Уже понад тиждень минув відтоді, як речник президента Росії Дмитро Пєсков повідомив, що Володимир Путін «застудився, але продовжує працювати». Пєсков зазначив, що нездужання Путіна не позначиться на його робочому графіку. У січні Пєсков заявляв, що президент «абсолютно здоровий», Путін пірнав в ополонку перед телекамерами, а ЗМІ при цьому обговорювали його добру фізичну форму.
Однак Пєсков міг би взагалі не коментувати стан здоров’я свого начальника, бо, як він сам підкреслює, в російському законодавстві не передбачено обов’язкового оприлюднення даних про стан здоров’я президента.
Російський письменник, історик Леонід Млєчин зазначає, що традиція приховувати інформацію про стан здоров’я очільника держави в Росії налічує сто років, вона почалася з приходу до влади більшовиків. У царській Росії цю інформацію не приховували.
– Росія сто років тому, 1917 року, багато в чому була значно більш передовою державою, ніж зараз. Ми навіть не усвідомлюємо, як багато ми втратили. Це вважалося звичною, нормальною справою. Піддані мають право знати, що відбувається з володарем. Я був вражений, коли писав книжку про революцію, там, зокрема, був розділ, пов’язаний із Распутіним, з імператрицею, з дітьми. І коли у неї була вагітність, одна з багатьох, що закінчилася викиднем, про це лейб-медики склали бюлетень, опублікований у газеті. Це було сто з лишком років тому.
– Тоді виходить, що традицію – приховувати інформацію про здоров’я вождів – заклав Володимир Ленін?
– Не Ленін сам, а за Леніна. Тому що він тяжко захворів, і це, звичайно, хотіли приховати. У ті часи ще друкувалися бюлетені – про здоров’я Леніна, Троцького. Але почали приховувати, придумувати усілякі дурниці. Там був нарком освіти – Семашко, людина глибоко шанована, він в Одесі виступав на губернському партійному активі і почав говорити: «Так Ленін у чудовій формі! Ось-ось до нас приєднається!» Коли Надія Костянтинівна Крупська прочитала це в газеті, вона обурилася. Тоді і почали бюлетені звужувати. А все почалося зі Сталіна. Ось для Сталіна це була проблема серйозна: його здоров’я – це державна таємниця.
– А чому? Він хотів бути велетнем, титаном, бездоганним абсолютно? Все-таки в нього був такий дещо непоказний зовнішній вигляд, і багато хто відзначав, що одна з рук його була дещо всохлою, на обличчі сліди віспи. Чого він домагався, приховуючи інформацію про своє здоров’я?
– Сталіна бачили далеко не всі. Телебачення тоді не було, по країні він ніколи не їздив, практично ніколи не виступав – тільки на з’їздах партії в Москві. Скільки людей його реально бачили? Далеко не всі. Він був людиною обдарованою в цьому сенсі, він створив собі образ великого вождя. У вождя, у Бога не може бути ніяких захворювань, і це було частиною його образу. Крім того, думаю, що ключове – це відчуття страху. Бо всі ці радянські вожді загалом приходили до влади не найдемократичнішим шляхом, і страх у них був. Їм завжди здавалося: покажеш слабкість, покажеш, що ти хворий, і випхнуть, виставлять із Кремля, виженуть. І Сталін приховував до останнього, коли захворів.
Іноді навіть у його соратників прокидалося щось людське. Так, Лаврентій Берія після війни, дізнавшись, що Сталін недужий, хотів до нього приїхати, ну, чисто по-людськи, але Сталін рішуче відмовив. Ніхто і ніколи не бачив його хворим, у стражданнях. Чому всі ці обставини, пов’язані з його останнім захворюванням і смертю, мають такий жахливий вигляд? Коли у нього стався удар, і охоронці під кінець дня, побачивши, що він не з’являється, увійшли і побачили його на підлозі, то стали, як належить за інструкцією, телефонувати. Вони зателефонували міністрові держбезпеки, який їм сказав: «Що ви мені дзвоните? Зателефонуйте Маленкову!» – який був старшим у Президії ЦК. Маленков один не наважився приїхати, вони втрьох приїхали і боялися зайти. Чому вони боялися ? А якщо Сталін просто спить, розплющить очі і побачить їх, що з ними станеться? Ніхто не міг його побачити слабким і хворим.
– Тепер перейдімо до Хрущова. За нього в Радянському Союзі настала відлига, це якось позначилося на інформації про здоров’я самого Хрущова?
– Відлига, якийсь відступ від сталінських правил, який почався відразу після смерті вождя, ніяких вагомих змін у радянському устрої не принесла. Звичайно, стан здоров’я найвищого керівництва був секретом. У системі Четвертого головного управління при Міністерстві охорони здоров’я, кремлівської медицини, медицини для начальства, так було заведено, що ніяке начальство не могло подивитися історію хвороби. Це я знаю абсолютно точно. Навіть коли якийсь із начальників середньої руки хворів, вище начальство не могло поглянути в його історію хвороби, ніхто нічого не знав. Це була така закрита тема. Але Микита Сергійович просто сам був дуже здоровою людиною. Він хоч і відзначив навесні 1964 року 70-річчя, але практично не хворів, тому йому приховувати було нічого.
– Леонід Брежнєв помер у 1982 році, через кілька днів після того, як з’явився на трибуні Мавзолею 7 листопада. Як було з ним?
– Із Брежнєвим якраз була серйозна проблема. Якщо Микита Сергійович був відносно здоровою людиною навіть у серйозному віці, він по-справжньому почав хворіти вже на пенсії, помер через шість років після виходу на пенсію, то Леонід Ілліч був нездоровою людиною, і це проявилося досить рано. Перший інфаркт у нього був, ще коли він працював у Молдові, за Сталіна. У нього досить швидко почалися різні проблеми зі здоров’ям, що ретельно приховувалося, звичайно, від усього світу, від країни і від товаришів по партії. Керівник Четвертого головного управління академік Чазов стежив за тим, щоб членам Політбюро нічого не було відомо про стан його здоров’я. Коли Брежнєву стало погано, його відвезли на вулицю Грановського в лікарню, приїхав Підгорний, друга людина, глава держави, член Політбюро, хотів відвідати Леоніда Ілліча, але Чазов став біля дверей і не пустив його. Причому Підгорний шаленів, тому що йому ніхто не смів заперечувати! Чазов його не пустив, щоб він не бачив, що Леонід Ілліч у поганому стані.
– А сам Брежнєв розумів, наскільки він хворий?
– Звичайно, він не розумів. Кожен із нас твердо впевнений, що він у непоганому стані, а дрібні нездужання не мають значення. І Леонід Ілліч анітрохи не виняток у цьому сенсі. Тим більше що ніхто йому не говорив, що він має поганий вигляд і важко хворий, не може вже керувати державою. Проблема з ним полягала ось у чому: йому здавалося, що він мало і погано спить, вважав, що він повинен спати довго, і він вимагав снодійного. Снодійне в той час, усе-таки це десятиліття тому, мало побічні ефекти, і він ковтав снодійне, а вранці не міг прокинутися. А йому треба функціонувати, і йому давали якісь підбадьорливі препарати. І він на цих «гойдалках» розгойдувався. Звичайно, це йому страшенно шкодило. Лікарі намагалися його обмежити в прийманні снодійних препаратів, він їх шантажував, вимагав, домагався. Якраз Чазов, у цьому сенсі лікар дуже добрий, намагався його обмежити, стримувати. Але не попреш проти людини, не можна ж Брежнєву заборонити приймати снодійне, якщо він хоче цього.
– Юрій Андропов і Костянтин Черненко були при владі в Радянському Союзі дуже недовго і померли. Мабуть, вони зайняли свої пости вже надзвичайно хворими людьми. З ними, мабуть, відбувалося те ж саме: вони теж не розуміли, що з ними відбувається, і сподівалися на краще?
– Якби Андропов не був членом Політбюро, давно його відправили б на інвалідність, тому що він у прямому сенсі був дуже тяжко хворою людиною. Серед букета його захворювань була відмова нирок, які припиняли працювати, і його регулярно возили в Центральну клінічну лікарню на гемодіаліз, це дуже важка і дуже болюча процедура. Він був людиною, яка просто не могла впоратися з тими обов’язками, які були покладені. Це звужувало кругозір, він не міг ні з ким зустрічатися, не міг їздити. Взагалі був людиною, яка щодня глибоко страждає. З ранку до вечора він важко страждав. Як із таким відчуттям життя керувати державою?
Костянтин Устинович (Черненко – ред.) був менш хворою людиною, але теж досить нездоровою. Його підкосила історія, коли він був другою людиною після Андропова. Він був на півдні і з’їв рибу, і цю рибу разом із ним їли члени сім’ї. Помічник Черненка Прибитков мені про це розповідав. У Черненка організм був ослаблений, і у нього важке запалення почалося. І він зовсім теж був у поганому стані. Він із лікарень практично не виходив у той рік, коли керував державою. Але, знову-таки, Черненко цього не розумів, тому що по-людськи ти боїшся цього відчуття. Кому хочеться визнати, що ти інвалід? Кому хочеться визнавати, що ти вже не далекий від зустрічі зі Всевишнім? Звичайно, людина тікає від цього, рятується. А ніхто сказати йому не наважується. Костянтин Устинович був уже в зовсім поганому стані, подзвонив із лікарні Андрієві Андрійовичу Громику, міністрові закордонних справ, і поскаржився йому: «Може, мені піти?» На що мудрий Громико сказав: «Не варто прискорювати події». І через кілька тижнів Черненко помер.
– Михайло Горбачов, на щастя, як і раніше, живий, і він досить молодою людиною, особливо за радянськими мірками, став генеральним секретарем ЦК КПРС.
– До Михайла Сергійовича природа була дуже щедра, він абсолютно не хворів у ті часи, коли був керівником партії і держави. Ну, якісь дрібні застуди, щось таке. Тому для нього цієї проблеми зовсім не існувало. Але почалася гласність, і почало змінюватися, звичайно, ставлення до того, що нам відомо.
– У Бориса Єльцина зі здоров’ям були дуже великі проблеми. Наскільки він намагався приховувати їх?
– Він у цьому сенсі був схожий на Леоніда Ілліча. Нікому на думку не спадало, що такий ось фізичний міцний зовні сибіряк насправді теж страждає на серйозні недуги. Звичайно, він намагався приховати, але це теж людська риса. Плюс якраз для нього це було питання виживання точно: признався, що хворий, – і вилітаєш із керівництва. В ті часи, коли це відбувалося, вже були реальні голосування, і він точно міг втратити свою посаду. І це було дуже помітно в 1996 році. Не можна сказати, що я дуже вже цим цікавився, але я читав, пам’ятаю, американські газети, і раптом я бачу велику статтю про те, що радянський лідер потребує аортокоронарного шунтування.
Це була ще маловідома операція у нас в країні (в Росії – ред.), а в мене був добрий знайомий, якраз кардіохірург, який незадовго перед цим розповідав, що ця операція, яка у нас поки не поширена, має таке колосальне значення. І я зрозумів масштаб медичних проблем, що стоять перед Борисом Миколайовичем. Я пам’ятаю, я розмовляв тоді з колегами, і мене ніхто не розумів. А потім з’ясувалося, що у нього було кілька інфарктів, і найважчий звалив його якраз напередодні другого туру голосування (на виборах президента Росії 1996 року – ред.), і він ледь-ледь взагалі проскочив цей момент.
– Про те, що зараз відбувається з Володимиром Путіним, ми не знаємо. Ми знаємо тільки заяви його прес-секретаря про те, що президент Росії застудився. Наскільки, на вашу думку, важливо знати суспільству, що реально відбувається зі здоров’ям керівника держави і людей, що обіймають інші високі державні посади?
– Тут питання цілком однозначне. Звичайно, суспільство має знати! Росія не єдина країна, де вожді намагалися це приховати. Улюблений для всіх Джон Кеннеді приховував весь букет своїх важких захворювань. Улюблений для всіх Франсуа Міттеран приховував за допомогою свого лікаря ступінь тяжкості свого захворювання, яке його потім убило. Біда в тому, що недуга вождів просто накладає відбиток на їхню здатність керувати державою. Міттеран останні роки свого президентства думав про смерть. Він навіть літав до знаменитого німецького письменника, щоб поговорити з ним про життя і про смерть, бо він думав весь час про смерть. Звичайно, це накладає відбиток на те, як керують державою. Тому, звичайно, про це треба добре знати і усвідомлювати це.
***
Володимир Путін уже не вперше зникає з публічного простору. У березні 2015 року він був відсутній 10 днів, це породило чутки про його серйозну хворобу, які довелося спростовувати тодішньому президентові Киргизстану Алмазбеку Атамбаєву, який сказав, що зустрічався з Путіним і що той «не тільки ходить, а й ганяє за кермом». Висловлювався з приводу цих чуток і Дмитро Пєсков, який назвав їх «весняним загостренням». Атамбаєв у ті дні зустрічався з Путіним. На кадрах протокольної зйомки цієї зустрічі президент Росії мав нездоровий вигляд.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода
