(Рубрика «Точка зору»)
Нищення історико-архітектурних пам’яток в Україні ‒ це ніби вже як звичайна справа. Ще за Радянського Союзу існувала сяка-така система охорони і захисту пам’яток, яка разом із ним спочила в бозі, натомість нової, ефективнішої не змогли створити, а продовжити життя старої, недосконалої теж не вдалося. В цій сфері, як виглядає, наша країна упосліджена, і на тлі не лише європейських держав, а й сусідів із півночі та сходу ‒ Білорусі та Росії. Ставлення держави до пам’яток у нас на рівні центральноафриканських країн (щоб не образити ці країни), і ті фотографії, які нижче подаю, це красномовно підтверджують.
1993 року постановою Кабміну було створено на Рівненщині Державний історико-культурний заповідник міста Дубна. Сюди включили всі більш-менш визначні пам’ятки міста XV ‒ початку ХХ століть з основою заповідника ‒ знаменитим замком. Нині їх 22 є на балансі заповідника. Частина з них використовується релігійними громадами, і стан цих пам’яток є цілком задовільний. Так само приємно дивує своїм ошатним виглядом замок разом із палацами князів Любомирських та Острозьких.
Створення заповідника було обнадійливою подією для збереження дубенських пам’яток, і врешті вона позитивно позначилася на функціонуванні того ж замку. Тим паче болісно дивитися на ті споруди, які виявилися «непотрібні», «зайві» у системі заповідника. Хочеться написати – заповідника в лапках. Бо як можна пояснити, що в центрі міста, на центральній вулиці просто на очах руйнується унікальна Луцька брама XVI‒XVII століть! Одна з дуже небагатьох збережених в Україні пам’яток оборонної архітектури, рідкісний зразок барбакану. Її стан нині жалюгідний. Лише через двометрові завтовшки стіни вона ще тримається купи…
Щодня сотні дубенчан проходять повз Луцьку браму, тисячі машин проїжджають повз неї, щороку сотні тисяч туристів відвідують місто. І ця руїна стоїть і не бентежить ані владу (центральну, обласну чи міську, байдуже), ані чиновників від культури, і навіть, може, самі мешканці вже призвичаїлися, що так і належить їй бути. Вона ‒ як пам’ятник нашій безпам’ятності, безпорадності й недбалості, а водночас як камінь спотикання, чи то пак червоне світло на шляху цивилізаційного вибору.
Думки читачів «Вікіпедії»
– Якби реставрували, то цим Дубно могло б пишатись, а для гостей міста це просто стара руїна нічим не примітна, яку огинає дорога…
– Ніяк не завершать ремонт. Незручно проходити повз.
– Дуже шкода, що в такому поганому стані.
– Чудова історична пам’ятка, але її не відреставрують ніяк вже бог знає скільки.
– На жаль, ця пам’ятка не має підтримки.
Її посестра по нещастю ‒ Велика синагога. Як повідомляє «Вікіпедія», це «одна з юдейських святинь». У різних джерелах синагогу датують XVI‒ XVIІІ століттям. Вона одна з найбільших, якщо не найбільша в Україні. Її велич, строгість і лаконічність архітектурних форм вражає. Як вражає і катастрофічна занедбаність пам’ятки. Поряд будується висотний житловий будинок ‒ життя продовжується, але тільки не для неї. Якщо терміново не вжити заходів, її загибель буде неминуча.
На Луцькій брамі охоронного знаку немає взагалі, а на синагозі пластикова табличка «Охороняється державою, пошкодження карається законом» ‒ як зла насмішка над тою самою державою. Як заклик людям не поважати і ці закони, і державу, яка через своїх посадовців, через свої анемічні структури їх першою не поважає.
Олесь Федорук – старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України, кандидат філологічних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
