У центрі української столиці – десятки занедбаних історичних будівель. Це частина історії та національної ідентичності, яку так важливо зберігати для наступних поколінь. Вона може повністю зникнути. Значна кількість історичних та архітектурних пам'яток давно перейшла у приватні руки подекуди недобросовісних власників. Будинки часто діставались їм за безцінь, а тепер просто стоять, руйнуючись. Згодом на місці занедбаної будівлі можна буде звести комерційну сучасну нерухомість або ж просто перепродати безцінну землю в історичній місцині. Держава при цьому не просто бездіяльно відсторонюється – мовляв, безсила проти приватної форми власності. А нерідко просто банально не знає і не може встановити, хто є реальним власником будівлі. На практиці максимальне покарання за невиконання так званого охоронного договору та руйнацію пам’ятки – це штраф. Кому належить історичний Київ і що буде з культурними скарбами українців – у спеціальному розслідуванні програми «Схеми», спільному проекті Радіо Свобода та каналу «UA:Перший».
У 1990 році ЮНЕСКО надала статус об’єктів всесвітньої спадщини собору Святої Софiї та ансамблю Києво-Печерської лаври.
Вони мають і охоронювані зони – так звані буферні.
Це означає, що частина Києва навколо цих пам’яток забезпечує збереження історичного середовища пам’ятки ЮНЕСКО – наприклад, у цих зонах заборонене нове будівництво, не пов’язане з історичною забудовою. А про всі дії, стан та наміри щось робити у буферній зоні треба інформувати спеціальний комітет ЮНЕСКО.
Приватний замок
До цієї зони належить і, наприклад, будинок Підгорського на Ярославовому Валу. Кияни знають його як «Замок Барона», але це історична плутанина.
Однієї з найкрасивіших пам’яток Києва могло б і не бути. Адже саме на його місці спершу запланували звести Володимирський собор, але потім плани змінилися. У середині XlX століття ділянку перекупив польський шляхтич Підгорський.
«Він вирішив вразити містян і замовив проект такого будинку, який би був схожий чимось на французькі романтичні замки. Але! Жоден власник, який володів цим майном, тут не жив», – каже історик, молодший науковий співробітник Національного музею історії України Софія Грабовецька.
Ніколи не мешкали тут і теперішні власники – бізнесмен-мільйонер, екс-депутат Київської міської ради Олександр Лойфенфельд та його дочка Інна. Історична будівля перейшла до рук сучасного мільйонера типовим способом: від 1990-х років він почав скуповувати квартири в будинку одну за одною. За документами, ця будівля досі житлова.
«Але він зараз стоїть закритий, не використовується, перебуває в незадовільному технічному стані», – зауважує начальник дирекції експлуатації житлового фонду КП «Київжитлоспецексплуатація» Євген Кравченко.
Проте Олександр Лойфенфельд іншої думки: «А чого ви зараз займаєтесь цим питанням, що він у мене в незадовільному стані? У нас будівля в нормальному стані. За царя будували так, що воно 200 років буде стояти. Поки стоїть тільки 100».
У 2014 році Верховний суд України створив прецедент. Коли столична прокуратура намагалася довести, що деякі приміщення будинку продали Лойфенфельдам незаконно, суд не тільки не витребував будинок у комунальну власність, а й визнав, що будинок нібито не є пам’яткою. Що, по суті, повністю розв’язує руки власнику – він може перебудовувати будинок на власний розсуд або й узагалі знести його. Сам же власник стверджує, що просто боровся за свою власність.
Мер Києва Віталій Кличко назвав позбавлення історичного будинку статусу пам’ятки неприпустимим і пообіцяв «у стислі терміни» розібратися. «Схеми» поцікавилися в нього, що зроблено за два роки і чому будинок досі не занесений до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
У Міністерстві культури також роз’яснили, що вже два роки взагалі не вносили нових пам’яток – мовляв, таким чином оберігали пам’ятки від схеми штучного вилучення судами з Реєстру.
«Так склалася наша судова практика, і зараз складно сказати, під впливом яких умовно «чинників» вона формувалася. Зараз на підписі у міністра наказ, у якому серед пам’яток є вулиця Ярославів Вал, 1», – зазначила заступник міністра культури Тамара Мазур у грудні 2016 року.
Проте в наказі, який невдовзі з’явився, не виявилося будинку Підгорського. Після кількох нагадувань практично під Новий рік Міністерство все ж внесло будинок до реєстру.
«Схеми» поцікавилися в очільника апарату КМДА, чому міська влада, знаючи власника будинку, не може з ним домовитися й примусити відреставрувати пам’ятку.
«Давайте ще раз скажемо чесно, що якщо ніхто не нагадував пану Лойфенфельду або іншим особам про необхідність збереження об’єктів культурної спадщини, в тому числі після відповідного рішення суду, то, мабуть, ті розмови, які ведуться від 2011 року про його знесення, вони б уже відбулись», – зазначив керівник апарату КМДА Володимир Бондаренко.
Нині київська влада стверджує, що налаштована не допустити руйнації будинку в будь-який спосіб. Проте доведеться домовлятися із приватним власником, адже про викуп містом не йдеться.
«Я навіть не можу уявити, скільки сьогодні може коштувати експертна оцінка цієї будівлі. Власник продає її за 4 мільйони доларів. Ну, розуміємо?» – додає Володимир Бондаренко.
Та і сам власник каже, що продавати пам’ятку передумав. І, схоже, розлучатися з будинком не налаштований взагалі.
«У єврея відбирати взагалі нічого не можна. Нікому. Ні єврею, ні росіянину, ні українцеві, не можна нічого відбирати за законами релігійними. Не можна створювати євреям проблеми. А якщо нам створювати проблеми, то будуть і проблеми в держави. Не тому, що євреї погані, а тому, що ви порушуєте релігійні речі», – зазначив бізнесмен, екс-депутат Київради Олександр Лойфенфельд у коментарі «Схемам».
Він обіцяє відреставрувати будинок тоді, коли мине фінансова криза. Тепер його зобов’язує і закон.
Чи буде висотка?
Метод придбання цілого будинку – через скуповування окремих квартир – доволі поширений. Саме так компанія «Грааль», яку ЗМІ пов’язують із братами Табачниками, придбала й відомий будинок на Грушевського, 4б.
«Цей будинок був побудований у XIX столітті. Після того пережив дві війни, революції. Він є прикладом, по суті, первинної забудови вулиці Грушевського. І цих будинків залишилося кілька штук», – каже засновник МГО «Мистецька платформа» Микола Марусик.
На початку 2000-х років, коли Дмитро Табачник керував парламентським комітетом закордонних справ, а його брат Михайло – комерційними структурами, пов’язана з останнім фірма «Грааль» представила скандальний проект так званої реконструкції Європейської площі – з готельним комплексом заввишки 160 метрів на місці старої забудови.
«Схеми» запитали в новопризначеного головного архітектора Києва, чи можливе таке будівництво в центрі Києва і чи має він вплив на ситуацію.
«Я пам’ятаю всю історію цього проекту. Я зацікавлений у тому, щоб ця дірка заповнилася хорошою архітектурою, повноцінною, були тактично знайдені об’єми. Я не знаю, що хочуть побудувати висотку. Так, у конкурсі виграли висотки. Але я не зустрічався ще з інвесторами. Хочеш ти побудувати 80 поверхів? Ну прийди, покажи, послухай», – каже Олександр Свистунов.
Та керівництво «Граалю» регулярно приходить до КМДА – подовжувати оренду земельних ділянок на Європейській площі. «Схеми» запитали у директора ТОВ «Грааль», яка всіляко заперечує причетність братів Табачників до проекту. То хто ж стоїть за майбутнім будівництвом?
«Інвестор цього проекту дуже потужний, який вклав дуже багато грошей в Україну. Це Офер Керцнер, якого визнали інвестором минулого року. Ось він власник цього проекту», – заявила директор товариства Ірина Окунєва.
Офер Керцнер, почесний консул України в Ізраїлі, на запит «Схем» щодо фінансування проекту на Грушевського так і не відповів.
А поки приватний власник роками залагоджує зі владою паперові справи, в будинку-пам’ятці влаштували сквот – люди потроху ремонтують його, гріються пічкою, бо всі комунікації, які вони намагалися провести, відрубає власник – у «Граалі» знають про них. Проте люди все ж вважають історичний будинок пам’яткою і не збираються віддавати його під знесення.
Справа Міхельсона
Минулого року садибі Міхельсона на Пушкінській, 35-37, виповнилося рівно 120 років. Зараз заходити сюди можна тільки в касці і з дозволу приватного власника.
«Вже після зведення цього будинку його придбав відомий київський підприємець Фрідріх Густавич Міхельсон. Він, з одного боку, заробляв будівельними матеріалами, а з другого – їх використовував і для власного будівництва. Він купував садиби в центральній частині Києва і забудовував їх великими комплексами. У нього в Києві було нерухомості на кілька мільйонів, а тоді весь бюджет Києва складав 4-5 мільйонів», – розповідає києвознавець Михайло Кальницький.
За ціле століття садиба Міхельсона неодноразово переходила з рук у руки. І ось теперішній власник – фірма «Дім на Пушкінській», яка належить маловідомому підприємцю Тетяні Чорнак, – разом із компанією «НЕСТ» готує спільний проект реставрації садиби.
«Це буде житло, елітне житло. Це саме те, що зробив Міхельсон більш ніж 120 років тому. Це були будинки для дуже багатих людей», – каже радник з інформаційної політики компанії «НЕСТ» Вікторія Яковлева.
Проте перед початком реставрації, власники мусять провести протиаварійні роботи – будинок у вкрай небезпечному стані, навіть ходити біля нього небезпечно.
«Це було зроблено нашими попередниками. Ми вже треті володарі. Не можна говорити, що ми за це 15 років відповідаємо – ні», – запевняє представник власника будинків Вікторія Яковлева.
Теоретично власник великої садиби на Пушкінській міг слугувати позитивним прикладом – вочевидь, компанія має і гроші, і бажання своєрідно продовжувати справу Міхельсона, якби не одна обставина. Раніше інспектори-пам’яткоохоронці наклали на фірму штраф через поганий стан будинку. Але через небажання платити штраф, до того ж, майже символічний для такої компанії, їхні юристи не просто оскаржили його, а й тим самим відкрили лазівку в законі і подали приклад іншим власникам, як можна оскаржити будь-який припис пам’яткоохоронців.
Сучасні Терещенки
Садиба Терещенків на бульварі Шевченка, 34 – будинок із визначною історією.
«Це будинок моїх прадіда та прабабусі – Івана та Елізабет Терещенків. Іван придбав цей будинок у 1879 році, після весілля. І тут народився мій дідусь. Це був будинок сім’ї. Цей будинок бачив багато краси, тут були багато художників. Більшість картин, які сьогодні є в Музеї російського мистецтва, були тут», – розповідає нащадок знаменитого роду українських промисловців і меценатів, міський голова Глухова Мішель Терещенко.
Уже багато років будинок стоїть порожній. Але міська влада визнає – вплинути на власника, який розпоряджається будинком уже багато років, фактично не може.
На запитання щодо перевірок начальник дирекції експлуатації житлового фонду КП «Київжитлоспецексплуатація» Євген Кравченко відповідає так: «А хто його буде перевіряти? За все відповідає власник. І хто там має право міститись? Ніхто».
Як свідчать отримані «Схемами» документи з інвестиційного конкурсу на будинки, «Центрелеватормлинбуд» і раніше орендував приміщення комплексу будинку Терещенків. А в 2004 році місто оголосило конкурс для потенційних інвесторів, адже будинок треба було реставрувати. Зрештою «Центрелеватормлинбуд» (одним із засновників якого є Тимур Міндич – відомий бізнесмен, пов’язаний із каналом «1+1» та Ігорем Коломойським) до конкурсу не допустили, а переможцем обрали «Укрнафту» (акції якої майже порівну належать державі та структурам Ігоря Коломойського). Уже невдовзі після укладання інвестиційного договору з містом, «Укрнафта» передала свої права на будинки «Центрелеватормлинбуду».
Невже два підприємства, пов’язані через третіх осіб, просто розіграли схему, за якою садиба дісталася нинішньому власнику попри те, що саме його і не допустили до конкурсу? Нинішній керівник відповідає, що в цих питаннях просто не обізнаний, як і в планах своєї ж фірми щодо будинку.
«Я не знаю тих часів, не можу коментувати. Я вже потім прийшов співпрацювати. Я ще раз кажу, я не маю права розкривати плани інвестора, я з ним говорив», – запевнив директор ПрАТ «Центрелеватормлинбуд» Олег Івченко.
Проте запевняє, що вже цього року влада побачить власне проект реставрації садиби. Раніше проект «Доступ до правди» у своєму дослідженні власників історичної нерухомості писав про те, що власники цієї садиби вже отримували припис за неукладання обов’язкового для власників документа (охоронного договору), а також через те, що будівля у занедбаному стані. Тепер власник каже, що всі порушення пам’яткоохоронного законодавства усунуті.
Але з цим не згоден нащадок власника старовинної садиби Мішель Терещенко. «Я вже починаю працювати з юристами. І ми будемо судитися. Будинок Терещенків буде показувати киянам, що це можна захищати і давати нове життя гарному історичному будинку, який у нас є», – каже він.
Паперові справи
Історичне серце столиці – Андріївський узвіз. У 2009 році влада вирішила його відреставрувати до «Євро-2012» і доручила цю справу інституту «УкрНДІпроектреставрація».
«Під час роботи ми зіткнулися з тим, що якісь будинки продані приватним підприємцям. Насправді власники не пускали в будівлі на обстеження. Тому проект ми зробили, включили туди не тільки фасади, а й аварійні дахи, і таким чином привели в порядок Андріївській узвіз, але не в повному обсязі», – зазначає реставратор, головний архітектор «УкрНДІпроектреставрація» Лариса Цяук.
Окрім того, що сам Андріївський узвіз – територіальна пам’ятка, більшість будинків тут – також пам’ятки. І багато з них давно у приватній власності.
Наприклад елегантний будинок XVIII століття на самому початку узвозу.
«Першими власниками садиби, до складу якої входив цей будинок, була родина київських купців Лакерд. Уявіть собі, наскільки заможні люди жили на Андріївському узвозі, що вони могли володіти ділянками, які займають цілі квартали. Після радянської влади до кінця 1998 року фактично весь перший поверх цієї садиби був зайнятий швейним училищем, але його розформували. Тоді будівлі почали приватизовувати, розкуповувати. І ось тоді з цього будинку пішло життя. Він вже майже 20 років порожній. І це пам’ятка», – каже керівник Центру урбаністичних студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» Владислава Осьмак.
Наразі будівля повільно руйнується. Якщо зовні будинок виглядає охайно, то всередині ходити по ньому страшно. Це визнає і нинішній власник – «Діамантбанк», публічним акціонером якого є екс-міністр МНС та колишній народний депутат Давид Жванія. Банк має головний офіс на тій же ділянці, тож може фізично контролювати стан сусіднього будинку.
У самому банку запевняють, що рятувати пам’ятку хочуть, навіть уклали охоронний договір на будинок, але не можуть почати роботи через бюрократію.
«Нам ще необхідно отримати містобудівні умови та обмеження. Але, починаючи з червня 2015 року, ми не можемо отримати цей документ. У нас усі погодження є, але застаріла корупційна схема в цій сфері як діяла, так і діє. Складнощі отримання цього документа виникають у багатьох замовників, хто володіє будівлями, такими смачними, як, наприклад ця, на розі Андріївського узвозу та Контрактової площі», – каже радник голови правління «Діамантбанку» Наталія Бєлан.
На підтвердження її слів «Схеми» отримали копії кількох звернень банку до міської влади, в яких вони просили надати їм останній документ, який необхідний для початку роботи.
Про цю ситуацію журналісти запитали в очільника департаменту, який повинен надати документ, – головного архітектора Києва.
«Реставрація – це дуже тонка річ. Коли до мене потрапляють документи, із п’яти може один проходить», – відповів на запитання знімальної групи програми Олександр Свистунов.
Гараж замість пам’ятки?
Наріжний будинок на Боричевому Току, 23/3 – один із найстаріших, збудованих після пожежі на Подолі 1811 року. Зараз він майже перетворився на руїну, проте це охоронювана законом пам’ятка архітектури. Дозвіл на його будівництво надавав ще перший офіційний головний архітектор Києва Андрій Меленський.
«Цей один із найперших, найстаріших. Щоб дерев’яний будинок зберігся майже 200 років! То це вже само собою достатньо важлива причина, щоб зберігати його і надалі», – зазначає Владислава Осьмак.
Теперішня власниця історичного скарбу – Галина Іванівна Лосєва. Має в Києві низку ресторанів. Лосєва – член родини Калетників, політиків-комуністів. Рідна дочка Лосєвої – це Оксана Калетник, колишній депутат парламенту.
За результатами минулорічної інвентаризації, яку проводила міська влада, інспектори дійшли висновку, що будинок невідомо чий. Але прослідкувати власника легко можна завдяки земельному кадастру. Щоправда, тут цільове призначення землі під стародавньою пам’яткою архітектури вказане як «для індивідуального житлового, гаражного і дачного будівництва».
Сама ж Галина Лосєва підтвердила «Схема» у листі – будинок її.
Проте замість відповіді на запитання про те, чому за стільки років після переходу в її руки пам’ятка так і не отримала другого життя, вона повідомила, що будинок у неї відібрали шахраї-рейдери – мовляв, офшорна фірма «Магнолія ассоушиейтс лімітед» отримала підробне рішення суду, що закріпив за нею право власності на історичний об’єкт. Тепер Галина Лосєва планує звернутися із цим питанням до правоохоронців.
«А тому розповісти Вам про плани будівництва на цій ділянці в найближчій період, на жаль, не можу», – пояснила вона.
Жертви кризи
На вулиці Тургенівській руйнуються колись величні будинки початку XX cтоліття під номерами 17 та 19.
«Якщо ми подивимося на проектні креслення, то побачимо п’ятиповерховий будинок із виразною баштою. Але побудували триповерховий і без неї. Вочевидь, у домовласника не вистачило грошей, і він поміняв проект. Але ця цікава деталь в історії київської архітектури, до речі, доволі характерна. Щодо будинку №17, він біля 10 років був виявленим об’єктом культурної спадщини, але втратив свій статус, мабуть, через технічний стан», – розповідає історик, пам’яткознавець Олена Мокроусова.
Нинішні власники будинків – товариство «Українська індустріальна група». Наразі засновником фірми значиться його керівник Віктор Слишик. Проте раніше, коли фірма офіційно купувала землю під будинком №17, до переліку засновників товариства увійшла Олена Ставицька – дружина розшукуваного екс-міністра енергетики Едуарда Ставицького. Також серед уповноважених осіб були його батько, мати та теща міністра-втікача.
Про свою власність бізнесмени розповідають неохоче. «Будівлю у 2001 році «Українська індустріальна група» купила в банку «Приват», тому які питання?» – каже керівник фірми Віктор Слишик.
Розмова проходить у кабінеті екс-радника голови Державного космічного агентства, представника компанії GX Satellite Communication Management в Україні Михайла Гріншпона. За його словами, ще раніше товариство викупило землю під одним із будинків, а вже після цього міська влада сама попросили розселити інший – сусідній. Тепер компанія чекає, коли мине криза.
Стверджують, що готові відбудовувати пам’ятки, але, схоже, що, купуючи будинки, не дуже цікавилися пам’яткоохоронним законодавством, адже охоронні договори на будинки не укладали.
Охоронні зобов’язання
Саме охоронний договір, укладати який власники зобов’язані при купівлі будинку-пам’ятки та підписання якого часто уникають, може зобов’язати їх розпоряджатися майном не на власний розсуд, а так, як того вимагає закон.
«Дійсно, законодавство про охорону культурної спадщини практично ніяк не співвідноситься із законодавством щодо приватної власності. Єдиним документом, який може зобов’язати власника щось робити, є охоронний договір. Ми, звісно, якимось чином можемо на це вплинути, але, знову ж таки, приватна власність в Україні недоторканна», – пояснює спеціаліст «УкрНДІпроектреставрація» Катерина Гончарова.
Тож охоронний договір на будинок – чи не єдиний документ, за невиконання якого можна притягнути власника до відповідальності. Але, як кажуть пам’яткоохоронці, суто символічно.
«За ухилення від підписання охоронного договору максимальний штраф 17 тисяч. Від 1700 гривень до 17 тисяч. За проведення робіт без дозволу – від 17 тисяч до 170 тисяч», – зазначає головний спеціаліст відділу інспекції Управління охорони культурної спадщини Вартан Азатьян.
Чи є вихід?
Хто ж буде контролювати дії власників будинків-пам’яток і карати їх у разі порушення законодавства? У березні «Схеми» зустрічалися із заступником мера Києва Петром Пантелеєвим, якому Кличко доручив провести повну інвентаризацію будинків, що занепадають. Перед початком справи з наведення порядку у цих питаннях представник влади був налаштований ламати систему.
«Там, де є власник. Власник ігнорує, не хоче спілкуватися, не хоче домовлятися і не хоче робити нічого по цьому будинку, то ми змушені будемо звертатися до суду», – рішуче казав він у коментарі «Схемам».
Понад півроку по тому «Схеми» поставили йому ті ж запитання, але цього разу у влади чомусь кардинально змінилася думка. «Ми вивчали судові перспективи, але прийшли до того, що судова практика, на жаль, негативна в цьому плані», – зазначив цього разу Петро Пантелеєв.
При цьому в міській адміністрації зазначають, що можуть повертати пам’ятки у комунальну власність, але не так швидко, як хотілося б. «Одну пам’ятку в рік можемо стовідсотково повертати», – заявляє керівник апарату КМДА Володимир Бондаренко, при цьому зазначає, що більше не вийде через обмежений бюджет.
Проте є у міській владі й оптимістичні прогнози. Зазвичай, до якоїсь визначної дати киянам обіцяють привести все до ладу. У тому числі й вулиці Києва – відреставрувати фасади і знову спробувати домовитися з бізнесменами.
«Ми маємо чудовий дедлайн – «Євробачення». Я гадаю, що нам це потрібно. Такий струс щоразу. «Ось вам прапорець, ось вам фініш» і тепер до фінішу треба зробити», – зазначає Олексанр Свистунов.
Чи готова влада взяти контроль над ситуацією і тверду відповідальність? Про це журналісти запитали у міського голови Києва Віталія Кличка. Відповідь, здавалося б, опозиційної до приватних власників сторони напрочуд схожа: зараз не найкращі часи.
«Зараз складна ситуація, чому складна? Тому що ми можемо почати процес, але на сьогоднішній день ми розуміємо, що коли ми забираємо будинки у комунальну власність, нам потрібно буде також передбачити кошти, які ми вкладаємо для того, аби вивести будинок з аварійного стану. Можу сказати відверто, в нас не найкращі зараз часи і дійсно проблеми з бюджетом. І взяти забрати в комунальну власність, а потім нас будуть звинувачувати – а чому ви забрали і нічого не робите?» – пояснив позицію Віталій Кличко.
Бездіяльність стає вбивчою. Столичні пам’ятки – минуле, яке варто зберігати заради майбутнього, повільно гинуть, зберігають їх лише архівні кадри.
Історичні будинки сприймаються їхніми сучасними власниками як черговий актив. Адже це вигідна угода: заплатити максимальний штраф 6 тисяч доларів за руйнацію пам’ятки, довести, що відтворити її не можна і на виході отримати землю в серці Києва під нові, комерційні цілі.
У цьому сенсі українські закони охороняють приватну власність значно краще, ніж пам’ятки. У цих умовах можна змінити ситуацію, тільки якщо повністю переробити законодавчу базу – повернути практику примусового вилучення пам’яток, посилити покарання за їхню руйнацію, запровадити публічні конкурси на реставрацію з громадським обговоренням проектів та визначенням чітких термінів їхньої реалізації, налагодити комунікацію між різними органами влади, що мають різні дані про власників і не можуть їх встановити, нарешті перенести всі дані з паперових реєстрів у електронні, аби не дати їм остаточно загубитися.
Журналісти та громадські активісти роками намагаються привернути увагу до проблеми збереження пам’яток, щоб разом урятувати хоч одну. Алe все це спрацює лише за політичної волі, сміливості брати відповідальність і публічно звітувати про кожен свій крок.
При підготовці цього матеріалу автори з-поміж різних джерел використовували сервіс youcontrol, дані з якого були підтверджені у офіційних державних реєстрах.
