(Рубрика «Точка зору»)
У масовій свідомості українців донедавна лишались впливовими наслідки безпрецедентної радянської уніфікації, яка намагалась стерти відмінності між народами, замінити національну ідентичність загальнорадянською, що їй відповідав стереотипний образ «простого советского человека».
Мовно-культурна асиміляція, внаслідок якої значна частина українців перейшла на російську мову спілкування, зняла в їхній свідомості сприйняття української та російської мов у протиставних категоріях «свого» й «чужого», російська мова втратила ідентифікаційний маркер «іншої» мови і почала сприйматися як «своя», поряд з українською або й замість неї.
Це призвело до ідеалізації з боку нашої людності білінгвальної ситуації країни, продиктовану недооцінкою конфліктного характеру співіснування двох мов у публічному просторі України. Адже державний статус української мови потребує розширення її функцій і активізацію вжитку у багатьох сферах, а таке розширення неминуче звужує простір використання російської мови.
Американський соціолінгвіст Джошуа Фішман вирізняє кілька типів білінгвальних і диглосних ситуацій, властивих певним країнам. До сучасної української ситуації можна, з певними застереженнями, віднести той різновид співіснування двох мов на території однієї країни, що її Д. Фішман визначає як білінгвізм без диглосії, коли дві мови вживаються однаково, без розрізнення їхніх функцій. Таку ситуацію дослідник вважає дуже нестабільною, оскільки мовці користуються обома мовами поперемінно, а тому виникає загроза зникнення тієї мови, що перебуває у слабшій позиції.
На значній частині нашої території у багатьох сферах суспільного життя українська мова перебуває у слабшій позиції, ніж російська, а тому, не маючи необхідного державного захисту, досі залишається загроженою.
Ставлення українців до двомовної ситуації за даними соціолінгвістичного опитування
Проте, як показали результати масового соціолінгвістичного опитування, присвяченого вивченню мовної ситуації України, що було проведене на початку цього року за сприяння німецького Фонду Volkswagen Stiftung, наш соціум недостатньо усвідомлює загрози для української мови, пов’язані зі специфікою білінгвального стану країни.
Наведемо розподіл відповідей на кілька запитань, призначених визначити ступінь конфліктності співіснування двох мов на нашій території. На пропозицію визначити відносини української і російської мов в Україні більше половини респондентів (55,2%) обрали варіант «мирно співіснують», відповідь «частково конкурують» обрала чверть опитаних (25,0%), тоді як із варіантом «протистоять одна одній» погодилась невелика група респондентів (8,2%).
Із запитанням «Чи згодні Ви з твердженням, що в Україні існує конфлікт на мовному ґрунті?» погодилась меншість (20,7%), натомість не погоджується з таким твердженням майже половина (47,9%). Чималою виявилась і група тих, хто вагається з чітким визначенням, обравши відповідь «І так, і ні» (23,3%).
На запитання «Як Ви вважаєте, чи існує сьогодні загроза для цілісності України як держави внаслідок поширення на її території двох мов?» ствердно відповіли 32,1% респондентів, а негативно – 52,4% опитаних. Щоправда, досить велика група респондентів (15,5%) не змогла визначитися з відповіддю.
Ціннісні орієнтації громадян у ставленні до двох мов
Водночас відповіді, отримані на інші запитання, дали цікаві і навіть несподівані результати. Виявилось, що толерантне ставлення більшості нашої людності до двомовного стану країни зовсім не означає, що обидві мови посідають у масовій свідомості однакове місце на шкалі цінностей.
На запитання «Чи обов’язково громадянам України володіти українською мовою?» ствердно відповіли 90,1% респондентів, тоді як з аналогічним запитанням стосовно російської мови погодилось втричі менше опитаних – 33,2%.
Зазначені дані свідчать про те, що для абсолютної більшості громадян українська мова становить безумовну цінність і обов’язок володіти нею не викликає жодних заперечень.
Такий же висновок можна зробити і на основі розподілу відповідей на запитання «Як, на Вашу думку, має розвиватися мовна ситуація в Україні в перспективі?». Із запропонованих варіантів відповідей більшість (58,3%) обрали такий: «Українська мова має стати основною мовою в усіх сферах спілкування». Натомість відповідь «Україна повинна стати двомовною країною» обрало вдвічі менше респондентів (25,2%).
Необхідно зазначити, що розподіл відповідей на останнє запитання суттєво відрізняється від даних аналогічного дослідження мовної ситуації України, проведеного в 2006 році. Тоді прихильники двомовного розвитку країни становили майже половину респондентів (46,2%), а група тих, хто в майбутньому бачив українську мову основною мовою в усіх сферах спілкування, кількісно поступалась першій, становлячи 38,7%. Певна розбіжність спостерігається і у виборі варіанта відповіді стосовно російської мови: «Російська мова має стати основною мовою в усіх сферах спілкування». У цьогорічному опитуванні такий варіант обрали 1,3% опитаних, а в 2006 році їх було 6,0%.
Безперечно, на цьогорічні результати вплинула відсутність в опитуванні Криму і окупованої частини Донбасу, де проросійськи орієнтовані громадяни становили значну частку населення.
Суспільний запит на українську мову: громада vs влада
Водночас не можна не відзначити ті позитивні зміни, які відбулись у ставленні українців до своєї мови, в усвідомленні її не тільки як символу, але й як основи державності.
Розв’язана Росією гібридна війна, що брутально знехтувала право українського народу на свою суверенну державу, звільнила мовну і національну ідентичність багатьох українців від російсько-української гібридизації і повернула їм усвідомлення важливості для виживання й розвитку нації своїх вартостей – своєї мови, культури, історії.
Таким чином, наше суспільство у своєму поступі випереджає керівну еліту, яка продовжує орієнтуватися на двомовний розвиток країни, демонструючи небажання, попри вимоги наукової спільноти і громадських активістів, скасувати проросійський закон Ківалова-Колесніченка і ухвалити нове мовне законодавство, спрямоване на державну підтримку української мови.
Однак повільне, але неухильне зростання мовної і національної свідомості нашої спільноти дає реальні можливості привести до влади на наступних виборах політиків, які відповідатимуть запитові більшості громадян на поширення української мови у всіх сферах суспільного життя.
Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Тест на державність для політиків. Битва за українську мову
