«Там Брежнєв, Путін, він вловив його сутність» – Соловйов про картини непередбачуваного митця Гнилицького

Володимир Носков

Дмитро Бастанов

Художника Олександра Гнилицького повсякчас тягло до експериментів із побутовими речами, брендовим одягом, вінілом, оптикою – чи то в медіа та відео-арті, в скульптурі чи в живописі. Так розповідає про свого друга Олександра Гнилицького мистецтвознавець Олександр Соловйов. Якраз цими днями в «Мистецькому арсеналі» триває масштабний проект «Реальність ілюзії», присвячений мистецтву «Гнила» – так називали друзі по «Паризькій комуні» винахідника, втілювача шокуючих перформансів, художника Олександра Гнилицького.

​Гнилицький є представником так званої «нової хвилі» українських художників, що з’явилися з непритаманними соцреалізму картинами в київських та московських художніх галереях наприкінці 80-х років минулого століття. Олександру Гнилицькому випало творити в часи горбачовської «перебудови», політичних, соціальних і культурних трансформацій вже на початку Української Незалежності. Мистецтвознавці його вважають одним з найяскравіших представників українського сучасного живопису, скульптури, графіки, відео-арту, медіа-арту, інсталяцій тощо.

Його творчість цікава як українським, так і європейським галеристам і колекціонерам. Організатори виставки, проводячи певні паралелі в культурі, стверджують: постать Гнилицького в арт-процесі настільки ж знакова, як «Брати Гадюкіни» в музиці чи «Бу-ба-бу» в літературі.

У 2009 році Олександра Гнилицького спіткала тяжка онкохвороба – він помер в 48-річному віці, коли ще жити й творити. Майструвати, експериментувати, писати – в цьому бачив сенс свого життя Олександр Гнилицький.

По закінченні художнього інституту (нині – Національна академія мистецтв у Києві) він разом з друзями Олегом Голосієм, Юрієм Соломкою, Дмитром Кавсаном, Лерою Трубіною, Арсенієм Савадою, Іллею Юсуповим, Олександром Ройдбурдом, Георгієм Сенчинком, Олександром Клименком та іншими об’єдналися в художницький сквот, що згодом набув назви «Паризька комуна».

«В часи змін епох, переходу до початкового капіталу в такому дикому варіанті з малиновими піджаками, в центрі Києва розселялося багато старих комуналок, людей висиляли у віддалені спальні райони, а нова буржуазія збиралася влаштовувати пентхауси, що, власне, й згодом успішно відбулося. Коли комуналки були порожніми, художники в форматі самозахоплення влаштовували там об’єднання художників. Умови для них були причудові: високі стелі, великі площі, де можна було розгорнути велике полотно і писати великі картини. Тим паче – це був час вільного пензля, великих монументальних полотен», – розповів Олександр Соловйов, що жив при «Паризькій комуні».

На початку 90-х років минулого століття з художниками могли розплачуватися за картини мільйонними купюрами купонів, які до вечора знецінювалися, або ж бартером – картина на холодильник чи імпортний телевізор. Тому не дивно, що в кімнатах деяких представників богеми стіни були обклеєні купонами.

Олександр Соловйов пригадує атмосферу неформального сквоту.

«Там художники працювали, веселилися, відпочивали, випивали, слухали музику, вели запеклі дискусії – там була суцільна свобода мислення, там народжувалися непередбачувані, експериментальні проекти і перформанси», – згадує Олександр Соловйов.

Для дружини Олександра Гнилицького – Лесі Заяць – середовище чоловіка видалося творчим хабом, де кожен художник мав свою роль.

«Є віртуальні простори, в яких люди впливають один на одного, постять, перепощують, лайкають, не лайкають, а тут це було реальне місце, не тільки в «Паркомуні» на Михайлівській, а й у майстернях навколо, де люди зустрічалися, надихали одне-одного, та й просто жили й творили», – розповідає Леся Заяць.

У «Паризькій комуні» Олександр Гнилицький майстрував інсталяції з речей, придбаних на блошиному ринку. У хід йшли спортивні костюми «Адідас», кросівки, сорочки і краватки відомих брендів, полотном могли служити вінілові платівки та CD-диски.

«Була одна така об’єднуюча риса, яка особливо проявилася в мистецтві двохтисячних: коли Олександр Гнилицький звернувся до реалістичного живопису, він став зображати речі – просто безлюдні картини. На виставці можете побачити живопис предметів. Він почав зображати гігантські склянки. В розділі графіки на вітринах ви побачите цей вініл, на платівках прямо живопис. Там Брежнєв, Путін, він вловив його сутність, ось цю гримасу, а писав це ще в 2005 році», – проводить екскурсію виставкою «Реальність ілюзій» куратор Олександр Соловйов.

В експозиції представлені роботи Гнилицького переважно з родинної колекції. Вдова художника Олеся Заяць сама з Німецького Мюнхена, де й познайомилася в 1992 році з Олександром під час мистецької резиденції «Діалоги з Києвом». «Актуальна художня тусовка Мюнхена мала зовсім інші теми, інший контекст. Я пам’ятаю, що взяла з собою хлопців Голосія і Гнилицького на відкриття виставки в одній дуже гарній майстерні, то вони дуже були здивовані тим мистецтвом. І їм було цікаво, і німцям було цікаво дивитися на тих українців, яких я привела, і навіть трохи відбулася комунікація. Треба сказати, що то була екзотика – двостороння», – каже Леся Заяць.

Завдяки своїй дружині Олександру Гнилицькому відкривався новий невідомий європейський культурний простір – кіно, музика і театр.

Згодом на початку двохтисячних років Олександр Гнилицький в дуеті з Лесею Заяць робив неймовірні медіа-арт проекти, й презентували їх під час найпрестижніших бієнале, тим самим відкривали європейцям нову художницьку школу України.

Докладніше слухайте розповідь про Олександра Гнилицького в передачі «Радиво».

«Реальність ілюзії» триватиме до 26 березня – упродовж цього часу можна буде потрапити на присвячені Гнилицькому лекції, дискусії, кураторські та безкоштовні екскурсії.

«Радиво» – програма про незвичайних-звичайних українців. Звучить щосуботи о 17:08 в ефірі радіо «Ера-FM» та в аудіоподкастах на сайті Радіо Свобода.

Розповідайте програмі «Радиво» про себе, своїх друзів і колег, що мають цікаві ідеї, проекти, зрештою не стоять на місці, а повсякчас розвиваються: Vol.noskov@gmail.com