У Києві відбувся саміт про дезінформацію MisinfoCon. Журналістка Радіо Свобода поспілкувалась із експертом стратегічної програми в ЄС Kremlin Watch Monitor Веронікою Віховою (Veronika Víchová) і поцікавилась, наскільки активно країни-члени ЄС протидіють російській пропаганді і як, на її думку, бореться з дезінформацією Україна.
Програма Kremlin Watch Monitor спрямована на виявлення й протидію інструментам російського впливу та дезінформації і є програмою неурядової організації ‒ аналітичного центру European Values. Експерти European Values також аналізують інші загрози: політичну корупцію, підтримку екстремістських рухів тощо, і надають політикам рекомендації, а також систематично оцінюють їхню ефективність.
‒ Під час Вашої презентації Ви казали, що Kremlin Watch Monitor певним чином класифікувала країни-члени ЄС за їхньою реакцією на кремлівську пропаганду і на кібератаки або, наприклад, втручання у вибори. Якою є різниця у ставленні до такої загрози?
‒ Ми поділили ці країни на декілька груп. Є такі групи, як Кіпр, Греція, або ж країни, як Угорщина чи Італія, які безпосередньо співпрацюють із такими зусиллями Кремля або заперечують цю проблему як таку. Це може бути з різних причин: чи то для взаємної легітимації цих урядів і режимів, або ж з економічних причин. Це також залежить від близького або неблизького географічного розташування. Бо, наприклад, якщо країна далеко в Західній Європі, вона не має безпосереднього досвіду з Кремлем, тоді там не відчувають необхідності говорити про це. Є країни, які сумніваються. Є ті, які усвідомлюють, що це проблема, але вважають це проблемою Східної Європи. Існують країни з «історичною нейтральністю», як Ірландія, які просто уникають будь-яких суперечливих кроків, які треба вжити безпосередньо проти будь-якої іншої держави. Окремо ми виділяємо низку країн, що «прокинулись»: ті, які вже потрапили під низку серйозних атак. Це, наприклад, Німеччина після кібератак на її установи, це напади на кампанію Макрона у Франції. Це Нідерланди та кампанія дезінформації навколо MH17 або угоди про асоціацію з Україною. Ці країни починають щось робити; у них іще немає комплексних стратегій, але вони створюють деякі установи, переглядають свої інструменти. Вони часто вважають це проблемою для власної внутрішньої безпеки. Це країни, з якими ми працюємо найбільше, тому що там найбільший потенціал. Іще існує група країн, які ми, як правило, представляємо як країни з найбільш успішною практикою, ‒ це Латвія, Литва, Естонія, Швеція та Великобританія. І це країни, які мають історичний досвід із Росією та її зусиллями щодо «операцій впливу». Вони включили ці питання у свою освіту та життєдіяльність. Довгий час вони попереджали інші країни про це, як правило, безуспішно. Але багато років вони готувалися до цього. Вони протидіють цій проблемі, і вони готують не лише своє населення, але й свої установи, щоб вони могли захищати себе від цих загроз та нападів.
‒ Але в цій останній названій Вами групі країн не пролунала Україна. Наскільки ефективно, на Вашу думку, Україна бореться з кремлівською/проросійською дезінформацією?
В Україні дуже висока політична свідомість та є якісні знання щодо цієї загрози. У вас прямий конфлікт із Росією, і ви маєте найбільший досвід щодо того, який вплив мають дезінформаційні кампанії
‒ Я думаю, що в Україні, очевидно, дуже висока політична свідомість і якісні знання щодо цієї загрози. Вочевидь тому, що у вас прямий конфлікт з Росією, і ви маєте найбільший досвід щодо того, який вплив мають дезінформаційні кампанії. Тобто, немає жодної проблеми з підвищенням поінформованості. В Україні також існує дуже активне громадянське суспільство, яке сприяло навіть європейським та західноєвропейським зусиллям у боротьбі з цією загрозою. Де я бачу проблему в Україні, так це у наявних урядових установах та контрзаходах, які вживаються. Є хороші приклади, наприклад, стратегічна комунікація з громадськістю української армії, я думаю, вони зробили чудову роботу.
Міністерство інформаційної політики зазнало критики через те, що не було успішним у досягненні здатності досягти нечітко сформованих цілей. Треба дуже добре підготуватись до такого запуску, а цього не відбулось в Україні. Це може бути причиною тих проблем, на які зараз наражається це міністерство
Але, з іншого боку, Міністерство інформаційної політики в Україні було створене дуже швидко, без конкретно поставлених цілей. І воно зазнало критики з боку багатьох експертів через те, що не було успішним у досягненні здатності досягти нечітко сформованих цілей, які воно ставить перед собою. І ми вважаємо, що, перш ніж країна створює такий інститут, потрібно здійснити дійсно широкомасштабну підготовку, повністю переглянути юридичні інструменти та вразливості. Треба дуже добре підготуватись до такого запуску, а цього не відбулось в Україні. Це може бути причиною тих проблем, на які зараз наражається це міністерство.
‒ В Україні заборонена ретрансляція низки російських телеканалів, а також запроваджено санкції, які передбачають блокування доступу до російської соціальної мережі «ВКонтакте». Як Ви вважаєте, це працює і допомагає боротьбі з пропагандою чи це є обмеженням свободи слова?
‒ Я трохи скептично ставлюсь до заборон соцмереж та суворих законодавчих інструментів. Проте з того, що я зрозуміла, рішення про заборону соціальних мереж із Росії було мотивоване, в основному, операціями Росії в цих соціальних медіа, тому що вони збирали ту інформацію, яку вони не повинні мати, і я можу це зрозуміти. Я думаю, що український уряд просто пояснив це рішення дуже погано, погано роз’яснив, у чому саме сенс цього рішення. І саме тому це так критично сприймають західні експерти і навіть громадськість у Східній Європі. Тому що їм справді не зрозуміло, чому забороняють ці канали.
‒ Під час саміту про дезінформацію MisinfoCon у Києві експерти багато говорили про важливість освіти й підвищення рівня медіаграмотності. На Вашу думку, чи може це допомогти в боротьбі з пропагандою, чи результатів доведеться чекати дуже довго – близько 15‒20 років?
Маємо більше говорити про інші стратегії, а не лише про медіаграмотність, яка важлива, але не може повністю вирішити проблему
‒ Звичайно, підвищення рівня медіаграмотності й обізнаності скрізь є дуже бажаним кроком. Але ми маємо зрозуміти, що якщо навіть зараз усі уряди Європи запустять дійсно дорогі розширені проекти медіаграмотності в школах, то результати цього ми побачимо лише через багато-багато років. І політики навіть не зацікавлені в цьому саме з тієї причини, що зараз це не додасть їм виборців. Я думаю, що це важливий крок, який треба зробити і ухвалити. Але це також найменш суперечливий крок, саме тому люди так часто говорять про це. І ми також не можемо сподіватись, що якщо ми матимемо високий рівень медіаграмотності, то дезінформація зникне. Дезінформація також пов’язана з іншими інструментами, і навіть скандинавські країни, де рівень медіаграмотності високий, усе ще перебувають під атакою. Отже, ми маємо більше говорити про інші стратегії, а не лише про медіаграмотність, яка важлива, але не може повністю вирішити проблему.
