Київ – Бійці, які пройшли запеклі бої на сході України, часто бояться зробити вирішальний крок у цивільному житті – бояться змінити неулюблену професію на ту, про яку мріяли раніше, а відтак змінити своє життя. Володимир Шевченко належить до протилежної категорії ветеранів АТО – він після участі у боях на Донбасі вирішив втілити свою мрію, розпочавши власну справу – продаж кави – під брендом Veterano. В інтерв’ю Радіо Свобода Шевченко каже, що готовий підтримувати бійців, які не наважуються зробити перший у повоєнному житті крок і встати на шлях здійснення мрії.
Я був ладний влаштуватись до друзів, які мають свій ресторанний бізнес, хоч офіціантом, хоч посуд мити, щоб придивитись до цієї справи зсередини
– Перед війною у мене був невеликий бізнес, але я міркував над тим, як би розпочати власну справу у сфері, яка дотична до сфери ресторацій. Тож перше, що зробив після демобілізації – пішов на курси, доступні ветеранам АТО, це були курси рестораторів. Я навіть і не відпочивав, повернувшись додому, зразу на чотириденні курси записався, вирішив не гаяти часу, швидше зайнятись тим, що мене приваблювало. Я був ладний влаштуватись до друзів, які мають свій ресторанний бізнес, хоч офіціантом, хоч посуд мити, щоб придивитись до цієї справи зсередини.
– Тобто, після курсів Ви вже чітко знали, що хочете відкрити власну справу?
– Так, я хотів відкрити свою справу, але мені були потрібні знання і досвід. Після курсів пішов працювати як піцайоло до Леоніда Остальцева (засновник Pizza Veterano та бренду Veterano – ред.), три місяці відпрацював. Я тоді подумав, навіщо іти кудись, якщо є можливість бути серед своїх, серед побратимів. Попрацював там, здобув досвід, подивився, що «моє» і що «не моє», вирішив займатись кавою.
– А де служили і коли були на передовій?
– Тут своя історія. Мені прийшла повістка ще у липні 2014 року, і я наступного дня пішов до військкомату і пройшов медкомісію, оскільки раніше для себе ухвалив рішення: якщо буде призов до армії – піду служити, а добровольцем піти не можу через сімейні обставини. Отже, у військкоматі мені дали мобілізаційне розпорядження і попередили: чекай, за потреби тобі або зателефонують, або перешлють повістку – і треба буде упродовж 6 годин з’явитись на мобілізаційний пункт. І я прочекав півроку. І мене закликали на військову службу вже 30 січня чи 1 лютого 2015 року, я точної дати вже не пригадую. До речі, тоді виникла цікава історія: відповідно до вказівки, я поїхав на Дарницю, де міститься призовний пункт, і виявив, що мого прізвища у списках немає. Ну, у мене ж «рідкісне» для України прізвище. В автобусі з призовниками аж двоє нас було з прізвищем Шевченко, і мій тезка за прізвищем був маленьким таким, непомітним, а я ж – бравий вояк. І коли почали новачків викликати за прізвищем – другий Шевченко тихенько назвався, а я на всі легені гаркнув. Тобто, його не почули, а мене почули. Але з пункту призовного мене знову додому відправили, і я чекав цього разу уже місяць, мене забрали у військо вже 13 березня 2015 року.
– Де Ви проходили вишкіл і в якому військовому підрозділі служили?
– Служив у 95-й аеромобільній десантно-штурмовій бригаді, яка базується у Житомирі, у другому батальйоні. Я перед тим строкову військову службу ніколи не проходив, для мене все було вперше.
– А скільки разів стрибали з парашутом?
Я – десантник, котрий ніколи не стрибав з парашутом
– Жодного разу, уявляєте?! Я – десантник, котрий ніколи не стрибав з парашутом. Я пройшов спеціальний вишкіл, як складати парашут, як ним користуватись, але до стрибків справа не дійшла – наше відділення швидко відправили в Авдіївку. Тобто, мене 30 квітня зарахували до особового складу бригади, а вже 7 травня перекинули до Авдіївки. Уже наступного дня ми заступили на позиції, а 28 липня нас змінили побратими.
Фотогалерея: Оборона Авдіївки триває. До Донецька – лічені кілометри
Потім ми служили поблизу Слов’янська. Восени 2016 року я пройшов курс навчання для резервістів – і цікаво, що там уже вдруге я пройшов курс з підготовки до стрибків з парашутом, але теж не стрибав. Так сталось, що командири сказали, що наша рота найліпше злагоджена і найкраще стріляє, тож ми стріляли.
– Коли з’явилась ідея зайнятись саме кавою?
Я за останній рік проконсультував близько сотні ветеранів АТО, пояснюючи, як можна започаткувати власну справу
– Це спонтанна ідея, насправді. Я попрацював у Остальцева, аж тут з’ясувалось, що є орендне місце для торгівлі гарячими напоями. З цього і почалась моя «кавова епопея», тепер маю чотири місця і з десяток клопотів, але це клопоти нормальні, їх можна нормально вирішувати. Взагалі я за останній рік проконсультував близько сотні ветеранів АТО, пояснюючи, як можна започаткувати власну справу. Щонайменше 15 хлопців пройшли практику на моїх діючих об'єктах. Відкрились та успішно працюють троє хлопців; у четвертого справа не пішла і він втратив до неї інтерес, таке трапляється, це життя. П'ятий відкрив свій заклад під іншою назвою, просуває бренд свого побратима. І це теж круто! Не має значення, хто під якою вивіскою відкриває свою справу, головне – людина на це спромоглась і це зробила.
– А наскільки популярними, відвідуваними у Києві є заклади з ветеранськими брендами?
Казав головним надбанням є наш досвід, наше вміння адаптуватись та гуртуватись. Не всі ми ще усвідомили, якою внутрішньою силою нагородила нас ця війна
– У Києві це – краплина у морі, особливо якщо говорити про місця з продажу кави. Але, як я вже казав раніше, наразі для мене і таких, як я, головним надбанням є наш досвід, наше вміння адаптуватись та гуртуватись, наша здатність вирішувати проблеми, які на перший погляд розв’язати неможливо. Не всі ми ще усвідомили, якою внутрішньою силою нагородила нас ця війна. Не всі її прийняли та навчились керувати, але з'явилась вона в усіх, без винятку.
