19 березня українська письменниця і художниця Емма Андієвська, лауреатка Шевченківської премії та багатолітня співробітниця Української служби Радіо Свобода, відзначила своє 90-ліття. Вона продовжує плідно працювати і каже, що на хвороби, старість та втому вона не має часу, бо мусить далі працювати для України. Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з Еммою Андієвською, яке було опубліковане на сайті Радіо Свобода у березні 2018 року.
Шевченківську премію з літератури 2018 року отримала авторка 45 поетичних і прозових книжок та 17 тисяч картин, українка, що живе у Мюнхені, Емма Андієвська. Вона народилася в Донецьку, який тоді, в 1931 році, ще називався Сталіно, потім родина переїжджає до Києва, де її батька вбили енкаведисти. А під час Другої світової війни разом з мамою 12-річна Емма виїхала до Німеччини і прожила там майже все життя, але ні на хвилину не забувала про Україну, якій присвятила свою творчість. Її картини виставлялися в багатьох країнах світу, вона є однією з найвідоміших у світі українських мисткинь, а її роботи є своєрідні та неповторні і такі ж впізнавані, як і картини Марії Примаченко, Марка Шаґалла чи Пабло Пікассо, з якими часто порівнюють твори Емми Андієвської. Вона також майже чотири десятиліття працювали на Радіо Свобода у Мюнхені під псевдонімом Галина Гордієнко.
Емма Андієвська випромінює, здається, невичерпну енергію. Вона працює по 10 годин на добу, малюючи нові картини та складаючи поетичні збірки. В її скромному мюнхенському помешканні, де ми і зустрілися, все місце віддано книжкам і картинам.
– Ви майже все життя живете за кордоном, але говорите, що працюєте заради України. Чому ви зробили такий вибір?
– Ну, хтось же ж мусить для України працювати. Єдиний лік – починати від себе. І не дивитися, чи тато-мама дозволяють, і чи вигідно, чи не вигідно. А я свищу, чи вигідно, чи не вигідно. Я все життя живу, як собака!
Як хтось, одна особа захоче, щоб була Україна, то вона і буде. Я так думала і жила все життя
У мене холодильника немає три роки, в мене три роки перебудовують все навколо, крім моєї хати, але так, що я маю кулею вилітати з моєї хати, бо я не можу виносити те бурування, і тинятися до 5–6-ї години після обіду, щоб могти до спокійної хати повернутися! А мені не 20 років, і я вічно маю дуже складні проблеми зі здоров’ям, тільки я про це ніколи не казала і не кажу.
Але як хтось, одна особа захоче, щоб була Україна, то вона і буде. Я так думала і жила все життя.
– Ви жили в Україні, в Німеччині, в Америці. Де ви почуваєтеся більше вдома?
– Знаєте що? Україна – надзвичайна! Коли я була в Україні, кожного разу мене просто фасцинували люди! Які люди в Україні, таких нема ніде. Я нікого не хочу образити, всі щось мають, але такої, як Україна, нема – надзвичайна!
– Ви виїхали з України під час війни. Чи ви маєте спогади про Україну того часу?
У чотири роки мені склався вірш, а в шість років я ілюструвала Боккаччо
– Ну, здрастуйте! В мене перші спогади з того часу, як мені було 9 місяців! А з 2 років – постійні спогади, як на фотографії! В мене дуже добра пам’ять і візуальна пам’ять чудова!
У чотири роки я склала, ні – мені склався вірш, а в шість років до мене прийшли, принесли три зошити і сказали, щоб я ілюструвала Боккаччо. Дали мені деякі інструкції, і я ілюструвала! Бачите, яка скандальна біографія – у 6 років ілюстрація Боккаччо!
– Невже «Декамерон»?
– Так!
– Ви народилися на Донбасі, у місті Сталіно, яке потім стало називатися Донецьк. Які у вас спогади про цей край?
– Я пам’ятаю терикони, коли мене батько водив, мені було два роки, чи що, і ті надзвичайні краєвиди! Я взагалі візіонер! Це було моєю розвагою! Я і тепер, перш ніж я малюю, я маю до 10 намальованих картин тут, в голові. Якщо я встигну їх блискавично замалювати, то вони будуть. Якщо ні, то десь за два тижні вони розсотуються, а тоді приходять нові! Це не моя заслуга, це мені провидіння чомусь дарує!
– Нещодавно в Україні вийшла антологія письменників Донбасу «Порода». Оскільки ви там народилися, то до неї увійшов і ваш твір «Джалáпіта».
– Коли я свого часу вивчала санскрит, то Джалапіта мені виплигнув із деванагарі (складове письмо низки сучасних індійських мов – ред.), бо це афоризми Джалапіти.
В мене є «Роман про добру людину» – мені часто закидають, що я там паплюжу українців, показую якихось злодюжок, але насправді українці є занадто добрими і чесними. Роман цей від початку до кінця вигаданий, бо мені потрібно було сказати слово про Україну, про справжню Україну, де б усі верстви говорили по-українськи, а не радянським суржиком. Я сама з російськомовного середовища, я знаю, що воно таке!
– Я хочу вас запитати про літературу цього краю і про нього самого. Мені здається, що Україна зараз відкриває для себе Донбас, так само, як світ відкриває для себе саму Україну. Для вас цей край є чимось особливий, з огляду на те, що там народилися Стус, Світличний, Сосюра?
Для мене Україна – на кожному клаптику, де хтось говорить українською і відчуває себе українцем
– Насамперед, це – питоменно українська земля! Заки Г’юз купив ці копальні у Юзівці, – ця назва потім пішла від його імені, – то там були козаки! Вони робили там свої харалужні мечі і таке інше. Запорожці мали в степу пункти. І як ішла велика орда, – вона йшла навесні та восени, – то вони подавали світлові сигнали. І за якийсь час за порогами знали: іде орда!
Для мене Україна – на кожному клаптику, де хтось говорить українською і відчуває себе українцем, а не загально-там-якимсь-нацменом. Але імперії завжди так поводились! Вони оббріхують уярмлені народи! І, на жаль, фальшують історію, а крім того, спалюють архіви та вбивають людей. Це завжди так чинили імперії, не тільки Російська імперія! Але російська, звичайно, нас торкається найбільше. Імперії так завжди роблять, щоб зникла мова. Як зникла мова, то зникла і нація!
Російською мовою нічого не можна творити, можна лише перекладати! Половина російської літератури створена українцями
Це все леґенди, що, мовляв, російською мовою… Російською мовою нічого не можна творити, можна лише перекладати! А крім того, половина російської літератури створена українцями, а що з того українцям?!. Короленко, Зощенко… -енки, -енки… о, Боже, куди не плюнь – всюди українці! Кон’юнктурники! А Гоголь чому збожеволів? Тому що хотів кон’юнктури! А в нього було забагато українства!
– Ви виросли у російськомовній родині, переїхали до Києва, не знаючи української мови…
– До Вишгорода ми спершу переїхали, а не до Києва. А тоді переїхати з однієї місцевості до другої було важче, ніж полетіти на Місяць! Але для мами, для справжньої будь-якої мами нема перешкод, і для своєї дитини вона зробить все. І моя мама зробила так, що батька перевели на якусь дослідну водостанцію десь за півтора кілометра від Вишгорода. А це ж прадавнє українське поселення ще з часів палеоліту! На моїх очах, – мені було шість років, – були розкопки, я бачила ті колоси, що витягали з землі – я потім такі бачила у Греції, на Криті, а то ж було на Україні!
Вишгород розмовляв лише українською мовою. Зі мною розмовляли 16-річні красуні, які ж вони були гарні у тих вишиваних сорочках!
Коли ми переїхали, будинки для нас ще не були готові, то моя мама винайняла цілу селянську хату. А тоді Вишгород розмовляв лише українською мовою. І зі мною, п’ятирічною дитиною, розмовляли 16-річні дівчата, такі красуні, які ж вони були гарні у тих вишиваних сорочках! Такі були вишивки! А в мене такої ніколи не було і досі немає, бо на справжнє не вистачало грошей, а мотлоху мені не треба! То мрія моя так і не здійснилася – я ніколи так і не поносила справжньої української блузки!
А ті дівчата! Як вони ґречно зі мною розмовляли! І я, звичайно, мамі зразу презентувала незнайому мову! А мама схопилася за голову: «Не сметь! Ребенок омужичивается! На колени!» І я стояла на колінах. А мама плакала у сусідній кімнаті. Я це бачила, бо діти все бачать. Але я як чорт стояла, мені було фук!
В 9 років я сама записалася до української школи
Я чула, що всюди говорять про рівність і братерство, але ці дівчаточка, які говорили українською мовою, вони були упосліджені, і я це бачила. І в 9 років я сама записалася до української школи, а моя мама вже вирішила, що добре вже, поки ми переїдемо до Києва, де вона будувала віллу на околиці, нехай я вже походжу до тієї української готентотської школи. А батька мого, хіміка-винахідника, нічого не цікавило, крім його хімії та винаходів! Ми потім знайшли у Центральній бібліотеці в Нью Йорку відомості про його винаходи – їх було шість, вони були зафіксовані!
– У вашого батька було інше прізвище, ніж у вас?
– Так, але мама, боячись за інших членів родини, заборонила мені його згадувати і я дотримуюся цієї обіцянки, хоч мами вже нема.
– А чиє прізвище ви носите?
– Мого вітчима. Це – апонім, тобто не псевдонім, а апонім – одна літера змінена. Я – Андієвська! Я – не мама і не тато! Тільки я!
– Ви майже чотири десятиліття працювали на Радіо Свобода у Мюнхені під псевдонімом Галина Гордієнко. Хто така була Галина Гордієнко?
Я мала добрий голос – контральто, який пробивався крізь усі «заглушки», і тому мене взяли на радіо диктором
– Гордієнко було одне з прізвищ маминого роду. Я не могла використовувати своє прізвище, бо це було небезпечно, і, крім того, Емма Андієвська була мисткиня, яка не підлягала жодним законам, а тільки вищим!
Я мала добрий голос – контральто, який пробивався крізь усі «заглушки», і тому мене взяли на радіо диктором. Я мала вироблений голос, а ще закінчила спеціальну школу для розмови перед мікрофоном. Це були спеціальні тримісячні курси, які я добре закінчила, бо я мала добрий поставлений голос і добру дикцію. І я добре знала українську мову, перевіряла за всіма словниками, редагувала тексти.
– Ви виїхали з України дитиною, але українську мову зберегли…
Щоб знати українську мову, її треба вивчити! Треба дивитися по словниках, перевіряти!
– Я її не зберегла, а вивчила! Для того, щоб знати українську мову, її треба вивчити! Треба дивитися по словниках, перевіряти! Були ж наприкінці 1930-х років обіжники по українських редакціях з вимогою викидати питоменні українські слова і заміняти їх українськими кальками! І через це з’являються якісь «витоки», від яких блювати хочеться! Бо ж це джерела, а не якісь витоки!
Ми жили поза всіма громадами. Мама це якось так влаштувала, що ми не належали ні до яких товариств. Мене цікавили тільки література і малярство. Я все життя вчилася і здавала все екстернами, бо я цілий час вмирала. Мені приносили книжки, я їх продивлялася і йшла складати іспит! І завжди за першим разом!
– Ви закінчували Український вільний університет, що це була за інституція в ті часи?
Український університет мав великі світила, яких не мали німецькі університети
– О, Український університет був надзвичайний! Він мав великі світила, яких не мали німецькі університети! Ректор Іван Мірчук провадив семінари старогрецькою мовою! Я вивчала там і старогрецьку і санскрит!
Державин, в якого я вчилася, знав 40 мов, і то по-справжньому, це не був якийсь там вискочень! Там були надзвичайні особистості! Потім вони вже повиїжджали, чи повмирали. Але і тоді, і зараз цей університет є пунктом інтелектуальної зустрічі українців з цілого світу. І це була його унікальна роль – він був такий, що навіть росіяни з усіма своїми ресурсами не могли створити.
– Ви пригадуєте, як вийшла ваша перша книжка, відбулася ваша перша виставка?
– Напевно! Це було у 1951 році – я вибрала 19 віршів, але їх були тисячі. Але потім мама викинула їх, бо думала, що то були чернетки. А перша виставка була у 1956 році. Це була маленькі картини, але такі промовисті, що один російськомовний режисер з України, дуже гарна людина, спитав дозволу, чи може він їх використати для оформлення сцени для своєї вистави. Я сказала, що може, очевидно. Але в мене не було часу ходити на російськомовні вистави, я її не бачила.
– Де після того відбувалися ваші наступні виставки?
Дослівно, майже немає країни, де б не було моїх виставок
– По всьому світі! Подивіться на мої каталоги! Дослідно, майже немає країни, де б не було моїх виставок. В Україні була виставка у Самборі – величезна виставка моїх картин. Це – величезні картини, 1,2 на 1,5 метра, і то в шести сегментах одна картина, і написана ось тут, на маленькому столику! Нехай хтось спробує таке створити! І вже видана книжка всіх моїх робіт. Скоро вже маю її отримати.
Я подарувала вже картин на цілий музей, і ці картини десь зникли. Мені запропонували у Чернівцях: «Подаруйте нам картини, і ми створимо музей». І я їм подарувала 100 картин, серед них 20 двометрових картин, решта менших, і які то були картини! А потім почали люди цікавитися музеєм Емми Андієвської у Чернівцях. І дізналися, що ні картин, ні музею нема. Є пару картин, що висять у Музеї імені Федьковича, а решта – невідомо де. Так що зник музей.
А по світі висять всюди: перуанці мають, малайзійці, китайці подяку написали. Вони там на якомусь своєму консиліумі вирішили, що я є «жіночий Пікассо», але я і не жіночий, і не Пікассо! Я є Емма Андієвська!
