Журналістські стандарти та протидія інформаційним атакам Кремля: як поєднати

В умовах російської агресії та інформаційної війни в українських медіа почастішали порушення журналістських стандартів, зокрема використання «мови ненависті», стверджують українські експерти, автори звіту про свободу слова в Україні. Між тим, констатують дослідники, таких порушень ще більше в підконтрольних сепаратистам ЗМІ на Донбасі. З іншого боку, частина експертів, а також активісти й волонтери говорять про те, що в умовах фактичної війни медіа не можуть, та й не завжди повинні працювати за стандартами мирного часу.

Місцеві друковані ЗМІ Донеччини та Луганщини, чиї редакції перебувають на звільненій території, використовують «мову ворожнечі» (дискримінаційні, агресивні висловлювання про певні соціальні чи національні групи) трохи більш ніж у 2% публікацій. При цьому газети й журнали окупованих районів Донбасу вдаються до «мови ворожнечі» в 26% матеріалів – такими є результати дослідження Донецького інституту інформації. Вони увійшли до звіту про свободу слова, який підготувала низка українських організацій за сприяння американського уряду. При цьому саме російські та місцеві медіа, підконтрольні окупантам і сепаратистам, найбільше читають місцеві жителі у прифронтових містах і селах по обидва боки лінії зіткнення. Їхня «мова ворожнечі» не сприяє порозумінню між людьми та об’єктивному інформуванню про ситуацію, мовиться в долучених до звіту висновках «Антикризового медіацентру».

В іншому дослідженні об’єднання «Телекритика», включеному до звіту, йдеться про те, що 27 українських центральних телеканалів «неврівноважено подають інформацію» про українсько-російський збройний конфлікт та про різні соціальні групи. Наприклад, проблеми переселенців із Донбасу та Криму здебільшого замовчуються, про волонтерів згадують рідко, тоді як міжетнічні та міжконфесійні бар’єри отримують у сюжетах «непропорційно велику увагу», мовиться в дослідженні «Телекритики». Один із прикладів, які наводять дослідники, – програма центрального телеканалу, у якій «демонізуються переселенці та жителі окупованих територій».

При цьому, за даними «Львівського медіафоруму», так звана «мова ворожнечі» є лише в 1,7% повідомлень українських медіа, причому найчастіше вона лунає в цитатах, а не в мові журналіста. Це стало зворотною реакцією на ще численніші ворожі висловлювання у російських ЗМІ, визнають автори цього та інших досліджень.

У цьому контексті Міністерство інформаційної політики України звітує про свої зусилля в сфері дотримання журналістських стандартів. Але фактично це відомство не стало активним гравцем у цьому напрямку.

Яким чином знайти баланс між необхідністю протидіяти російським інформаційним атакам і журналістськими стандартами?

Голова правління Донецького інституту інформації Олексій Мацука заявив Радіо Свобода, що проблема необ’єктивності та мови ворожнечі в медіа має кілька передумов. Серед них, зокрема, і мала рухливість населення, і неготовність платити за незалежний медіаконтент, і відсутність у людей «інформаційного імунітету» до маніпуляцій у ЗМІ.

«Не лише жителі Донбасу, а й українці в цілому, за опитуваннями 2017 року, мало їздять за кордон. 69% українців у цілому нікуди не їздить! Тому десь в Івано-Франківську маніпулювати свідомістю людей (за допомогою релігії) не складніше, а то й простіше, ніж у Донецьку – за допомогою якогось проросійського телебачення. Тому питання в тому, щоб повернутися до дискусії про викладання у школах медіаграмотності. Бідність – це окрема розмова. Люди в нас є бідними, і тому ніхто не купить газету за декілька гривень, краще вони дивитимуться щось безкоштовне», – констатує Мацука.

Люди, які мають зарплату в 6 тисяч гривень, вразливі до популізму і простих рішень – експерт про «мову ворожнечі»

Саме економічний чинник є ключовим у порушенні журналістських стандартів в умовах війни, погоджується програмний директор ГО «Детектор медіа» Роман Шутов.

«Скажу непопулярні речі, й почну з економіки. Коли в Україні середня зарплата 6 тисяч гривень і людям елементарно не вистачає на життя, вмикаються ті механізми, про які ми мало говоримо. І на сході ситуація особливо гостра. Люди намагаються втекти від реальності – в entertainment, в реаліті-шоу, в ілюзію добробуту, яку дають сепаратистські чи російські телеканали. Вони намагаються втекти у ностальгію за «совком», дивлячись російські «огоньки» тощо, – пояснює дослідник особливості української медійної аудиторії. – У людей немає бажання і можливості приділяти увагу тому, що відбувається в Україні, думати, чому відбувається це або те. Люди, які приносять додому зарплату в 6 тисяч гривень, …є вразливими до популізму і простих рішень, вони хочуть побачити світ у чорних і білих кольорах, розбиратися у відтінках сірого їм дуже складно».

Засновник міжнародної розвідувальної спільноти InformNapalm Роман Бурко натомість критикує так звані стандарти «Бі-бі-сі», які, на його думку, вже скомпрометували себе в умовах війни.

«Вони скомпрометували себе, ставши зручним інструментом для маніпуляцій, коли правда й відверта брехня помилково зрівнюються між собою, залишаючи вакуум невизначеності, коли журналіст хоче показати, що він «над битвою», осторонь процесів, що відбуваються. Проте він сам стає заручником ворожої пропаганди і лише втягує в цю вікнину «пост-правди» своїх читачів. Коли ти пишеш про війну чи збройний конфлікт, то єдиним критерієм має бути відвертість і правда. Тобто ти маєш оперувати фактами, можеш демонструвати свою позицію, але відверто приймаєш певну сторону. І хай уже сам читач обирає, наскільки твоя правда й факти є об’єктивною реальністю», – заявив Роман Бурко Радіо Свобода.

Він додає, що під терміном «мова ворожнечі» розуміють дуже різні речі. До прикладу, коли речі названі своїми іменами, це є «тверда позиція», яка, проте, необхідна для розуміння істини, каже активіст.

Керівник Центру оборонних реформ Олександр Данилюк, зі свого боку, нагадує, що аналогічні виклики пережили країни НАТО в часи «холодної війни».

«Говорити про нейтральність журналіста в умовах, коли агресію чинять проти його країни, не доводиться. Тому журналіст має право на любов до своєї країни. І в умовах, коли противник під виглядом об’єктивної журналістики хоче нав’язати свій порядок денний, українські журналісти мають право називати речі своїми іменами: терориста – терористом, агресора – агресором. Але щоб це не стало «кремлівською пропагандою навпаки», щоб журналісти залишалися незалежними представниками професії, треба вибудовувати такий собі «широкий підхід до гібридного захисту», коли уряд залучає інститути громадянського суспільства для протидії гібридній російській агресії. Адже противник б’є по вразливостях. Вразливості – там, де потенційний конфлікт. А медіа завжди перебувають у певному конфлікті з урядом, вимагаючи в нього більше інформації, ніж він хоче розповісти»,– пояснює свою думку Олександр Данилюк.

У практиці ЄСПЛ можна побачити, де межа між реалізацією свободи слова і зловживанням нею – експерт

Зі свого боку, Максим Буткевич, співкоординатор проекту «Без кордонів», говорить про те, що вибір між свободою слова, між відсутністю «мови ворожнечі» зокрема, і між національною безпекою – є уявним, і людство з ним стикається далеко не вперше.

«Я не думаю, що слід винаходити унікальні рецепти, відкинувши вже наявні. Якщо держава вдаватиметься до кроків, які обмежать маніпуляції в медіа, то це робитиметься репресивними методами. І потерпатиме свобода слова. Практика Європейського суду з прав людини на цю тему складна й цікава, містить термін «громадський інтерес». Тут можна побачити, де є межа між реалізацією свободи слова і зловживанням нею. Так, пропаганда насильства щодо соціальних груп і пропаганда війни, поширення речей, неприйнятних з точки зору фізичної безпеки людей, – такі речі обмежуються в більшості цивілізованих країн. Але коли обмеження перестає бути законним і пропорційним, а державний орган каже: «у нас війна, а це питання нацбезпеки», – потерпає свобода слова. Тут спадає на думку давній афоризм про те, що стається з тими, хто замість свободи обирає безпеку», – каже він.

Дослідження «Свобода слова в умовах інформаційної війни та збройного конфлікту», проведене Українською Гельсінською спілкою з прав людини та ГО «Детектор медіа» протягом 2017 року, містить аналіз основних проблем у відносинах держави, медіа та громадянського суспільства в 2014–2017 роках. Серед цих проблем згадані й порушення об’єктивності медіа та вживання в них «мови ворожнечі» в контексті протистояння російській збройній агресії.