(Рубрика «Точка зору»)
ТЕСТ НА ДЕРЖАВНІСТЬ
Ірина Костенко, Марина Остапенко
Ми відвідали 4 екскурсії у Національному художньому музеї України (НХМУ). І дійшли несподіваного висновку: якби Модільяні чи то Гоген, чи то Клімт були українськими митцями, а їхні твори представляв НХМУ– світ не знав би цих імен. Річ у тім, що мистецтво конче потребує належної популяризації. А екскурсійний супровід Національного музею дотепер складається із заїжджених малоросійських тез, які принижують художню колекцію (включно з правдивими шедеврами) до відповідного – провінційного – рівня сприйняття.
Музейники замовчують (чи не знають?) цілий пласт інформації, який є незаперечним свідченням європейського і світового визнання багатьох українських митців, представлених у експозиції.
Наведемо лише декілька прикладів.
1. «Олександр Мурашко – навчався у Петербурзі, трагічно загинув у Києві, за кордоном написав низку робіт», – повідомляють екскурсоводи.
І жодного слова про навчання і в Мюнхені, і в Парижі, і про величезний успіх та славу, які здобув український художник у Європі на початку ХХ століття. Мистецтвознавець Федір Ернст називав Мурашка «першим і справжнім європейцем в українському мистецтві ХХ століття, що підносив нашу мистецьку культуру на дуже високий щабель».
Європа почула про Мурашка 1909 року. На Міжнародній виставці в Мюнхені серед тисяч представлених робіт, найкращою було визнано саме «Карусель» Олександра Мурашка, за неї автор отримав золоту медаль.
Далі – більше. Неймовірний успіх супроводжує митця на виставках у Венеції, Відні, Берліні, Амстердамі, Венеції, Кельні, Дюссельдорфі. «Гучна слава Мурашка котилася тогочасною Європою від виставки до виставки», – пишуть історики мистецтва.
Такий фурор став кісткою в горлі московським критикам і вони дорікали Мурашку «європейськістю, відсутністю російської самобутності». Звісно, ці прояви заздрощів мали не більше ніж локальний резонанс.
А чужоземні колекціонери охоче закуповували картини митця і сьогодні вони є окрасою іменитих художніх збірок Амстердама, Нью-Йорка, Берліна, Будапешта та Женеви.
2. Біля картини «Інваліди» Анатоля Петрицького екскурсоводи повідомляють, що автор – «один з фундаторів мистецтва нової доби».
І мовчать, що ця робота була представлена на Венеційській бієнале 1930 року, отримала там надзвичайно високу оцінку і потім кілька років подорожувала Америкою у складі виставки картин, «про які найбільше писала європейська преса».
Анатоль Петрицький також знаний у світі як один із кращих театральних художників початку ХХ століття.
«1929 року у Харкові вийшов люксусовий альбом «Театральні строї Петрицького». Нині на аукціонах світу його продають за тисячі доларів. Цей альбом мав у своїй бібліотеці Пікассо. Екстер послуговувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі», – пише мистецтвознавець Дмитро Горбачов. І називає Петрицького «генієм українського авангарду».
(Варто зазначити, що екскурсоводи ретельно оминають подібних гучних оцінок, як і загалом означень на зразок видатний, надзвичайний і таке подібне).
3. «Використовуючи лінійний ритм та локальний колір, художник досягає монументального звучання твору», – такими мистецтвознавчими викрутасами у музеї представляють роботу Федора Кричевського «Життя».
І жодної згадки, про Венеційську бієнале 1928 року, на якій твір українського художника «став справжньою сенсацією», – стверджує мистецтвознавець Дмитро Горбачов.
Тогочасна італійська преса просто гула, вихваляючи художні достоїнства цієї роботи, і опублікувала понад 40 (!) її репродукцій.
Ми також не почули жодної інформації про успіх і високу оцінку робіт Федора Кричевського на виставках у Варшаві, Чикаго, Нью-Йорка…
4. «Всеволод Максимович – характерний представник стилю модерн в Україні», із незламною скромністю представляють митця екскурсоводи.
А Дмитро Горбачов стверджує, що «Всеволод Максимович належить до світових лідерів стилю сецесія. Його ім’я стоїть в одному ряду з геніальними Бердслеєм та Клімтом».
Твори цього митця в радянський час були під забороною. А міжнародний розголос почався 2006 року, коли в Чикаго відбулася виставка художників українського модерну.
Побачивши Максимовича, мистецька публіка була приголомшена. Всі імениті газети подали рецензії із захопленими оцінками незнаного досі художника. Стаття в «Нью-Йорк Таймс» починалася словами: «Це просто потрясаюче!»
«Для американської публіки це було відкриття нового генія мистецтва», – стверджує Дмитро Горбачов.
На жаль, для української публіки цього ще не відбулося.
5. «Абрам Маневич навчався в Києві, після революції виїхав до США», – говорять екскурсоводи.
І чомусь воліють замовчувати про тріумфальну виставку Маневича у знаменитій паризькій галереї Дюран Руель 1913 року. Про неї писала тоді мало не вся європейська преса. Саме тоді до українського художника прийшло європейське визнання.
Роботи Маневича сьогодні представлені в музейних колекціях Парижа та Женеви.
Великим шанувальником таланту Маневича був Альберт Ейнштейн. Переповідають, що художник, неодмінно вбраний у вишиванку, зазвичай особисто представляв видатному вченому свої твори на персональних виставках.
Перед смертю Ейнштейн написав Маневичу такі слова: «Ми обидва служимо зіркам. Ви – як художник, я – як учений».
6. Екскурсовод мовчки пройшла повз роботи Олександра Архипенка.
Питаємо:
– А це Архипенко?
– Так, але у нас лише пара робіт. Решта в Америці.
Крапка.
Панове музейники, ну це вже геть невідповідально!
Олександр Архипенко – «найвидатніший скульптор ХХ століття».
«Його твори перевернули традиційні уявлення про скульптуру».
«Ідеї Архипенка вплинули на розвиток скульптури цілого століття».
«Концепція скульптури Архипенка мала послідовників у всьому світі».
«За неповних сім років Архипенко вніс настільки радикальні зміни в скульптуру, яких вона не знала протягом багатьох століть», – це дещиця з численних наукових праць про українського скульптора.
Олександр Архипенко емігрував до США з паспортом громадянина Української Народної Республіки. В зеніті своєї світової слави він писав: «Хтозна, чи думав би я саме в такий спосіб, якби українське сонце не запалило в мені почуття туги за чимось, чого я й сам не знаю».
2015 року скульптура Архипенка пішла з молотка на аукціоні Christie’s
у Нью-Йорку за понад 2 мільйони доларів.
Мистецтвознавець Федір Ернст 1929 року писав: «Архипенка знає кожна освічена людина Європи та Америки. І не знають його лише на його батьківщині – в Україні і зокрема в Києві».
І далі ще: «Необізнаністю щодо своїх мистців – не тільки маси, а й так зване культурне громадянство України – може сміливо побити світовий рекорд».
Відтоді минуло майже 90 років. Наближається 30-річчя незалежності.
Панове музейники, а чому й досі нічого не змінилося?
Ірина Костенко, Марина Остапенко – журналісти
У тексті збережено виділення, зроблені авторами
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Відповідь Колективу Національного художнього музею України: Музейний канон і українське питання
_________________________________
Інші матеріали з циклу «ТЕСТ НА ДЕРЖАВНІСТЬ»:
Декомунізація монумента «Батьківщина-Мати». Хто повинен захищати Київ?
Конституція України і музейники: звідки взялися у Софії Київській однодумці Володимира Путіна?
Чи свідчить архітектурна спадщина Києва про «європейськість» мера Кличка і міністра культури Нищука
Що замовчують екскурсоводи у Києво-Печерській лаврі (до 300-ліття великої лаврської пожежі)
Провінційні комплекси Львівської національної галереї мистецтв імені Возницького
Політика Кремля і вища освіта України. Як роз’єднати цей союз?
Українська мова і подвійна мораль у КПІ імені Сікорського
Як вилучити малоросійський канон з українського простору НХМУ
Києво-Печерська лавра. Кому служать лаврські музейники?
Київські князі розмовляли українською. Музейники це замовчують
