Днями Україна відзначала День Соборності – 22 січня 1919 року було проголошено акт Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Утім, сталася ця визначна подія за дуже непростих умов: на Заході точилася війна з поляками, а зі Сходу сунули більшовики. Про події зими-весни 1919 року Радіо Свобода розмовляло з істориком, який досліджує збройні конфлікти тієї доби, Михайлом Ковальчуком.
– Наприкінці 1918 року Директорія УНР повалила режим гетьмана Скоропадського. Лідери Директорії тріумфально увійшли до Києва. За цих умов не зовсім зрозумілий початок українсько-більшовицької війни, адже під час антигетьманського повстання між Директорією та більшовиками конфлікту не було.
Як тільки зник гетьман Скоропадський, так одразу зник і той спільний ворог, проти якого боролись всі селянські повстання
– Дійсно, вступ Директорії до Києва був тріумфальним. Але Директорії від гетьманського режиму залишився надзвичайно важкий спадок. Правління Скоропадського стало часом наростання соціальної напруги: це невирішене земельне питання, це поміщицька реакція, переслідування діячів УНР, учасників переділу поміщицьких земель і так далі.
Природньо, що як тільки німецькі та австро-угорські війська пішли з України, як тільки Перша світова війна закінчилась, гетьманський режим був знищений буквально за лічені тижні. Але як тільки зник гетьман Скоропадський, так одразу зник і той спільний ворог, проти якого боролись всі селянські повстання.
Відомий учасник тих подій Роман Дашкевич – ветеран визвольної боротьби, командувач артилерії Січових стрільців – у своїй праці «Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті київські ворота» залишив надзвичайно влучну характеристику тих подій.
«Якби не було Директорії, все одно в Україні спалахнув би повстанський рух. Все одно гетьманський режим був би повалений. Але селянська маса все одно знайшла б собі якогось провідника у вигляді більшовиків, анархістів, Махна чи ще когось. А ось Директорія і повстання під жовто-блакитним прапором по суті продовжувала традицію української державності. Вона перехопила ініціативу в більшовиків, адже ненависть до гетьманського режиму була дуже сильна», – писав Роман Дашкевич.
– Але, судячи з усього, більшовики не змирилися з перехопленням ініціативи і на межі 1918-1919 років почали наступати на Україну. Наскільки відомо, вони попервах наступали дуже малими силами. Причому офіційне керівництво у Москві запевняло, що вони тут ні до чого – що це непідконтрольні їм місцеві елементи чинять непідконтрольні дії. Як так вийшло, що такі незначні більшовицькі сили змогли перемогти взимку 1919 року і за короткий час захопити все Лівобережжя?
– У Москві знали про настрої в Україні під час гетьманського режиму і після закінчення Першої світової почали готуватися до просування своїх військ в Україну. Вони розраховували на швидкий успіх, тому що всі розуміли, що українські селяни не підтримували гетьманат Скоропадського. Але Москва була заскочена зненацька успішним повстанням Директорії – повстанням Петлюри, як вони казали. Троцький писав, що це виставило Петлюру й інших українських діячів лідерами, героями повстання. І на якусь мить виглядало так, що оці нечисленні більшовицькі військові формування не можуть розраховувати на успіх.
Українські більшовики переконували, що вони справляться, а московське керівництво намагалося їх стримати. І тільки тоді, коли перший наступ радянських частин углиб України показав, наскільки слабка Директорія, тоді було дане зелене світло на вторгнення
Звичайно, тут не можна говорити, що більшовицька інтервенція могла б не відбутись – вона б усе одно відбулась. Але все-таки доля подарувала Директорії певну паузу. Інша річ, як вони могли нею скористатись, адже в цей час, наприкінці 1918 року, відхід німців викликав серйозні зміни на півдні Росії також. У цей час якраз відбувалася громадянська війна в Росії і серйозною загрозою для більшовиків був донський отаман Краснов. Взагалі, більшовицький режим був оточений – Колчак на Сході, Краснов на Півдні… Збройні сили більшовиків на той момент були явно недостатніми. Ленін і його найближчі соратники боялися вступати в конфлікт в Україні, поки вони не змогли дати відсіч своїм противникам у Росії. І тому навіть виник конфлікт із українськими більшовиками. Українські більшовики переконували, що вони справляться, а московське керівництво намагалося їх стримати. І тільки тоді, коли перший наступ радянських частин углиб України показав, наскільки слабка Директорія, тоді було дане зелене світло на вторгнення. У постанові про відкриття українського фронту чітко сказано: з огляду на надзвичайну політичну слабкість Директорії, радянський уряд розпочинає бойові дії.
– Коли була ця постанова?
– 4 січня 1919 року – на наступний день після здобуття червоними Харкова. Ось вам і відповідь: сила більшовиків полягала в слабкості українського уряду.
– Тобто, вони спробували і вийшло, і тільки після цього вони просунулись далі?
– Саме так.
– Про ці події на початку 1919 року і про причини поразки УНР вкрай мало написано. У книжці італійського історика Андреа Грациозі «Більшовики і селяни в Україні у 1918-1919 роках» сказано:
«Надзвичайна легкість, з якою більшовикам дісталася перемога, була зумовлена поведінкою повстанських загонів, які залишили Петлюру. Сформована на хвилі спротиву режиму гетьмана Скоропадського, націоналістична армія наприкінці 1918 року налічувала понад 100 тисяч бійців, але майже одразу почався її драматичний розпад. Уже в лютому Петлюра міг розраховувати лише на Січових стрільців та на деякі загони загальною чисельністю не набагато більшою 20-ти тисяч осіб. Між тим, чисельність більшовицької армії Антонова-Овсієнка виросла з 8-9 тисяч у середині грудня 1918 року до 40 тисяч наприкінці січня 1919-го. Завдяки такому швидкому зростанню, її командири поставили цілі, які йшли значно далі за вказані Москвою».
– Далі Граціозі каже, що тріумф більшовиків був наслідком великого непорозуміння, бо українські селяни й більшовики не зрозуміли одне одного. Чи об’єктивне, на Вашу думку, таке твердження?
– У цілому, картина описана правильно. Деякі цифри, зокрема щодо 20 тисяч бійців Директорії у лютому, взяті вочевидь зі спогадів Винниченка, а він їх трохи применшував. Та це деталі.
Треба враховувати, що під час першої Українсько-радянської війни українське село не зазнало більшовицької влади. Від більшовиків переважно потерпали міста
У головному це правильно, адже оця націоналістична армія, про яку згадує Граціозі, була націоналістичною лише на словах. Поки був спільний ворог Скоропадський, це об’єднувало. Але бачення повстанців щодо того, що буде далі після повалення Скоропадського, було кардинально різним, тому третина або половина оцих повстанських загонів, фактично, були червоними. Цей антагонізм досяг такого масштабу, що тут треба враховувати, що під час першої Українсько-радянської війни українське село не зазнало більшовицької влади. Від більшовиків переважно потерпали міста – це була ешелонна війна, більшовики надовго не затримались. Українське село не знало, що це, – туди просто не встигли дійти, бо українська провінція жила своїм життям, а міста, захоплені більшовиками, своїм.
Та й більшовики на початку 1918 року були слабкі, адміністративної влади у них не було. Українське село тільки чуло щось про більшовиків, а що це, власне, таке – мало хто знав.
А от якраз каральні експедиції за часів гетьмана Скоропадського, коли можна говорити про масові розправи над селянами, які брали участь в розподілі поміщицьких маєтків – підштовхнули селян у бік до червоних. Тому, пояснення щодо непорозуміння правильне. Адже, хоча селяни українські фактично не знали більшовиків, але у значній мірі підтримували через привабливі гасла.
– У той час багато українських отаманів – Григор’єв, Зелений – перейшли на бік більшовиків. Чим більшовики купили їх? Адже невдовзі вони з більшовиками посварилися і почали проти них воювати. Але ж саме в той момент було порозуміння.
Коли більшовикам потрібна була підтримка селянства, вони не витрачали час на те, щоб знайти якусь програму – вони просто обіцяли й говорили те, що селяни хотіли почути
– Це те, про що йшлося: гарні й привабливі гасла. Коли більшовикам потрібна була підтримка селянства, вони не витрачали час на те, щоб знайти якусь програму – вони просто обіцяли й говорили те, що селяни хотіли почути. А це наприкінці 1918 року було одне: земельне питання.
– До речі, про земельне питання: у січні 1919-го влада УНР ухвалила закон, у якому йшлось про те, що тим, хто вступав до лав української армії, мали надати додатково 5 десятин землі – більше 5 гектарів. Чому це не спрацювало?
Ми всі мали змогу в цьому пересвідчитись – в часи революції, як сказав класик, день важить за місяць, а тиждень за рік
– Ми всі мали змогу в цьому пересвідчитись – у часи революції, як сказав класик, день важив за місяць, а тиждень за рік. У січні 1919 року було трохи запізно, бо в розпалі була війна. Я додам до цього, що адміністративна слабкість Директорії означала часто неможливість донести свою точку зору. Той факт, що уряд у Києві робив щось хороше, не виправляв ситуації, адже більшовики запустили колосальний потік пропаганди на українське село. Як часто буває – хто гучніше вигукне, тому й вірять.
– І все ж, катастрофа початку 1919-го мала не лише соціально-політичний вимір, але й військовий. На Лівобережжі були доволі значні сили української армії, якими командував полковник Болбочан. Яка була його особиста провина в тому швидкому розгромі й втраті Лівобережжя?
– Насамперед варто сказати, що Лівобережжя і та його частина, обороною якої безпосередньо керував Болбочан( це Харківщина і Полтавщина), були практично здані без боїв.
– Чому?
Розвиток подій виглядає дуже непривабливо, адже від початку війни на Лівобережжі сили більшовиків були вдвічі менші, ніж сили українських військ
– Ми всі знаємо, чим закінчилась історія Болбочана – влітку 1919-го його розстріляли, і сам він не залишив свідчень з цього приводу. Розвиток подій виглядає дуже непривабливо, адже від початку війни на Лівобережжі сили більшовиків були вдвічі менші, ніж сили українських військ.
– Але, попри це, Болбочан, який керував цими силами, весь час відступав?
– Відступав, і лише під Люботином була спроба затримати більшовиків, але там не було системного підходу. Запорізький корпус просто відтягувався на захід. Я зараз говорю не про якісь загони, які піднімали червоний прапор, а про запорожців, які, поруч із Січовими стрільцями, залишалися одним із найбоєздатніших з’єднань армії УНР.
– Потім їм на підтримку формування Січових Стрільців перекинули.
– Під Полтавою було виведено відносно невеликі сили січовиків. Адже ситуація в січні 1919 року багатьом нагадувала події річної давнини. А в січні 1918-го в Києві було більшовицьке повстання. І тому, залишити столицю повністю без січовиків було неможливо – побоювались, що може знову розпочатись повстання. Зрештою, підрозділи січовиків прибули в Полтаву тоді, коли вже нічого змінити не могли – Лівобережна Україна була вже практично втрачена.
– Дії Болбочана – це некомпетентність чи політичні розрахунки?
– Нам зараз бракує якихось досліджень, українська історична наука зараз не може нас порадувати якимось вичерпним аналізом документів. Очевидно, Петлюра не міг не рахуватись з тим фактом, що Болбочан все-таки очолив і успішно керував антигетьманським повстанням на Лівобережжі. І саме через це його й призначили командувачем там. Але його дії проти більшовиків дійсно викликають багато запитань, тим більше, що постійно відступаючи, він регулярно надсилав телеграми до Києва, в яких вимагав зміни політичного курсу. Тут незрозуміло, яка обставина була головною, а яка похідною.
– Яка була політична позиція в Петлюри, а яка в Болбочана?
– Петлюра тоді ще був просто головнокомандувачем, він не був верховною владою, тоді Директорією керував Винниченко, який і визначав політичний курс. Винниченко хотів бачити Україну практично радянською.
Якраз у цей час у Києві відбувався Трудовий конгрес – назва говорить сама за себе. В принципі, тенденція була така, яку Винниченко відстоював ще у 1918 році – якщо відбувається агресія більшовиків проти України за радянську владу і їхні гасла підтримують селяни, то ми тоді проголосимо свою державу теж радянською і цим заручимось підтримкою селян. Це була тактика, спрямована на те, щоб якось перехопити або ввести в оману, от тільки невідомо кого – когось чи себе.
– А Болбочан чого хотів?
– Болбочан займав праву позицію. У нього на самому початку 1919 року виник конфлікт із українськими есерами, які на той час були найвпливовішою українською партією. Він розігнав їхній з’їзд, і цієї історії йому не забули.
Болбочан був заарештований 9 червня 1919 року, а страчений 28 червня. Вирок був винесений у день затримання, але розрив між датами затримання й смерті невипадковий – є багато свідчень, що Петлюра не був прихильником страти Болбочана. Та, за іронією долі, 9 червня була підписана угода про коаліцію – до складу українського уряду увійшли українські есери – ті самі, яких Болбочан у свій час у Харкові піддав репресіям. Вони цього не забули й вимагали – оскільки вони тепер теж влада – що виступи проти влади потрібно карати. Один із сучасників навіть потім писав: мовляв, хто б міг подумати, що ті есери такі кровожерливі.
– Вже згаданий Андреа Граціозі наводить у своїй праці слова есера Павла Христюка – урядовця тієї доби. Він говорив, що перші місяці 1919 року були справжньою українською громадянською війною. Ви погоджуєтесь з таким визначенням?
– Це дуже складне поняття. У Христюка були свої резони писати так, він на той час уже міркував про те, щоб повернутися до Радянського Союзу. Як на мене, інакше він не написав би, навіть якби захотів.
– Тобто, він, як Михайло Грушевський, повернувся до радянського?
– Не просто, як Михайло Грушевський. Він якраз був у фарватері Грушевського. Михайло Грушевський, будучи лідером соціалістів-революціонерів, у 1919 році вивів із собою за кордон, а потім повернув коло молодих есерів, які його тримались.
– Христюка це не врятувало – він загинув у таборі. Але все-таки, це була громадянська війна чи агресія? Чи яких елементів було більше?
– Це, безумовно, агресія. Що стосується елементів – це був дуже складний конфлікт і на різних його етапах переважали різні аспекти – соціальні чи національні. Видно, що на початку 1919 року російські більшовики блискуче скористалися суперечностями, які залишилось після режиму Скоропадського і просто обіцяли селянству все, що ті хотіли – землю. Зрозуміло, це позбавило підтримки Директорію.
– Але Директорія теж обіцяла землю.
– Вона спізнилась. У революційний час важливо першим перехопити ініціативу, тільки так можна керувати ситуацією.
– Отже, чи можна говорити про елементи внутрішньоукраїнського конфлікту?
Як тільки український селянин на власному досвіді скуштував радянської влади – не пройшло й кілька тижнів – в Україні почались селянські повстання
– Цей конфлікт можна було б назвати внутрішньоукраїнським, аби не було втручання з Москви, яка роздмухувала і забезпечувала все необхідне, аби цей конфлікт відбувався.
– Коли змінилися настрої цих селян та отаманів?
– На початку весни 1919 року. Як тільки український селянин на власному досвіді скуштував радянської влади – не пройшло й кілька тижнів – в Україні почались селянські повстання. Більше того, червоні частини, сформовані з українських селян, теж почали виступати проти більшовиків.
