Обурення політичним кумівством. Масові протести у столиці. Молоді люди вимагають самі визначати майбутнє своєї країни. Раптовий відхід керівника від влади. Це Грузія 2003-го? Україна 2004-го? Україна 2014-го? Киргизстан 2005-го? Ні, це Вірменія 2018 року.
День протестів, який став для Сарґсяна останнім. Фото з вулиць Єревана
Кульмінація 11-денних протестів у Вірменії, рішення прем’єр-міністра Сержа Сарґсяна відмовитись від влади. Спостерігачі та аналітики проводять паралелі з подіями, які в інших країнах у минулому називали «кольоровими революціями».
Для офіційної Москви ця термінологія, в кращому випадку, є просто брудними словами, що змальовують масові демонстрації, які скидають діючих політичних лідерів.
У найгіршому випадку – це стратегічна зброя, яку «Захід використовує» для зміни режиму не тільки на пострадянському просторі, але й на Близькому Сході, що призводить до нестабільності та підриву інтересів Кремля.
У тому, що відбулося у Вірменії минулого тижня, бачать відлуння «Революції троянд» у Грузії в 2003 році, Помаранчевої революції в Україні в 2004 році і подій «Євромайдану», які призвели до Революції гідності в Україні у 2014 році.
У своїй переможній промові, яка пролунала в Єревані буквально через кілька годин після того, як Серж Сарґсян оголосив про свою відставку, основний опозиційний діяч Нікол Пашинян явно використовував мову революції, але також він відкинув інсинуації про іноземне втручання.
«Це справжня вірменська оксамитова революція», – заявив 42-річний Пашинян, звертаючись до натовпу прихильників, і проводячи паралелі з «Оксамитовою революцією» 1989 року в Чехословаччині, яка поклала край десятиліттям правління компартії у тій країні.
Річард Козларіч, колишній посол США в сусідньому Азербайджані, каже, що масштаб натовпу, а також відсутність насильства та наявність солдатів, що з’являються поряд із деякими демонстрантами, виокремлюють нинішні протести у Вірменії на тлі попередніх.
«Це ще дуже важко сказати, дивлячись на це, чи це дійсно кольорова революція», – каже Козларіч. «Я, звичайно, хотів би думати, що цей рух закінчиться тим, що волю людей поважатимуть. Але політика у Вірменії не завжди відбувається з видимого боку завіси, багато відбувається за лаштунками, які ми не можемо побачити», – додав дипломат.
Саймон Сараджан, директор проекту з питань Росії Гарвардського університету зазначив, що незважаючи на відставку Сарґсяна з посади прем’єр-міністра, його політична сила – Республіканська партія Вірменії – зберігає панування в парламенті. І Сарґсян залишається головою РПВ.
Багато експертів бачать контраст між тим, як Сарґсян добровільно пішов у відставку, і тим, як в Україні у 2014 році тодішній президент Віктор Янукович місяцями намагався протистояти масовим акціям протесту, коли дійшло до насильницьких зіткнень у Києві і, зрештою, він утік за межі країни. Тоді Кремль назвав події в Україні військовим переворотом.
Окрім України та Грузії, де у 2003 році відбулась «Революція троянд», у Киргизстані в 2005 році також пройшли протести, в результаті яких усунули від влади багатолітнього керманича Аскара Акаєва. Ті події, а також повстання в країнах Близького Сходу, які отримали назву «Арабська весна», змусили російських військових стратегів розвинути теорію про те, що масові акції протесту були формою війни, розробленою Вашингтоном та НАТО.
А сам російський президент Володимир Путін звинувачував уряд США і, зокрема, тодішнього державного секретаря Гілларі Клінтон у тому, що вони нібито стояли за організацією масових протестів у Москві у 2011 і 2013 роках, які відбулися після парламентських та наступних президентських виборів, розкритикованих Заходом як фальсифіковані та недемократичні.
Чому краще для вірменів не називати нинішні події «кольоровою революцією»?
Алекса Мелікішвілі, головний аналітик із прогнозування країн Європи/СНД в базованій у Вашингтоні дослідницькій корпорації IHS Markit, каже, що не називав би події у Вірменії «кольоровою революцією», оскільки сам Пашинян ухилився від використання такої назви, намагаючись наголосити на «справді низовому і внутрішньому характері» цих протестів.
«Це, частково, можна пояснити зрозумілим побоюванням, що навіть найменший натяк на якусь іноземну участь призведе до небажаної уваги з боку російської влади, яка сприймає події у Вірменії – значною мірою – з геополітичних міркувань», – сказав він у коментарі для Радіо Свобода.
Росія офіційно підтримує народ Вірменії. Чому?
Принаймні, це спостереження отримало підтвердження у початковій реакції офіційної Москви одразу після відставки Сарґсяна. Ця реакція виглядала швидше поміркованою і демонструвала, значною мірою, підтримку події в Вірменії.
«Народ, який має силу навіть у найскладніші моменти своєї історії не роз’єднуватися і зберігати повагу один до одного, незважаючи на категоричні розбіжності, це могутній народ», – написала прес-секретар МЗС Росії Марія Захарова на Facebook.
«Вірменіє, Росія завжди з тобою!» – додала Захарова.
Чільні російські законодавці також підтримали рішення Сарґсяна відмовитися від посади.
«Росія є стратегічним союзником Вірменії протягом багатьох років, і немає ніяких підстав припускати, що це зміниться», – вважає Леонід Слуцький, голова комітету зі закордонних справ у нижній палаті російського парламенту, якого цитує «Інтерфакс».
А Сергій Цеков, член комітету з міжнародних справ у верхній палаті парламенту Росії, заявив, що Вірменія «за будь-якої влади буде прагнути до співпраці з Росією».
Вірмени «розуміють, що Росія є вічним і надійним другом Єревана», – цитує Цекова російське державне інформаційне агентство «РИА-Новости».
Гарвардський експерт Саймон Сараджан звертає увагу на те, що тимчасовий виконувач обов’язків прем’єр-міністра Вірменії Карен Карапетян працював на енергетичну компанію, прив’язану до російського газового гіганта «Газпром». Це, на його думку, враховує у своїх реакціях офіційна Москва.
Однак інші спостерігачі дотримуються думки, що навіть якщо зовнішня політика Вірменії щодо Росії зараз – за Карапетяна – навряд чи зміниться, все ж вигляд вуличних протестів, що призводять до зміни політичного керівництва в державі, буде нервувати Москву.
Над матеріалом працювали Mike Eckel і Людмила Ваннек
