«Колишні українські військові в Криму ‒ під ковпаком ФСБ» – Олексій Нікіфоров

Про що свідчать звинувачення в шпигунстві колишніх українських військових у Криму? Чи є дискримінація в російській армії щодо колишніх українських військових? Що відбувалося в українських військових частинах під час анексії Криму? Як скоро відбудеться повернення української армії на півострів?

Про це в ефірі Радіо Крим.Реалії говоримо з колишнім заступником командира Керченського батальйону морської піхоти Олексієм Нікіфоровим.

‒ Олексію, наприкінці вересня в Криму затримали російського військового Дмитра Долгополова за підозрою в шпигунстві на користь України. До анексії півострова Долгополов служив в українській армії, а потім перейшов на службу до росіян. Наскільки було очікуваним, що українських військових, які зламали присягу, почнуть звинувачувати в шпигунстві?

‒ Це вже не перший військовослужбовець, якого Росія звинувачує в шпигунстві, диверсійній діяльності. У них такого матеріалу залишилося дуже багато, причому в усіх силових структурах, і всі вони «під ковпаком» ФСБ. У будь-який момент можуть звинуватити будь-якого військовослужбовця, гірше ‒ можуть звинуватити будь-якого жителя Криму. Для цього можуть використовувати будь-яку переписку мирного характеру, навіть у Facebook, просто скажуть, що там закодоване якесь зашифроване послання.

У Росії зараз розв'язані руки, щоб використовувати колишніх військовослужбовців, яких завжди можна назвати шпигунами, сказати, що вони працювали на українській стороні. Але ці люди знали, на що йшли, коли залишилися (в Криму ‒ ред.), зробили свій вибір усвідомлено, тому нехай несуть свій хрест.

‒ А самі вони розуміють, що опинилися «під ковпаком»?

‒ Однозначно! Вони з 2014 року, як зник мобільний зв'язок українських операторів, всі вимкнули свої акаунти, повиходили з соціальних мереж. В усякому разі, своїх товаришів зі служби я не бачу в соцмережах, вони не виходять на зв'язок. Вони знають, що відбувається, вони дійсно всі бояться, там присутній панічний страх того, що їх можуть завжди звинуватити.

​‒ Чи піддаються дискримінації колишні українські військові в російських військових частинах?

‒ Не можу сказати, що відбувається зараз, а ось 2014 року ‒ так. Тоді «сарафанне радіо» доносило до нас, що російські кадрові офіцери не сприймали наших. Так було принаймні в колишній нашій військовій частині. Звідти військовослужбовців перевели по Криму, залишилися тільки кілька прапорщиків. Розповідали, що було таке ставлення: «Ей, іди сюди, військовий недороблений, ми з тебе зараз росіянина робитимемо!».

Колишніх українських військових прибирали з Криму під виглядом курсів, оголосивши, що їхня підготовка нібито не відповідає рівню російських військовослужбовців. Але основних командирів, які заслужили медальки за «повернення» Криму, тримають і просувають на службі. Це стосується й мого колишнього командира, і командира 36-ї бригади, яких тягнуть, щоб показати, які вони «заслужені». А що стосується тих, хто нижче званням, їх не питають.

‒ Базування російського флоту в Севастополі сприяло анексії півострова?

‒ Це був основний момент. У цьому була проблема. Нас звинувачують у тому, що ми не застосовували зброю. Але Росія перебувала в Криму на законних підставах, і ті, хто блокував бухти, частини, прикордонників, були військовослужбовцями Чорноморського флоту, які перебували в Криму на законних підставах. Якби цього флоту не було, то питання стояло б зовсім по-іншому. Ми виявилися заручниками нормативно-правових актів, які були на той момент.

‒ На початку березня 2014 року, коли розпочалося блокування військових частин у Криму озброєними людьми без розпізнавальних знаків, ви одразу оголосили, що йдеться про російських військових. Ви впізнали тих, хто приїхав вас блокувати?

‒ Задум росіян був такий, щоб до нас прийшли ті люди, яких ми добре знали. Щоб ми сприймали їх як гостей, а не як ворога. Тобто, якби до мене прийшов батальйон із Каспійська, люди дагестанської, калмицької зовнішності, й розповідали мені, що прийшли мене захищати, то це зовсім інакше сприймалося б. А до нас зайшов Темрюкский батальйон, який у нас у Керчі брав участь у параді 2010 року. Більше того, на нашому полігоні, на мисі Опук, ми проводили польові заняття, й наші табори завжди стояли поруч. Відбувався культурний обмін, спільний футбол, ми цих людей знали поіменно.

‒ Як відбувалися перші переговори з російськими військовими? Вони погрожували?

‒ Ось у тому й питання, що першими прийшли люди, яких ми дуже добре знали! Вони прийшли з сувенірами, подарунками та почали розповідати, що приїхали нас захищати від радикально налаштованих елементів. Ось такі вони «миротворці». Але потім вони сказали: ви давайте свій караул заберіть зі складу озброєння, ми його будемо охороняти, а ви далі на роботу ходіть. В результаті ми 20 днів стояли й тягнули час.

‒ Концерт керченських морпіхів 2014 року показали всі центральні телеканали країни. Українські військові співали під великим синьо-жовтим прапором, а російські солдати спостерігали за ними за воротами частини. Як народилася ідея концерту?

‒ Прихід росіян був не першою фазою, перші хвилювання у нас розпочалися з 19 лютого, коли в Києві почався розстріл, і командувач Військово-морськими силами був призначений начальником Генерального штабу. З того моменту ми були приведені в бойову готовність, їздили до Феодосії охороняти містечко феодосійських морпіхів. Другий раз нас піднімали, коли було захоплення парламенту й Ради міністрів Криму. Все це відбувалося в такому рваному режимі, коли у нас то тривога, то немає, при цьому мобілізацію ніхто не оголошував, людей на забезпечення поставити не можна, вони вже тиждень сидять без сну, їм треба щось їсти... Питань до колишнього вищого військово-політичного керівництва було дуже багато. На той момент нерви вже не витримували, довелося придумувати якусь розрядку для своїх, щоб підняти морально-психологічний стан військовослужбовців.

Відео на каналі YouTube «АН-Керч» від 6 березня 2014 року

У нас був свій гурт, військовослужбовці грали на гітарах. Такий концерт вийшов, на куражі. Шкода, звичайно, що з тієї групи вийшов (на материкову частину України ‒ ред.) тільки один військовослужбовець. Бачив його нещодавно. Після того концерту у нього з'явилася шанувальниця в Миколаєві, після того як ми вийшли (з Криму ‒ ред.), вони через три місяці розписалися, у них народилася дитина.

‒ Давайте згадаємо день від'їзду морпіхів на український материк. Останнє лаштування було за воротами частини. Потім вийшли ті, хто вже надів російську військову форму. Вони обіймали своїх колишніх товаришів зі служби, багато хто плакав.

‒ Я дуже сподівався на те, що ми повернемося. До останнього не вірив, що це затягнеться так надовго. Я думав, що Путін – усе-таки капіталіст, і що міжнародний тиск змусить його піти. Ситуація показала, що процес трохи розтягнеться, але надія у мене все одно не зникає. А що стосується військовослужбовців, які були вже переодягнені (в російську форму ‒ ред.), мені зараз це закидають у соцмережах. Що я, мовляв, із окупантами обіймався. Там були військовослужбовці, які були душею й серцем з Україною, але з якихось причин їм довелося зробити такий крок.

Нікого я не виправдовую, на той момент їм було важко, нам було важко. Якщо чесно, ми розуміли, що прощаємося назавжди. Тому що, якщо ми повернемося, їм доведеться виїхати, тому що вони вже поза законом в Україні. Серед них були люди, з якими було важко прощатися. Серед них був начальник штабу, якого з континентальною Україною нічого не пов'язувало: батьки – на Далекому Сході, дружина ‒ керчанка. Він до останнього «пробивав», як із Україною, а потім подзвонив і сказав: «Мені соромно, але я не можу». Він нам, до речі, передав прапор нашої десятої бригади Національної гвардії України, який у нас був. Ми його вивезли й передали до музею Національної гвардії. Ситуація тоді була ось така.

‒ Цей прапор морпіхи вивозили на собі?

‒ Так, вивозив мій головний старшина Саша Яхновський, нині вже покійний. Ми в частині не залишили нічого, що б могла зіпсувати нога або рука російського військового. Жодного прапора не залишили, зняли всі герби України, все забрали, щоб ніхто не міг збиткуватися над ними. І коли ми сіли до автобуса, Саня обернув навколо себе прапор. І при цьому ми вивозили ще й бронежилети, які нам привозили перші волонтери. Всі військовослужбовці одягнули ці бронежилети під бушлати.

‒ Одного разу ви сказали, що повернетеся до Керчі на білому БТРі. Розкажіть про це.

‒ Це було, коли в Криму ще зберігався український мобільний зв'язок, ми телефонували нашим військовослужбовцям, тоді ми думали декого перетягти. Там були люди, які потрапили під інформаційний вплив... Один військовослужбовець, мій тезка, сказав: «Я залишився, тому що в мене квартира». Я йому кажу: «У тебе ж у Херсоні батьки, що ти будеш робити, коли ми повернемося?». Він відповів, що доведеться бігти. А я йому кажу: «Поясни логіку. Ти через квартиру не захотів виїхати як патріот, а бігти все одно доведеться». Ну і в результаті я йому сказав, що ми все одно повернемося на білих БТРах.

Я мав на увазі, що ми з миротворцями все одно приїдемо, а мені наступного дня зателефонував працівник виконкому, з колишніх військовослужбовців. Настільки швидко інформація пішла, настільки всі були перелякані, що Україна почне наступати. Дзвонить і питає: «Ви що там, дійсно наступати збираєтеся?». Я відповів: «Життя покаже».

​‒ Як склалася доля керченських морпіхів, які вийшли на материкову Україну?

‒ Військовослужбовці 501-го батальйону не раз показали себе в бойових умовах, їх залучали до сил спеціальних операцій. Батальйон зберегли як бойову одиницю завдяки політичному та військовому керівництву, це потужний кулак Військово-морських сил. Якийсь час не було пункту постійної дислокації, зараз це рішення ухвалене. Побутові умови ‒ як би там не було, у нас країна воює, тому поки побутові проблеми є в усіх частинах. Але це можна вирішити, реформи йдуть, і країна змінюється, як ми бачимо. А найголовніше ‒ Збройні сили змінюються, для мене це дуже важливо й для морпіхів. У нас тепер не два батальйони, вже є і бригада, й батальйонів побільше, тому процес йде, й ми повернемося.

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії