Кримське ханство. Неприступна фортеця Крим

(Продовження, попередні частини: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома)

Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його відносини з Україною.

У попередній програмі ми з вами дійшли висновку, що після перемоги над спільним ворогом, Великою Ордою, колишній союз Криму та Москви втратив підстави, й відтоді відносини двох країн стали ворожими. У 1550-х роках Москва завоювала Казанське та Хаджи-Тарханське ханства. А чи мав цар плани завоювати вслід за ними також і сам Крим? Якщо так, то яка була його стратегія в досягненні цієї мети? І на допомогу яких союзників він розраховував?

Так, загальний інтерес у перемозі над Ордою, що колись об’єднував Крим і Москву, зник разом із самою Ордою, і тепер кожен із двох сусідів переслідував свої власні інтереси, що суперечили інтересам іншого.

У чому полягав інтерес Криму ‒ я вже розповідав: Крим прагнув досягти верховенства над постординськими ханствами Поволжя, щоб шляхом мирних союзів і міцних династичних альянсів виключити небезпеку майбутніх нападів зі сходу й, головне, виключити можливість відродження там ординської гілки династії Чингізидів, що люто конкурувала з кримською гілкою Гераїв. І хоча московське захоплення Казані та Астрахані змішало та сплутало ці плани ‒ тим не менше, чи була Волга кримською, чи російською, в будь-якому разі з цього напрямку Криму більше нічого не загрожувало.

А ось у Московського царства в цьому плані становище було складнішим. Так, захоплення волзьких ханств вповні задовольнило експансіоністські прагнення Москви й дозволило їй створити плацдарм для подальшого розширення ‒ в Сибір, на Кавказ. Захоплення цих ханств, окрім того, дозволило Іванові IV титулуватися вже не «великим князем», а «царем», що мало неабияке значення для його європейської політики. Але експансіонізм та титулатура ‒ це інтереси другорядні, не життєво важливі, а ось що дійсно було важливим для Московської держави ‒ так це прагнення гарантувати собі безпеку, а саме з цього огляду перемоги на Волзі мало що дали їй. Тому що Волга й так уже давно не становила серйозної загрози для Москви, з того самого часу, як там стала хилитися до заходу класична Золота Орда, а для набігів нечисленних груп степових кочівників, які наприкінці 15-го століття настільки дошкуляли Криму, Московія була значно менш вразлива, ніж Крим. З усіх татарських сусідів Московського царства ‒ Казань, Астрахань, Ногайська Орда, яких Москва в результаті всіх і підкорила в 16-го столітті, ‒ жоден із них не становив такої загрози росіянам, як становив Крим. І отже, ця проблема безпеки не була вирішена, вона так і продовжувала стояти перед Московією, і захоплення Волги мало чим вирішувало її. Тому цілком логічно, що наступним кроком мала стати спроба царя підкорити, слідом за волзькими ханствами, і сам Крим.

Натхненна своїми волзькими перемогами, Москва спробувала негайно розпочати й підкорення Криму. Однак тут виникали труднощі географічного характеру ‒ адже годі було й думати, щоб підвести до Криму, як до Казані, потужні регулярні штурмові війська: вони б просто не дійшли сюди й були б легко знищені на довгому шляху від кордонів Московії до меж Криму. Проте цар вирішив спробувати.

Максимум, чим він міг допекти Криму, ‒ це спорядити флотилії з козаками та спустити їх річками, Дніпром та Доном, до кримських кордонів. Так і було зроблено: козацька флотилія спустилася з російської території Дніпром і розгромила ханську фортецю Іслям-Кермен, а потім і Озю-Кале (нинішній Очаків). Інша флотилія спустилася Доном, але, судячи з усього, особливої шкоди заподіяти не змогла. Проте це було надзвичайно гучною подією. Ще б пак: росіяни зі зброєю в руках вперше потрапили до кордонів Кримського ханства й навіть змогли вчинити там такі-сякі руйнування.

Однак відразу зрозумілим стало й інше: про завоювання Криму не могло бути й мови. Найбільше ‒ цар міг організувати дрібні набіги на кримські дніпровські прикордоння. Адже на територію самого півострова російським козакам тоді не вдалося навіть потрапити, не кажучи вже про те, щоб завоювати його. Ще більше, навіть їхні річкові походи Дніпром і Доном становили проблему не стільки для Криму, скільки для Туреччини, що володіла гирлами обох річок і тримала там свої фортеці Озю-Кале і Азак, що й зазнавали нападів. Спокійне ставлення Девлета I Герая до цієї загрози добре ілюструє один епізод: коли ханові повідомили, що козаки знову збираються спуститися Дніпром, той лише відмахнувся: мовляв, вони знову йдуть грабувати турецькі прибережні фортеці, а Криму боятися нема чого. І саме так того разу й сталося.

Настільки мала ефективність цих перших походів на Крим змушувала царя шукати союзників. І таких союзників він знайшов в особі українських козаків. За своїми бойовими якостями вони перевершували своїх російських колег, тому що саме українським козакам вдалося зробити те, що не вдалося російським, а саме ‒ перенести бойові дії на територію самого Криму. Окрім того, вони були вигідні ще й з іншої причини.

Справа в тому, що цар усіляко намагався ухилитися від відповідальності за свої недружні кроки щодо Криму й уникав визнати, що намагається, по суті, воювати з ханством. Зауважимо, що в ті ж самі роки Девлет I Герай не припиняв спроб вдарити на саму Москву, й таких спроб було не менше від чотирьох. Цар щоразу успішно оборонявся від них, але, тим не менш, не наважувався визнати, що теж веде наступальні дії у відповідь. Тому він і використав не регулярні війська, а козаків: їхні набіги завжди можна було списати на козацьке свавілля й оголосити, що козаки діяли проти царської волі. А з українськими козаками було ще простіше: вони були підданими іншої держави, і, отже, відповідальність за їхні дії цілком ніс не російський цар, а польський король.

Так що спільні походи російсько-українських козацьких річкових флотилій на далекі околиці кримських володінь наприкінці 1550-х років стали свого роду прикметою часу. Однак незабаром цар вступив у Лівонську війну та втратив інтерес до таких акцій. Крим дійсно виявився неприступною фортецею. У будь-якому разі, на нинішньому етапі.

Османський похід на Астрахань 1569 року часто називають першою російсько-турецької війною. Чому війська Османської імперії опинилися так далеко на півночі, їм що, не вистачало завоювань у Середземномор’ї? Чи можна було уникнути прямого зіткнення султана та царя? Як розгорталися й чим закінчилися османські приготування й чим ця війна обернулася в результаті для Кримського ханства?

Визначати ці події як першу російсько-турецьку війну мені видається перебільшенням. Якби 1569 року дійсно сталася справжня російсько-турецька війна, то досить імовірно, що подальша історична доля Росії склалася б зовсім інакше. Росії винятково пощастило, що географічно вона дуже віддалена від Туреччини й що 16-е століття вона уникла воєн з османами. Пізніше росіянам доводилося чимало воювати з турками, і в цих війнах вони, як правило, виходили переможцями. Але ці війни відбувалися набагато пізніше, вже в 18-му і 19-му століттях, коли Османська імперія сповзала в хаос і занепад, а Російська, навпаки, йшла вгору після європеїзаторських реформ Петра I. А в 16-му столітті, в епоху найбільшої могутності османів, співвідношення сил було зворотним. Тому, повторюся, Росії просто пощастило, що 16-е століття не було російсько-турецьких воєн. Ось, наприклад, взяти Угорське королівство. 15-е століття воно було, мабуть, не слабшим за Московію. Однак, на відміну від Московії, Угорщина опинилася на прямому шляху турецької експансії в Європу. І їй довелося в 15-му, 16-му і 17-му століттях винести такий тягар справжніх війн із Туреччиною, що це наклало глибокий відбиток на подальшу історію країни.

Тому події 1569 року, звісно, не були справжньою російсько-турецькою війною. Це, радше, була випадкова зустріч двох держав на найвіддаленіших форпостах їхнього впливу. Ця зустріч була епізодична, вплив її був невеликий, і жодних важливих наслідків в історії регіону вона не мала.

Власне кажучи, Туреччина й не задумувала цю акцію як антиросійську. Ця кампанія була започаткована зовсім не для звільнення Астрахані з-під російської влади, а з метою забезпечити османським галерам штучний прохід до Каспійського моря, щоб вдарити з нього по північному узбережжю Ірану ‒ найлютішого ворога османів. Вигнати росіян з Астрахані планувалося лише тому, що Астрахань лежала на цьому шляху до Ірану, не більше. Зрозуміло, коли ця кампанія готувалася, турецький уряд не раз публічно виражав глибоку заклопотаність долями поволзьких одновірців, які стогнуть під гнітом царських воєвод. Однак коли кампанія закінчилася провалом, більше про долі цих нещасних у Стамбулі ніхто не згадував, хоча російський гніт на Волзі лише посилювався, й таємні делегації, що прибували звідти до Стамбула, не раз молили султана прийти й визволити їх з-під російської влади.

Коли султан оголосив про початок цього проекту та повелів Девлетові I Гераю супроводити з усім його військом османських інженерів, командирів та яничарів до місця прокладення Волго-Донського каналу, хан занепокоївся. Тому що серед інших планів султана було відновлення залежного від Туреччини Астраханського ханства ‒ але не під егідою Гераїв, а під керуванням одного з представників ординської династії. Інтерес Туреччини в цьому зрозумілий: їй було б значно легше контролювати регіон, якби її партнерами тут став не один лише Крим, а відразу кілька васальних ханів, які б змагалися між собою за милість султана. Але інтересам Криму це суперечило повністю: адже, по суті, на Волзі знову відроджувалася Орда ‒ тільки тепер уже захищена заступництвом самого Стамбула!

Стривожений Девлет Герай попередив про турецькі плани Івана Грозного, пропонуючи йому полюбовно вирішити питання щодо Астрахані, поки туди не прийшли турки. Хан пропонував, щоб цар або віддав, поки не пізно, Астрахань Криму, або створив там васальне Московії ханство під управлінням представника династії Гераїв. Але цар мовчав, а султан продовжував наполягати.

Коли турецький експедиційний корпус рушив із Кефе до місця прокладення каналу, ханові довелося піти за ним. Прибувши на місце й оглянувши переволоку між двома річками, турецькі інженери одразу зрозуміли, що канал між Доном і Волгою не прорити, як вони оголосили, «навіть зусиллями всієї Туреччини за сто років». Але командувач-паша не міг повертатися до султана з порожніми руками. Тому він відіслав назад Доном на суднах у Кефе інженерів, їхнє спорядження та частину зброї, а всім іншим наказав рухатися до Астрахані, щоб виконати хоча б цю частину поставленого завдання. Але коли турки з кримцями дісталися туди, то з’ясувалося, що росіяни вже збудували в Астрахані нову фортецю, і її не взяти без гарної артилерії, а паша, не розраховуючи на те, що вони знадобляться, як на зло вже відіслав назад у Кефе всі свої великі калібри.

Одним словом, кримське військо розвернулося та попрямувало від Астрахані додому. А вслід за ними пішли й яничари, не підкоряючись наказам паші стояти на місці.

Повернення османських військ до Чорного моря через пустельні північнокавказькі степи спричинило численні жертви серед них від голоду та спраги, бо паша взяв харчів лише на 40 днів, а нових дістати було ніде.

Так і завершився цей похід. Розгніваний султан погрожував стратити й пашу, й хана, але, зрештою, все обійшлося, й грандіозний проект Волго-Донського каналу так і не був здійснений до самого 1952 року.

До вашої уваги – перелік усіх частин цієї серії: перша, друга, третя, четверта, п’ята, шоста, сьома, восьма, дев’ята, десята, одинадцята, дванадцята, тринадцята, чотирнадцята, п’ятнадцята, шістнадцята, сімнадцята, вісімнадцята, дев’ятнадцята, двадцята, двадцять перша, двадцять друга, двадцять третя, двадцять четверта, двадцять п’ята, двадцять шоста, двадцять сьома, двадцять восьма, двадцять дев’ята, тридцята, тридцять перша, тридцять друга, тридцять третя, тридцять четверта.

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії