(Рубрика «Точка зору»)
Нещодавня палка дискусія на тему, чи втілюють Цой та Висоцький «щупальця руского мира», завдала новий стандарт – вимірювати цю саму «рускомірську» складову в багатьох явищах та реаліях сьогоднішнього українського буття. Війна в Афганістані якнайкраще надається до такого вимірювання. Благо, що є й привід – 29-а річниця виведення радянських військ із цієї держави.
Я далекий від тих, хто вважає, що ветеранів афганської війни слід позбавити пенсій та привілеїв, а також змусити їх (або державу) до публічних вибачень за участь у війні на чужій території. Однак я також не розумію слів президента Петра Порошенка про те, що «часу не підвладно викреслити з пам’яті героїчні подвиги, приклади відваги та бойового братерства десятків тисяч синів і доньок України». Про які подвиги, власне, йдеться?
Переказувати історію афганської війни – справа невдячна. Зацікавлення СРСР полягало в розширенні територій, підвладних його впливу та покірних директивам Політбюро. Саме тому Москва зробила ставку на Народно-демократичну партію Афганістану, котра захопила владу в країні в квітні 1978 року, а також на її лідера Хафізулу Аміна, якого згодом замінили на більш лояльного до радянської влади Бабрака Кармаля.
Новий режим підперли тілами звичайних новобранців, котрих через Афганістан пройшло – за різними оцінками – від 670 тисяч до мільйона осіб. Кожен четвертий серед загиблих, за словами Порошенка, був українцем. Ми маємо справу з величезною трагедією, причому трагедією подвійною. Трагедією кожної родини, до якої не повернувся син / брат / чоловік, і трагедією цілої нації, котра – подивимося правді у вічі – так чи інакше долучилася вкрай ганебної справи, що не підлягає жодним виправдовуванням.
Романтизація «Афгану» зводить нанівець усі зусилля здорового глузду
Радянські війська робили в Афганістані те саме, що російські роблять на Донбасі. Ця проста думка мало-помалу проникає до свідомості більшості соціуму, проте закріплена на позасвідомому рівні романтизація «Афгану» зводить нанівець усі зусилля здорового глузду. З дефініціями слід визначатися чіткіше, аби віднайти відповідь на нескладне питання: то ми за чи проти ситуації, коли одна держава береться «допомагати» іншій у вирішенні її внутрішніх проблем?
З одного боку, президент України говорить правильні речі – він ставить в одну низку афганську війну і російську агресію проти Молдови, Чечні, Грузії, України та Сирії. Порошенко, котрого цитує його прес-служба, наголошує: «В них (цих подіях) – вся агресивна сутність Москви». З іншого – він же підписує указ про «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав».
Питання, за що саме нагороджено всіх тих достойників, чиї прізвища перераховано під указом, можна навіть не ставити. Україна успадкувала від СРСР традицію нагороджувати не за щось, а – «до дати». (І це ще один привіт від «русского мира»). Проте й сама дата – доволі контраверсійна. Чим (а, точніше, ким) є «учасники бойових дій на території інших держав», як не найманцями? А найманство в Україні офіційно заборонене.
Мені можуть заперечити, що «афганці» не можуть бути названі найманцями в буквальному сенсі цього слова. Вони воювали не за гроші і не за добровільною згодою. Все так. Назвемо їх тоді жертвами – жертвами обставин, тиску, неуникненності служби в радянській армії, жертвами тодішнього режиму і тодішньої пропаганди. Назвемо їх, повторюю, жертвами, але аж ніяк не героями. Жертвам же співчувають, допомагають, але не нагороджують – бо, власне, нема за що.
Проте тут середньостатистична українська свідомість роздвоюється. Ми відчуваємо великий біль і гнів через дії російсько-бандитських угруповань на Сході України, але мліємо від міфологізованого образу «афганця» – незламного та справедливого, «загартованого в пеклі» (за словами Порошенка) і завжди першого на будь-яких барикадах. А по суті – такого самого чужака на «території іншої держави», як і ті, що прийшов встановлювати свої порядки на Донбасі.
Навести порядок в головах давно пора
Для уникнення когнітивного дисонансу слід нарешті поставити знак рівняння між «афганцями» та росіянами на Сході. Без юридичних наслідків та жодних санкцій, просто – визнати, що йдеться про ідентичні речі. В протилежному випадку слід знайти та відзначити нагородами й тих військовослужбовців, хто чавив танками Угорську революцію 1956 року (за офіційними даними, на Будапешт рушили тоді понад 30 тисяч солдатів – серед них майже напевне були українці). Або тих, хто придушував «Празьку весну» у 1968-му. Або, зрештою, тих, хто брав участь у вільнюських подіях 1991 року.
Уніфікація оцінок, коли порівнюються явища однієї низки, сприятиме суспільному оздоровленню. Не можна тут засуджувати, а тут – в аналогічній ситуації – аплодувати. Не можна виділяти «афганців» в якусь окрему касту й дякувати їм – як це зробив Порошенко – за те, що вони «з першого дня вийшли на Майдан». На Майдані було чимало люду, чимало суспільних прошарків, партій, сталих або ситуативних об’єднань та субкультур. Окремі похвали лише одній з груп, по-перше, ображають решту, а по-друге, лише сприяють її непотрібній героїзації.
Можна, звісно, продовжувати в тому ж дусі – й за рік, за два, десять чи двадцять знову нагородити «афганців». Але тоді не варто дивуватися живучості радянсько-російських міфів, чи то пак щупалець, що оповили масову свідомість. А афганська війна з сакралізацією її учасників – «щупальце», здатне здавити сильніше за пісні Цоя. Бо слугує підміні понять, з якої ми не як не можемо виборсатися. А навести порядок в головах – давно пора, причому незалежно від дат та річниць.
Михайло Поживанов – голова Фонду муніципальних реформ «Магдебурзьке право», народний депутат України чотирьох скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
