову пішов в АТО, вже в інший підрозділ і тільки лише з кінця 2017 року повернувся з АТО. Поки що не працюю. На роботу не беруть, бояться.
– Чи звертались Ви до Європейського суду з прав людини?
– Так, звернувся. Через «Правозахисну групу «Січ». Одразу після виходу з полону.
Михайло Нігматуллін став героєм короткометражного документального фільму «Полонені», знятого і презентованого цими днями «Правозахисною групою «Січ».
Стрічка-сповідь розповідає про вражаючі моменти, але далеко не про все, що воякові довелось витерпіти в полоні.
51-річний Григорій Завізіон, який потрапив в руки бойовиків разом із Михайлом Нігматулліним і провів там понад рік, зазначає: колишні бранці не повинні мовчати про пережите.
«Коли приїздиш до Дніпра, то таке відчуття, що війни немає. Але буквально в кількохстах кілометрах звідси – розруха, смерть… Не хочеться згадувати про полон, але нікуди не подінешся. Дуже важливо, щоб люди знали правду. Дізнаються – задумаються», – каже екс-бранець.
Свічення для Європейського суду з прав людини
Загалом з початку бойових дій на Донбасі юристи «Правозахисної групи «Січ» зібрали свідчення близько ста колишніх заручників бойовиків і передали їх до Європейського суду з прав людини.
За словами керівниці медіа-напряму організації Ольги Волинської, ще 6 історій зараз документують для суду.
«Процедура така, що у випадку полонених не потрібно звертатись до наших судів, а можна одразу подавати до Європейського суду з прав людини. Але розгляд цих справ – це довгий процес, що може тривати роками. Практично щодо кожної історії ми знаємо, що там мали місце фізичні тортури, психологічний тиск, відсутність належної медичної допомоги. І після повернення ще хтозна, як зможуть ці люди взагалі адаптуватись», – зауважила представниця правозахисної організації.
Станом на кінець січня в СБУ повідомляли, що в заручниках на непідконтрольних уряду територіях Донбасу перебувають 108 людей, десятки – в Росії, 402 людини вважалися зниклими безвісти. Востаннє обмін полоненими на Донбасі відбувався в грудні минулого року.
