Досі не покарані ті, хто організовував репресії у 60-80-х роках – парламентар

В Україні в ці дні згадують жертв масових розстрілів української інтелігенції в урочищі Сандармох (Карелія, Росія). Цього року виповнилось 80 років з того часу. Але, окрім кількох офіційних заяв ця подія минула майже непоміченою, як і нещодавній ювілей дисидента-правозахисника Степана Хмари та раніше – вшанування дисидентів-«шістдесятників», засновників Української Гельсінської групи з прав людини. Чому за 26 років існування Незалежної України велика частина українців залишається байдужою до долі або ж пам’яті тих, хто задля відновлення української державності та захисту прав українців пройшов радянські суди і в’язниці?

​

27 жовтня українці вшанували пам’ять представників «Розстріляного відродження, а через три місяці – 12 січня – відзначатимуть День українського політв’язня. Ідея вшанувати тих правозахисників та митців, кого радянські спецслужби заарештували 12 січня 1972 року, належить В’ячеславові Чорноволу – політв’язню, політику, публіцисту.

• Євгенія Тюхтенко
• Андрій Дубчак

Кияни вшанували жертв розстрілів в урочищі Сандармох у 1937 року, серед яких були найвидатніші представники «Розстріляного відродження»

Проте навряд чи когось із сучасних політиків, як і більшість суспільства, цікавить, як живуть колишні дисиденти та політв’язні радянської доби: здебільшого українці пригадають прізвища кількох десятків осіб, хоча до третини політв’язнів радянських таборів були вихідцями з України, зазначив в інтерв’ю Радіо Свобода правозахисник, колишній політв’язень Семен Глузман.

«Там, у таборах, рік рахувався за три і мені це порахували пізніше, і тепер моя пенсія, з урахуванням цього стажу, дорівнює одній тисячі восьмистам гривень. Але я молодший від інших дисидентів, у мене зберігся інтелект: тож я десь пишу, десь працюю, заробивши гранти. Тож я можу собі дозволити піти поїсти не до ресторану, а до закладу громадського харчування, до «Пузатої хати» наприклад. Але ж багато, якщо не більшість, в’язнів сумління радянського часу нікому не потрібні, ті з них, хто ще живі, у сучасній незалежній Україні живуть погано», – каже Глузман.

Чому так, відповіді шукає керівник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. У розмові з Радіо Свобода він зауважив: це, з одного боку, результат браку досліджень дисидентського руху 1970-80-х років, а з іншого – невиконання вже наявного законодавства щодо визнання, наприклад. «шістдесятників» учасниками боротьби за незалежність держави.

«На жаль, ми маємо мало досліджень на цю тему, ще менше якихось науково-популярних фільмів та публікацій на цю тему. Тема дисидентства залишається ще мало вивченою, з іншого боку – досі живі чимало тих людей, хто брав участь у дисидентському русі: вони живуть серед нас і не отримують належної допомоги від держави – попри те, що у 2015 році учасники боротьби з тоталітарним режимом 1960-1980 років визнані учасниками боротьби за незалежність», – зазначає В’ятрович.

На його думку, самого лише визнання недостатньо – колишні в’язні сумління потребують належної соціальної підтримки від держави, котра постала багато в чому завдяки їхній боротьбі проти радянського режиму.

«Часто це люди вже старшого віку; часто це люди, які підірвали здоров’я, пройшовши тюрми й табори», – каже В’ятрович.

Історик Ігор Лосєв зауважує: Україні бракує політичної волі для того, щоб належним чином допомагати живим і вшановувати пам’ять загиблих або померлих дисидентів. Влада, яка виросла з радянської доби, і суспільство, позбавлене моральних цінностей не здатні усвідомити, яку величезну роль зіграли і ті, кого ми називаємо жертвами сталінських репресій, і дисиденти 1960-1980-х років для відродження ідеї української державності. Аналогічна ситуація – з державною підтримкою тих, хто нині боронить Україну на Сході, додає експерт.

«Наше суспільство значною мірою є аморальним. І це дуже велика проблема. Гляньте: коли одні люди віддають свої життя за Україну на Сході, коли молоді хлопці звідти повертаються без рук, без ніг, без очей, – інші спокійно їдуть на територію Росії, щоб працювати на агресора і заробляти там свої гроші. Звісно, з таким підходом треба боротись, принаймні, наше суспільство має навчитись не розігрувати з себе супер-толерантних істот, а негіднику у вічі казати, що він є негідником, тобто називати речі своїми іменами», – наголосив Лосєв у розмові з Радіо Свобода.

Вшановуючи українців, які поклали свої життя або ж віддали своє здоров’я захистові прав людини й відродженню Української держави, сучасна держава досі не покарала причетних до їх арештів та покарань. Про це писав народний депутат і громадський діяч Ігор Луценко на шпальтах видання «Історична правда». Як зазначив Луценко, досі не покарані ті, «хто організовував репресії в 60-х, 70-х, 80-х роках».

Росія: відбілення сталінізму

Росія, тим часом, продовжує радянську традицію подвійних стандартів: з одного боку, вшановує жертв політичних репресій та політв’язнів, а з іншого – посилює репресії проти нинішньої опозиції, каже політемігрант із Росії Ольга Курносова. На її думку, в Україні до дисидентів, до пам’яті жертв сталінських репресій ставляться з більшою пошаною, тоді як політичний режим президента Росії «відбілює» сталінізм і брежнєвський «застій».

«В Україні пам’ятають тих людей, хто боровся за демократію, за права людини у широкому сенсі слова. Попри наявні проблеми, українці все-таки знають цих людей, у ваших програмах з історії є розділи, присвячені Великому терору сталінської доби та репресіям брежнєвських часів. Взагалі, у тих державах, де немає тривалої історії існування демократії та народовладдя, вкрай важливо не лише пам’ятати цих людей, а й підтримувати їх, чути їх – їхні історії про боротьбу і про спротив системі. Адже їхня боротьба відбувалась у вкрай складні часи», – сказала Курносова в інтерв’ю для Радіо Свобода.