«У лавах державно російських братів»

Сто років тому – у лютому 1918 року – у складі російської білогвардійської Добровольчої армії галичани-москвофіли створили свій підрозділ. Формування Карпатороського добровольчого загону в Ростові-на-Дону відбувалося майже у той самий час, що й Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців у Києві. Втім, якщо про боротьбу західноукраїнських добровольців за незалежність Наддніпрянської України відомо доволі багато, то про участь у російській громадянській війні – майже нічого. Ані росіяни, ані українці воліють про галичан-білогвардійців не згадувати. Між тим, ця історія дає можливість краще зрозуміти деякі моменти суто української історії. ​

На початку Першої Світової війни в Західній Україні, яка тоді належала Австро-Угорщині, у москвофілів були доволі сильні позиції. Тож, коли російська армія влітку-восени 1914 року захопила Галичину, то знайшла тут чимало прихильників. І коли в червні 1915-го російські війська зазнали поразки і залишили Галичину, то за ними пішло чимало біженців. Крім того, в перебігу окупації певні групи населення були примусово виселені вглиб Росії.

Відтак на початку 1917 року на територіях Російської імперії налічувалося близько 300 тисяч біженців, виселенців і полонених із західноукраїнських земель. Міркуючи про подальшу долю цих людей, російські урядовці розглядали навіть такий екзотичний проект, як створення на російсько-турецькому кордоні нового «Галицького козачого війська». Однак, Лютнева революція 1917 року перекреслила ці проекти й актуалізувала зовсім інші.

У тіні чехословаків

Якщо більшість галицьких вигнанців у нових умовах обрали для себе Київ, то москвофіли – Ростов-на-Дону, де гуртувалися російські білогвардійці. Тут з ініціативи «Ради Прикарпатської Русі» почалося формування Карпатороського добровольчого загону. Станом на 9 лютого 1918 року загін налічував 41 добровольця – не так і мало, адже в усій Добровольчій армії на той момент було близько 3,2 тисячі бійців. Сформований здебільшого зі студентів та гімназистів, Карпатороський загін став підрозділом у складі чехословацького батальйону.

Через місяць у бою за хутір Філіповський карпатороси зазнали перших втрат: п’ятеро бійців «склали свої юні голови за єдину і неподільну». Крім того, було ще п’ятеро важкопоранених, зокрема й командир загону прапорщик Богдан Яців.

Спогади про ті події – «Карпатороси в Корніловському поході й Добровольчій армії» – залишив один із бійців загону і член «Ради Прикарпатської Русі» Василь Ваврик. За його словами, білогвардійський генерал Антон Денікін помилково приписав перемогу в цьому бою чехословакам – адже контратакували більшовиків саме галичани.

«За смерть і рани карпаторосів честь і похвала дісталися чехословакам. Така вже безталанна доля карпаторосів!» – бідкався Ваврик.

Невдовзі до загону зголосилася декілька груп добровольців, зокрема, близько десятка гімназистів-галичан із Бердянська. Серед новоприбулих були й звільнені з полону офіцери-галичани австро-угорської армії. Крім того, за бойові заслуги 16 добровольців-галичан дістали свій перший офіцерський чин вже від білогвардійського командування.

Влітку 1918-го загін – вже близько сотні багнетів – бився на Кубані та Ставропіллі. А на початку 1919-го карпаторосів перекинули на Донбас, де вони намагалися стримати наступ Червоної армії під Волновахою, а потім тримали оборону в оточеному Маріуполі.

​Махновський удар по панславізму

У цей час чехословацькі й польські підрозділи на кораблях французького флоту залишили Добровольчу армію. Адже на той момент Перша світова війна вже скінчилася, виникли незалежні Чехословаччина й Польща. Була проголошена й Західно-Українська Народна Республіка, яка виборювала свою незалежність. Проте, як згадував Ваврик про своїх соратників, «галичани залишилися відданими генералу Денікіну». Адже майбутнє Галичини москвофіли бачили в єдиній державі з небільшовицькою Росією, а тому покладалися на перемогу білогвардійців.

Невдовзі, завдяки напливові нових добровольців, карпатороський загін розгорнули в окремий батальйон, а влітку 1919-го – почалося формування полку. Щоправда, полк несподівано назвали Слов’янським, що обурило носіїв карпатороської ідентичності. Але їм пояснили, що командування зробило це «з вищих міркувань». Ймовірно, білогвардійці не хотіли посилювати конфронтацію з поляками, які якраз підкорили Галичину.

Полк налічував близько 1200 солдатів і офіцерів – здебільшого галичан, але були також буковинці й «угророси»-закарпатці. Щоправда, командирами полку і батальйонів були російські офіцери, а офіцери-галичани обіймали посади не вище командира роти.

У середині серпня 1919-го полк був ущент розбитий махновцями поблизу Олександрівська (тепер Запоріжжя). Більшість бійців та командирів загинули або потрапили в полон. Небагатьох вцілілих евакуювали до Криму, куди навесні 1920 року відступили розгромлені білогвардійські війська.

Білі галичани проти червоних латишів

У Криму офіцери-галичани радилися: що робити далі? Дійшли висновку, що треба залишатися і продовжувати боротьбу проти більшовиків. Дивно, але навіть за таких умов до білогвардійського війська прибували нові галичани-добровольці! Одна така група дісталася до Криму аж із італійських таборів для полонених.

Із залишків Слов’янського полку і новоприбулих добровольців у Феодосії створили карпатороську роту на чолі із галичанином штабс-капітаном Володимиром Гнатиком. У травні-липні 1920-го цей підрозділ воював у Приазов’ї. Як згадував Ваврик, в бою під Мелітополем вони захопили прапор червоноармійського латиського полку, розгромивши один із його підрозділів. Такий от несподіваний поворот взагалі-то російської громадянської війни – галичани проти латишів!

Згодом карпатороси билися під Каховкою, де зазнали важких втрат. В листопаді 1920-го їх евакуювали з Криму разом із армією генерала Врангеля. Відтак більшість бійців-карпаторосів повернулися до Галичини, яка була під Польщею, а дехто осів на Закарпатті, яке належало Чехословаччині.

«За Сибіром сонце сходить…»

Аналогічний підрозділ існував у Сибіру – в армії верховного правителя Росії адмірала Олександра Колчака. Наприкінці 1918 року в Омську за ініціативи «Центральної карпатороської ради» сформували добровольчий Карпатороський батальйон – 1024 бійці. Попервах цей підрозділ сформували при Чехословацькому корпусі, проте невдовзі карпатороси перейшли до складу колчаківської армії.

«Каврпатороські війська увійшли до лав відродженої російської армії, – сповіщала «Центральна карпатороська рада» на початку квітня 1919-го. – Упродовж століть відірвана від національного цілого Прикарпатська Русь нині, в момент побудови нової російської держави, стоїть у лавах своїх державно російських братів!».

Попервах батальйон добре себе зарекомендував. Проте влітку 1919-го колчаківці зазнали важких поразок і великих втрат. У пошуку резервів білогвардійці, серед іншого, провели мобілізацію серед галичан. Завдяки цьому Карпатороський батальйон вдалося розгорнути в полк.

«Здійняли великий галас із поголовною мобілізацією колишніх полонених із Карпаторосії, – згадував з цього приводу генерал Олексій фон Будберг. – Бідних карпаторосів стали хапати за допомогою облав. Через це Омськ залишився без хлібопеків і асенізаторів, бо миролюбні й невибагливі карпатороси спеціалізувалися на чорноробстві… У результаті нова дурість і нова шкода: досі ми мали добровольчий карпатороський батальйон дуже доброго складу. Тепер ця надійна і міцна жменька розчинилася серед людей, які силоміць зібрані і не бажають воювати».

12 жовтня 1919 року в Омську відбулися урочисті проводи полку на фронт. Було освячено прапор полку, який урядова газета «Русскоє дєло» описувала так: «На одному його борці зображена ікона Почаївської Божої Матері, покровительки карпаторосів, на іншому – лев, що дереться на гору».

Від інших підрозділів білої армії карпаторуський полк відрізнявся погонами – помаранчеві з чорною літерою “К” – і кокардою із галицьким левом.

У першому ж бою біля села Большекурєйне (нині Курганська область) полк зазнав важких втрат – більше ніж 300 осіб вбитими, пораненими та полоненими. Із 15 офіцерів, що брали участь у бою, в строю лишилися лише двоє. Після цього полк на фронті більше не використовували, і невдовзі більшість його бійців потрапила до полону. Деякі з них згодом стали червоноармійцями і воювали на польському фронті.

Москвофільська альтернатива

Маловідома галицька сторінка російської історії цікава не лише своєю екзотичністю. Вона дає уявлення про множинність альтернатив сторічної давнини. У 1919 році білогвардійці впритул наближалися до перемоги в громадянській війні. Якби їм вдалося здолати більшовиків, то галицькі москвофіли могли би відіграти значно помітнішу роль в історії. Це був один із «запасних варіантів», яким історія так і не скористалася.

Крім того, нереалізована альтернатива дає можливість краще розуміти деякі моменти суто української історії. Наприклад, стає зрозуміліше, як свого часу Українська галицька армія порозумілася з білими, а потім і з червоними росіянами. Зараз це видається дивним, але тоді галичанам було простіше порозумітися з росіянами, аніж з поляками.

Нарешті, ця історія наочно свідчить про те, наскільки сильно за останні сто років змінилися самі галичани та й українці загалом.