Життя з нуля: як вижити після полону

Позбутись психологічних травм і почати життя наново – таке завдання ставлять перед собою ті, хто повернувся з полону. В Україні допомогою жертвам тортур займаються переважно волонтери та громадські активісти. Вони наголошують: держава має не лише дбати про звільнення з полону. Важливо допомогти повернутися до мирного життя – вилікувати і фізично, і морально, а також надати матеріальну підтримку . Законопроект, який визначає правовий статус і соціальні гарантії заручникам, днями зареєстрували у Верховній Раді.

Морпіх Ігор Бутенко стояв на захисті Кіровського військового аеропорту в Криму до того, як його захопили російські військові. Потім захищав Одеський воєнний аеродром. А звільнившись у серпні 2014 року, вирішив відвідати батьків у Луганську.

«Мама кликала мене додому. Я довго не погоджувався, але якимось дивом вона мене умовила. Їхав автобусом. Бойовики затримали на блокпосту, знайшли військовий квиток – і все. Тримали за те, що служив в українській армії, казали, що я вбивця, мовляв, «ти вбивав наших матерів, ти приїхав вбивати». Знищували морально і фізично. Щодня – побої. На день Покрови принесли мені фалангу пальця і сказали: «будемо рубати». Пальці не тронули, але залякували – кидали гранату в нижню білизну, тиснули на психіку», – пригадує Ігор.

Знущання, побиття і робоче рабство тривали для Ігоря Бутенка півроку. У лютому 2015 року внаслідок спецоперації – його та ще трьох бійців ЗСУ звільнили. Каже, після полону намагався налагодити життя, пройшов реабілітацію, втім, полегшення не відчув.

До психологічних травм додалися проблеми побутові – пошук житла і роботи. Тоді допомогли волонтери, однак «вписатись» у мирне життя чоловіку так і не вдалося. Опинившись на вулиці під час лютих холодів обморозив ноги. Частину кінцівок лікарі змушені були ампутувати.

«Ми його влаштовували на роботу і намагалися реабілітувати, півроку перебував на лікуванні. Але він постійно втікав, вважав, що так реалізує відчуття свободи. Пізніше його знайшли в Одесі, були дуже сильні морози і він обморозив собі ноги. Одна нога у нього ампутована до коліна, а інша – не має стопи», – розповіла волонтерка Гейде Різаєва, яка разом із Бутенком перебувала в полоні «ЛНР», а зараз йому допомагає.

Травми руйнують життя, якщо не реабілітувати

Українці, які повертаються з полону, або не отримують повноцінної реабілітаційної допомоги або не проходять її взагалі. Тому історія Ігоря Бутенка не є винятковою, констатує волонтерка. Крім того, зауважує Різаєва, в Україні мало фахівців, які знають як працювати із колишніми полоненими.

«В Україні немає системної допомоги. Підіймалося питання хто повинен реабілітувати і як правильно? Для того, щоб зрозуміти полоненого і допомогти йому знову радіти життю, потрібно пройти його шлях. Я сама прийшла з полон, знаю що це таке і як їм допомогти. Я пам’ятаю, як я проходила реабілітацію – зі мною намагалися спілкуватися психологи, які мене просто не розуміли. Цей момент дуже важливий. Ми зараз готуємо проект, платформу, куди буде задіяний, зокрема, ізраїльський досвід, долучаються «афганці», – каже Різаєва.

Ситуація хоч вже не є критичною, як у 2014-15 роках, однак залишається не вирішеною, констатують експерти.

Питання реабілітації лишається найбільш «болючим», оскільки Україна досі немає державного реабілітаційного центру, зазначає уповноважений президента з питань реабілітації учасників АТО Вадим Свириденко. Зараз її переважно надають волонтери і громадські активісти. Однак він разом із колегами уже розробили законопроект, який врегулює питання повернення колишніх полонених до звичайного життя. Зараз документ проходить громадські обговорення, а через місяць його планують віддати на розгляд парламенту.

«Закон визначає: коли ця допомога буде надаватися, якого характеру вона буде – реабілітація психологічна, фізична, соціальна. Це все прописано в законі. Реабілітологи мають обов’язково мати ліцензію. І взагалі пояснюється: що таке реабілітація, бо це не санаторно-курортне лікування, як дехто вважає. Кінцева мета закону – великий реабілітаційний центр. Цей закон нам потрібен, щоби створити систему, яка захистить і убезпечить людину від інвалідності», – розповів Свириденко.

Цивільні залишають поза увагою держави

Окрім психологічної та медичної допомоги, звільнені з полону потребують матеріальної підтримки. Після звільнення вони часто нічого не мають і їм нікуди йти, тому важливо, аби держава підтримала їх, зауважує координатор громадської організації «Блакитний птах» Анна Мокроусова. І якщо колишнім військовополоненим держава надає хоч якісь гарантії, то колишні цивільні заручники залишаються поза увагою.

«У людей, які повертаються, елементарно немає одягу та їжі, їм потрібна фінансова допомога, допомога з житлом, потрібен правовий статус. Держава має таки визнати те, що багатьох людей беруть в полон. У них можуть бути проблеми з документами, багато хто не може отримати кваліфіковану медичну допомогу. Вперше якісна і кваліфікована меддопомога була надана під час грудневого обміну. Психологічної допомоги на держаному рівні немає як такої і якщо прийти в місцеві адміністрації – вони нічим не допоможуть, те ж стосується і фінансової допомоги», – розповіла Мокроусова.

Близько 80% цивільних звільняють не за офіційним обміном, а відтак, додає експерт, звільнені можуть розраховувати лише на громадські та волонтерські організації та на себе. Держава мусить надати цим людям відповідний статус, наголошує волонтер: «Зараз жодного статусу не існує. Єдине, що може отримати людина, яка пережила кілька років полону, і це в кращому випадку, довідку переселенця».

В Раду внесли законопроект про статус заручників

Законопроект, який визначить правовий статус заручників і політв’язнів, які перебувають на окупованій частині Донбасу, Криму чи Росії, вже зареєстрований у Верховній Раді.

Перший заступник голови Верховної Ради та співавтор законопроекту Ірина Геращенко повідомила, що окрім статусу, документ гарантує одноразову матеріальну допомогу заручникам, виплати зарплат військовим, а також «правовий захист» постраждалим.

«Під дію законопроекту мають потрапити всі ті, хто незаконно утримувався в тюрмах ОРДЛО і Російської Федерації через військову агресію, що розпочалася з 20 лютого 14 року. Законопроект визначає правовий статус незаконно утримуваних і певні соціальні гарантії, як то разова грошова виплата, яку має визначати КМ після звільнення людини», – зазначила Геращенко.

Відповідну довідку про незаконне позбавлення волі видаватиме СБУ. Водночас, у документі зазначається, що закон не стосується тих осіб, які «сприяли окупації частини території України».

Компенсацію, пільги, реабілітацію та соціальний захист закон гарантує також заручникам, які звільнилися раніше. Також із важливих моментів – полоненого, який перебуває у місці несвободи, закон звільняє від сплати кредитів та зберігає робоче місце.

Водночас, зауважила Ірина Геращенко, законопроект ще варто допрацювати, аби позбавити його «нереалістичних» та «популістичних» норм.

«Певні норми законопроекту здаються мені нереалістичними, як то соціальне житло та інші види компенсацій, але на цьому наполягали інші автори спільного законопроекту. Ці норми потребують значних видатків з бюджету, грошей, яких на сьогодні в бюджеті немає і компенсацій, які має сплачувати не Україна, а країна-агресор. Тому, впевнена, до другого читання законопроект буде допрацьовано й позбавлено певного популізму», – додала Геращенко.

Як зазначає голова правління організації «Схід-SOS» Олександра Дворецька, документ потребує доопрацювання, втім здатен покращити ситуацію.

Хотів би жити щасливим життям – колишній полонений

Соцпрацівник і психолог представництва HealthRight International Оксана Сафронова зауважує, що для того, щоб допомога була ефективною, вона має бути комплексною. Бо після звільнення колишнім заручникам дошкуляють не лише пережиті страждання, а й невизначеність – «що буде далі?», зауважує експерт.

«У нас не буває, щоб людина вийшла з полону та одразу отримала статус, пільги та допомогу. Тому без співпраці всіх громадських організацій надати комплексну допомогу, на жаль, неможливо, – розповідає Сафронова. – Нещодавно дзвонив полонений і сказав: «Я в замкненому колі і мені тільки залишається підірватися гранатою, бо немає виходу. Я сказала: «Я з вами, я не буду обіцяти багато, але я знаю точно, що ми завтра зустрічаємося і крок за кроком будемо цей вихід знаходити». І коли вже прийшов цей день я його питаю: є вихід? Він відповів: є».

Налагодити своє життя нині намагається й Ігор Бутенко. Зараз він лікується в одній з одеських лікарень. Волонтери йому допомагають зі встановленням протезів. Попри пережите, Ігор вірить, що вдасться почати життя з нуля: «Хотів би мати житло, якусь роботу, друзів, дівчину, може, як би це не звучало, бо вже ж інвалід. Хотів би жити нормальним, щасливим життям».