(Рубрика «Точка зору»)
«Це гірше, ніж злочин: це помилка». Ці слова визначного діяча часів Великої Французької революції і правління Наполеона І Талейрана, якнайкраще, на мій погляд, характеризують той спосіб, в який оповістили 28 січня весь світ про своє існування та наміри «Національні дружини». Вони заявили про себе як про самостійну силу, начебто здатну забезпечити «український порядок» і влаштували марш центром Києва під об’єктивами телекамер; російське ТБ, ясна річ, використало «картинку» на повну силу: мовляв, нацисти крокують українською столицею і погрожують навести «новий порядок».
Я далекий від того, щоб вважати, наче керівники «Національних дружин» чи їхньої «партнерської організації» – партії Національний корпус – діють під прямим чи опосередкованим контролем Кремля і Луб’янки (хоча московська агентура в цих організаціях, як і ледь не всюди в Україні, безумовно, є). Але, схоже, вони в усьому керуються «українським серцем», тоді як давно вже час ставити на перше місце «українську голову», здатну раціонально осмислити ситуацію, зважити стратегічні та тактичні перспективи тих чи інших дій і завжди мати на увазі нейтралізацію підступів Москви та її зарубіжних лакуз.
Відтак сталася серйозна помилка, яка вивела на межу компрометації об’єктивно потрібну (й нагально необхідну під час «гібридної війни») ініціативу – не лише щодо «Національних дружин», а й стосовно інших формувань такого ж ґатунку, які у своїх раціональних формах сумісні й із нормами демократії, й із питомо українським історичним досвідом.
Парамілітарні формування: історія та теорія
Не будемо робити екскурси в козацьку добу – тоді Україна була іншою. А водночас норми українського звичаєвого права закладалися саме тоді. Вони, зокрема, передбачали як самочинну, так і за закликом місцевої влади участь представників територіальної громади в охороні порядку та збройному захисті – в разі потреби – населеного пункту від нападників. Звернемося до ХХ століття. На самому його початку на Галичині й частково на Буковині нове покоління українських діячів, тобто «генерація Івана Франка», активно зайнялося створенням спортивно-протипожежних (насправді парамілітарних) товариств під назвою «Січ». Франко написав для них маршову пісню «Гей, там на горі Січ іде…», а його сини стали активними учасниками цих товариств. У 1913 році кількість «січовиків» на Західній України становила близько 80 тисяч осіб. Через «Січі» пройшла більшість майбутніх українських командирів Січового стрілецтва на Першій світовій війні та Української Галицької армії у 1918-19 роках. У практичних акціях «січовики» нерідко діяли разом зі спортовцями з організації «Сокіл» та іншими українськими товариствами. А серед цих акцій було й підтримання належного порядку (а як іще гарантувати протипожежну безпеку?). Влада Австро-Угорщини змушена була крізь пальці дивитися на деякі сторони діяльності «Січей», скажімо, на охорону передвиборчих мітингів і кооперативних закладів, на подекуди радикальні дії з боротьби за тверезість і проти лихварства (які дуже нагадують деякі сучасні акції проти грального бізнесу й наркоторговців…).
Після того, як «Січі» були на початку 1920-х років заборонені на окупованій Польщею Галичині й захопленій Румунією Буковині, центр активності «січовиків» змушено перемістився на Закарпаття та в еміграцію. Натомість осердям військово-патріотичної підготовки української молоді став «Пласт». Останній головний командир УПА Василь Кук розповідав автору цієї статті, що без вишколу у «Пласті» не було б потім ані української самооборони, ані повстанських формувань, а структура ця реально була парамілітарною.
Я навмисно спинився саме на західноукраїнському досвіді будівництва де-факто парамілітарних організацій, щоб наголосити: у них діяла жорства, але свідома дисципліна, без цього тамтешня влада – яка не була українською – негайно розтрощила б їх за якісь анархічні акції. Це якраз те, чого сьогодні не вистачає різним охочим запровадити «український порядок»…
А щодо теорії, то знаний французький політолог Моріс Дюверже писав про «партійну міліцію». Її він розглядав як один із чинників демократичної партійної структури за умов політичної нестабільності чи в боротьбі проти спроб узурпувати владу. Йдеться не про озброєні формування, але про добре вишколені (фізично й організаційно) загони, здатні оперативно реагувати на різного роду провокації та захищати демократію і багатопартійність. До речі, щось подібне мав Народний рух у свої найкращі часи, у 1989-92 роках.
Куди підуть «Національні дружини»?
А тепер – про сьогодення.
Поява «Національних дружин» і подібних формувань – не випадковість. Бо ж правильні слова очільника МВС Арсена Авакова щодо держави, яка тільки й має монополію на насильство, насправді є не більше, ніж добрим побажанням. І не сьогодні держава втратила цю монополію, а за часів правління Кучми. Мова не тільки про відверті кримінальні групи, а й про численні озброєні «охоронні фірми» на службі олігархів і рейдерів, які діяли – нерідко й за президентства Ющенка – при повній безсторонності з боку правоохоронних органів. А зараз? У Києві за минулий рік відбулася ціла серія нищення МАФів невідомими особами, проте начебто від імені міської влади. В тому числі – й погром зоомагазину біля станції метро «Лісова» з навмисним нищенням тварин. І де були правоохоронці? Стояли й дивилися? Що ж стосується рейдерських захоплень земель фермерів, то останні почали створювати свої добре озброєні організації для самозахисту (зброя легальна, не треба хвилюватися). Рейдери принишкли…
Так, в ідеалі держава повинна мати монополію на насильство – проте чи існувала б Українська держава, якби навесні й улітку 2014-го громадянське суспільство дотримувалися б цієї максими? І ще одне. Правозахисник Семен Глузман проводить аналогію з німецьким досвідом початку 1930-х, мовляв, надто це все нагадує штурмовиків. Але він забуває, що не менші чисельно і не гірші за вишколом бойові дружини мали тоді соціал-демократи, проте у вирішальний момент не наважилися кинути їх у бій проти гітлерівців, поклавшись на протидію нацизму з боку державних структур…
Водночас украй небезпечною є слабка присутність «української голови» в маніфестації «Національних дружин» (принаймні, поки що). Було заявлено, скажімо, про намір «навести український порядок». А чи не слід було спершу публічно визначити, що таке «український», хто визначатиме українськість і що таке «порядок»? Я розумію – проросійські парамілітарні структури, які реально існують і діють у деяких регіонах України, спонукають до такої термінології, – проте чи не варто знайти якісь адекватніші поняття? А головне – слід визначитися: йдеться або про допоміжну структуру при поліції та Нацгвардії, або щось на кшталт «партійної міліції». Цілі та функції в обох цих випадках будуть відчутно різними. Та й не в маршах сила патріотичних організацій, а в копіткій повсякденній діяльності, в жорсткій самодисципліні, в повазі до норм Конституції та у невпинному вишколі, в тім числі ідейному.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
