(Рубрика «Точка зору»)
ТЕСТ НА ДЕРЖАВНІСТЬ
Ірина Костенко, Марина Остапенко
Неймовірно, але факт. У музейній справі України рясно представлені московські холопи.
Або – якщо згідно з тлумаченням «Словаря» Володимира Даля – «рабы, покорные, безответные служители» імперським міфам.
Холопи завзято газдують як у музейних закладах Національного статусу, так і в невеликих історичних об’єктах на зразок так званого «будинку Петра I», що у Києві на Подолі. Про нього й мова.
Сьогодні до уваги киян та гостей столиці у старовинній кам’яниці, яка підпорядкована Головному управлінню охорони культурної спадщини Києва, працює експозиція «Будинок Петра I в історії благодійності Києва».
І представлена там просто вражаюча колекція перестарілих колоніальних міфів.
Коротко про загальний вигляд цього імперського мотлоху.
Починається експозиція цитатою Петра I з низкою рекомендацій сенату щодо способів перетворення «малороссийского народа у вола под’яремного».
Далі ідуть тексти з обітницями московського царя «захищати християнські церкви, монастирі і домівки мешканців Малоросії». Вони «зворушливо» обрамлені ілюстраціями зі сценами Полтавської битви.
Тему продовжують вклейки з журналу «Старые годы» з портретами княгинь, які давали кошти на московські лікарні, і камеристок Катерини ІІ, котрі «вражали розкутістю манер і листувалися з французькими нумізматами». Вгорі над ними – цитати Катерини ІІ про важливість «християнських законів робити один одному добро»...
Для тих хто, можливо, трохи розгубився, нагадаємо, що йдеться про будинок-музей не в Москві на Арбаті, а в Києві на Подолі.
І, звісно, у цій експозиції немає жодного слова про Івана Мазепу. А позаяк Музей все ж стоїть у Києві на Подолі, то нагадаємо, що в історії не лише Києва, але й України більшого благодійника за Мазепу поки що не було.
Або інакше кажучи, як «неможливий Київ без Подолу» так неможлива історія благодійності України без Мазепи.
Але про все це за порядком.
Перший міф цього музейного закладу засів у самій назві – «будинок Петра І».
Немає жодного документального підтвердження, що московський цар зупинявся у цій кам’яниці. Достеменно відомо, що впродовж свого перебування у Києві Петро квартирував лише у Печерському монастирі.
А міф на тему «будинок Петра» (явно за ініціативою якогось холопа) з’явився вже майже через сто років після смерті царя.
Друге. Поєднувати московського царя Петра з благодійністю у Києві – це все одно, що шукати у творах Леніна християнську мораль.
Бо опріч біди і нещасть Петро не лишив по собі нічого більше. Ані в Києві. Ані в Україні.
Царським наказом було зруйновано найдревнішу жіночу обитель Києва – аристократичний Вознесенський монастир, ліквідовано ціле Печерське містечко навколо Лаври. Після цієї «благодійної акції» понад шість тисяч киян лишилися без домівок.
1718 року посланці з Москви за наказом Петра І підпалили Лавру. Згоріли величезний архів і бібліотека, загинули грамоти литовських князів, українських феодалів і гетьманів. Пожежею було знищено письмову пам’ять про незалежне політичне і духовне життя. Безумовно, що цар дуже добре знав, куди скеровувати «благодійну діяльність». Бо після пожежі цілі загони імперських борзописців взялися за творення «нової» історії. (Їхніми опусами, як бачимо, донині користуються цілі ватаги українських музейників)
Загалом, культивуючи Петра І, українські музейники демонструють небачене блюзнірство у ставленні до національної історії.
За наказом Петра І відбулася Батуринська трагедія. Під час якої московські драгуни порубали на шмаття близько 7 тисяч беззбройних і беззахисних городян – дідів, жінок і дітей (включно з немовлятами).
«Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів»; «Ціла Україна купається в крові від засобів московського варварства», – повідомляли про трагедію французькі часописи.
Сутність Петра І в історії України найкраще означив козацький полковник Павло Полуботок: «Азіатський тиран, а не Християнський Монарх».
Третє. Ми були чимало спантеличені у розділі експозиції про «благодійницю» Катерину ІІ та її настанови щодо християнських законів. Бо спершу не могли розібрати, про що, власне, йдеться?
Але врешті збагнули: музейники, вочевидь. начитались «Памятных записок» особистого секретаря її величності Олександра Храповицького, дізнались про кількість титулів і маєтностей, які цариця щедро роздавала коханцям за доблесні подвиги у своїй спальні і таким чином потрактували вчення імператриці «навзаєм один одному робити добро».
Бо, даруйте, як інакше?
Адже про реальну «доброчинність» Катерини ІІ у Києві добре відомо. Коротко назвемо головні «досягнення»: ліквідація Магдебурзького права (тобто міського самоврядування), деградація традиційної української освіти, знищення древніх монастирів, секуляризація (відібрання) церковних і монастирських земель.
Щодо останнього варто наголосити, що традиційно монастирі отримували землі від жертводавців за духовними заповітами на поминання душ. Споконвіку остання воля померлих не підлягала жодним змінам.
І лише «велика благодійниця та християнка» Катерина ІІ пішла на таке богохульство. Задля чого ж? Щоби величезну частину відібраних монастирських маєтностей роздарувати своїм численним любасикам, як документально свідчить про це її особистий секретар Храповицький.
Врешті-решт, Катерина ІІ запровадила в Україні кріпосне право.
Цікаво, в якій країні світу можна побачити подібне недоумство – возвеличення особи. яка цілий народ впрягла у ярмо рабства?
При цьому в музейній експозиції поміж численними профілями царя та анфасами камеристок її величності не знайшлося місця, як вже було зазначено, для найбільшого доброчинця в історії Києва та України – Івана Мазепи. Немає також жодного зображення з десятків величних соборів, монастирів і навчальних закладів, які постали коштом гетьмана. Не згадують і про опіку Мазепи освітою, мистецтвом, літературою.
Доброчинність великого гетьмана була прикладом для наслідування козацькій старшині. І тому полковники Миклашевський, Мокієвський, Герцик і і і… також будували храми, монастирі і дарували до них коштовні вклади.
Але про все це в «будинку Петра І» мовчать.
Мовчать і про видатних меценатів-киян пізнішого часу – Григорія Галагана, Євгена Чикаленка, родини Симиренків, братів Бродських…
А мовчать тому, що експозиція цього державного закладу влучно скерована на одне-єдине – відновлення імперської історичної пам’яті.
З огляду на це дозволимо собі запитання Головному управлінню культурної спадщини Києва і всім, хто державним коштом підтримує подібне беззаконня:
Чи можна на імперській історії виховати вільних громадян незалежної держави?
Ми, автори публікації, стверджуємо: НІ, на імперській історії можна виховати лише рабів і холопів.
І тому пропонуємо якнайшвидше змінити сутність цього імперського офісу. Розпочати варто з назви. Документально підтверджено, що з історією кам’яниці пов’язано ім’я геніального композитора Артемія Веделя. Його величні духовні твори знають і виконують в усьому світі. А в Києві, місті, де композитор народився, вчився і творив свою дивовижну музику, немає навіть вулиці його імені. До речі, минулого року виповнилося 250-ліття Артемія Веделя.
Тож чекаємо інформації з цього приводу від Головного управління охорони культурної спадщини Києва, щоби переконатися, що у цій установі працюють службовці, які свідомі свого державного обов’язку, а не є «рабами и покорными, безответными служителями» ідеологічному імперському мотлоху.
P.S.Ми надіслали запити до Головного управління охорони культурної спадщини, до Київської міської державної адміністрації з проханням назвати причини такої організації музейної експозиції. Але відповіді поки що не отримали.
Ірина Костенко, Марина Остапенко – журналісти
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
_________________________________
Матеріали з циклу «ТЕСТ НА ДЕРЖАВНІСТЬ»:
Декомунізація монумента «Батьківщина-Мати». Хто повинен захищати Київ?
Конституція України і музейники: звідки взялися у Софії Київській однодумці Володимира Путіна?
Що замовчують екскурсоводи у Києво-Печерській лаврі (до 300-ліття великої лаврської пожежі)
Провінційні комплекси Львівської національної галереї мистецтв імені Возницького
Політика Кремля і вища освіта України. Як роз’єднати цей союз?
Українська мова і подвійна мораль у КПІ імені Сікорського
Як вилучити малоросійський канон з українського простору НХМУ
Малоросійські штампи Національного художнього музею України
Києво-Печерська лавра. Кому служать лаврські музейники?
Київські князі розмовляли українською. Музейники це замовчують
