Як зобразити епоху пост-правди, коли нема правди, а залишилися тільки інтерпретації, нескінченні коридори відображень, з яких глядач не здатний вибратися? І чи можна зробити це за допомогою фотокамери? Український фотограф світового значення Борис Михайлов у циклі «Парламент» створив гротескний колективний портрет сучасних можновладців.
Художник використав акт перегляду телебачення як жест політичного активізму. «Поміхи» на телеекрані перетворюють народних обранців в інопланетних монстрів. Власне, проект «Парламент» присвячений збоям у сприйнятті, спотворенням, які виникають у зламаному телевізорі. Роботи з телевізійного циклу представлені в Українському павільйоні на 57-й Бієнале сучасного мистецтва у Венеції. Презентацію нової фото-серії Михайлова називають визначальною подією у програмі Бієнале. А самого фотомитця, який народився у Харкові, а нині живе у Берліні, називають «творчим провидцем не лише всеукраїнського та європейського, а й світового масштабу».
Кореспондент Російської служби Радіо Свобода Дмитро Волчек побував на виставці у Венеції і спілкувався з Борисом Михайловим.
– Цикл називається «Парламент». Спадає на думку спершу, що це Верховна Рада, але це може бути й інший парламент – російський, який завгодно…
Це не про український парламент – це про загальну кризову ситуацію, яку повинен вирішувати парламент, але вирішити поки що не може
– Вийшла робота, яка так само, як супрематизм, квадрат Малевича, приймає всі назви. Тут не йдеться про те, що це – український парламент, хоча можна натягнути й на український парламент теж. Там були бої, бійки, незгоди... Але це не про український парламент – це про загальну кризову ситуацію, яку повинен вирішувати парламент, але вирішити поки що не може. Жоден парламент не може вирішити. У мене ця частина була основною. Тому що критикувати когось зараз – це просто підливати масла у вогонь війни. Мені цього не хочеться робити. Справа в тому, що неможливо вирішити питання кризи.
Криза – це не мною вигадана справа, а це за Блумбергом. Невпевненість якась. Для України важливо те, що порушується не особисте, а загальне питання. Якщо Україна порушує загальне питання, то це і вартість виходить вже відповідна, відхід від місцевих значень.
– Але персонажі – все-таки депутати Верховної Ради, чи ж Ви брали й інші парламенти теж? Скажімо, російський парламент – чудове поле для «пошуку монстрів»…
– Різні, тут немає українського парламенту, якогось іншого, американського парламенту, де бої відбуваються. Світ розділився навпіл, весь світ розділився. Україна – це тільки частина цього світу. Це нагадування про щось, а не сама суть.
– Цикл присвячений не стільки парламенту, а в більшій мірі телебаченню, впливу телеекрану, тому, як телебачення спотворює все.
Тут більше про пост-правду, коли це і те, й інше, і не те, і не інше. Ось цей загальний момент мені видався більш важливим для вирішення
– Головним чином, звичайно, телебаченню, масовій інформації. Порушенню каналів зв’язку. Канал зв’язку зіпсувався і змінилося ставлення. Начебто це парламент, а начебто і не парламент, на кшталт задзеркалля якогось. Тому тут більше про пост-правду, коли це і те, й інше, і не те, і не інше. Ось цей загальний момент мені видався більш важливим для вирішення. І не тільки мені, але і кураторам.
– Телебачення спотворює зображення і змінює сприйняття реальності глядачем ...
Методика, яка вийшла в цьому випадку телебачення, вона розкрила, що робиться в зміненому зображенні
– Ми всі знаємо, що телебачення змінює все, і що там можуть бути спотворення. Ми знаємо, що це існує, але тут вийшов варіант дослідження, як ніби фізики досліджують нейтрино, коли ти щось не бачиш, процес йде, і ти не знаєш, що робиться. А коли фізики фотографують процес, то там якісь зупинки, сліди чогось з’являються. Ось так і тут – методика, яка вийшла в цьому випадку телебачення, вона розкрила, що робиться в зміненому зображенні. Тому що змінене зображення – начебто як і не зовсім правда. Воно починає змінюватися на різних стадіях. Там квадратики вбивають фігуратив, це розкладання фігуративу. Ось ці зміни для мене були дуже важливі, саме фотографії.
Це виявилося найважливішим – щось стороннє тисне на людину, і вона розпадається, і вона не може вирішити нічого. Цей момент дуже для мене важливий. А ось другий варіант –те, що в телебаченні відбувається якесь заміщення.
Я йшов не від самого парламенту, а від того, що я побачив зміни в телебаченні. Коли знімаєш його, як наука визначає – в цій точці зміна відбулася, розпад людини вийшов, розпад на частини. Від чого? Від того, що на кожну людину тисне якась непереборна сила, сила супрематизму, чогось вищого. З цих елементів, з цих квадратиків складається телебачення. І ось цей тиск загальний там і переданий. Це виявилося найважливішим – щось стороннє тисне на людину, і вона розпадається, і вона не може вирішити нічого. Цей момент дуже для мене важливий. А ось другий варіант –те, що в телебаченні відбувається якесь заміщення. Ось це заміщення помічене.
– Фотокамера його вловила ...
Ця серія не була зроблена спеціально для Бієнале
– ... Засікла це заміщення. У цьому був мій інтерес. Всі думають зараз про політику більше, ніж про явище. Перенесення на спільне з приватного мені здавалося важливішим в цьому проекті. …. Ця серія не була зроблена спеціально для Бієнале, просто співпало так, що куратори вирішили її вибрати (куратори виставки – Пітер Дорошенко та Лілія Куделя з Музею сучасного мистецтва у Далласі, США – ред.)
– Тобто трохи раніше?
– Коли вирішили куратори подивитися, що у нас є, то вирішили цю серію вибрати. Вона вже робилася щонайменше три роки.
– Відразу після Майдану?
– Взагалі-то цією темою, телебаченням я займаюся дуже давно. У мене вже виставки були про телебачення. Я весь час дивлюся на телевізійне зображення, мені цікаво, тому що я ж не можу всюди бути, мені цікаво, що знімається, як знімається, де знімається. Тобто я через телевізор дивлюся на професійні речі і одночасно його знімаю. Тому це постійний процес. І в цей час мені попався парламент.
– Російські телеканали дивитеся?
– Дивлюся іноді. І українські, і російські дивлюся.
– Яке враження?
– Скрізь брехня, скрізь виправдовуються, всюди намагаються виправдати-виправдати-виправдати, всюди свої проблеми.
Харків’янин Борис Михайлов народився в 1938 році, коли в СРСР вперше почалося експериментальне телевізійне мовлення. Його вважають найвідомішим у світі фотографом з колишнього СРСР. Його роботи є в збірках кращих музеїв світу, а серед професійних нагород – «Гассельблад» (The Hasselblad Foundation International Award in Photography), яку називають Нобелівською премією для фотографів. Виставка на 57-й Бієнале сучасного мистецтва у Венеції триватиме до листопада 2017 року.
Над матеріалом працювали: Дмитро Волчек та Людмила Ваннек
Оригінал статті – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
