(Рубрика «Точка зору»)
Міністр закордонних справ Росії відкриває далеко не кожне посольство своєї країни. Тому не варто думати, що приїзд очільника російського зовнішньополітичного відомства Сергія Лаврова до Сухумі ‒ це така рутина, просто бажання зробити приємно «дружньому», а насправді маріонетковому абхазькому керівництву. Ні, приїзд до Сухумі саме в ці дні ‒ це ще одне бажання посмикати тигра за вуса, нагадати Сполученим Штатам, що незважаючи на всі заклики до дотримання Москвою міжнародного права, Кремль захищатиме своє право на контрольовані території й підтримку «союзників». І в Дамаску. І в Донецьку. І в Сімферополі. І в Сухумі.
Абхазія та Південна Осетія були, по суті, першими територіями, які фактично анексувала Росія ‒ тільки на відміну від Криму ця анексія відбулася не у вигляді приєднання до Росії, а у вигляді визнання незалежності цих грузинських автономій. У Москві люблять стверджувати, що визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії ‒ це «ответка» за Косово, але нічого більш цинічного і уявити собі не можна. Косово потрапило під міжнародне управління, а потім отримало незалежність після того, як переважна частина населення цього краю була вигнана з рідних домівок режимом Слободана Мілошевича і отримала можливість повернутися тільки після операції НАТО. Фактично ми були свідками справжнісінького етноциду, і незалежність Косова ‒ відповідь на цей етноцид. При цьому меншість жителів краю ‒ косовські серби ‒ отримали в новій державі автономію, яку важко порівняти з правами албанців у Сербії Мілошевича. Знову-таки, під тиском міжнародної спільноти.
В Абхазії відбулося щось зовсім протилежне. Переважна більшість населення цієї республіки ‒ грузини ‒ були вигнані зі своїх будинків і тільки після цього за підтримки Росії почалася розбудова самопроголошеної Абхазії. Але навіть в цій Абхазії грузиномовна мегрельська меншість була позбавлена виборчих прав ‒ що, між іншим, і допомогло прийти до влади нинішньому президенту Абхазії, чекісту Раулю Хаджимбі. Абхазія ‒ це Косово навпаки, точно так, як і Росія ‒ це Сполучені Штати навпаки з точки зору впливу в світовій політиці.
Ось давайте просто уявімо собі, що більшість населення Криму ‒ російське населення ‒ було б вигнане з території півострова, Крим став би кримськотатарською державою, а росіяни, що залишилися в Криму, були б позбавлені права брати участь у виборах керівництва республіки. Що, цікаво, з цього приводу говорили б у Москві? Адже в Абхазії відбувається саме такий процес. Або, можливо, абхази «більш корінний» народ Абхазії, ніж кримські татари ‒ Криму? Або, можливо, у росіянина в своїй рідній хаті більше прав, ніж у грузина у своїй?
Залишається розраховувати, що візит-виклик Сергія Лаврова протверезить грузинське керівництво і змусить його в повний голос говорити на міжнародному рівні про анексію грузинських земель. Тому що з точки зору майбутньої стабільності на пострадянському просторі дуже важливо, щоб країни, на території яких спокусилася Росія, ‒ Україна, Грузія і Молдова ‒ говорили про свої проблеми разом, щоб Росія в очах світу виглядала державою, яка систематично і свідомо порушує міжнародне право. Не можна допустити, щоб питання Донбасу чи Криму було вирішене, а майбутнє Абхазії або Придністров'я так і зависло в повітрі безвиході.
Росія має піти звідусіль.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
