«Земляки ніколи не пробачать мені свого власного боягузтва» – автор «ні п'яді Криму путінським чекістам»

Арнольд Вітберг

Півтора року тому, 13 липня 2015 року, Кромський районний суд Орловської області Росії виніс вирок учителю місцевої школи Олександру Бившеву. Чоловіка звинуватили в Росії у «екстремізмі» за вірш «Українським патріотам», у якому він закликав «не віддавати ні п'яді Криму путінським чекістам».

Вірш був написаний у березні 2014-го після появи в Криму «ввічливих чоловічків». Після того, як Бившев опублікував його в соціальних мережах, на стіл директора школи, де він працював, ліг анонімний лист із запитанням: «Як така людина (Бившев ‒ ред.) може працювати в школі?» Директор Людмила Агошкова «порадилася» щодо цього з районним прокурором, так з'явилася кримінальна справа.

Рік допитів і експертиз. Усунення від роботи в школі. Нарешті ‒ вирок. Бившеву могли дати чотири роки позбавлення волі, однак він отримав 300 годин виправних робіт.​

Але гіршою, ніж переслідування за російським законом, виявилася реакція земляків Олександра. У його поштову скриньку кидали листи з погрозами, невідомі двічі вибивали вікна в його квартирі. В інтерв'ю російським ЗМІ жителі Кром розповідали, що хочуть вивести Бившева на площу і влаштувати йому публічну прочуханку.

Відвернулися від вчителя й колеги. На суді багато з них нарікали, що в Росії скасований мораторій на смертну кару.

«Крим.Реалії» запитали російського «поета-екстреміста» про те, як змінилися за півтора року його стосунки з односельцями, й дізналися, чому багато хто боїться навіть стояти з ним поруч.

‒ Майор Семешин із ФСВП, до якого я ходжу відзначатися, попередив, що десь ближче до президентських виборів ситуація змінюватиметься не на мою користь. По-батьківськи сказав: «Ви вже там обережніше, тому що так рот вам відкривати вже не дадуть». Ну, мені й у Слідчому комітеті сказали, мовляв, ви з віршами краще за кордон кудись, а нам зайвої роботи не треба.

‒ Уже минуло півтора року з моменту винесення Вам вироку за «Кримненаш». Під час судового розгляду, знаю, Ви зазнали й ненависті сусідів і колег, і прямих погроз. Вікна Вам у квартирі розбивали. Зараз, коли минуло чимало часу, ставлення до Вас якось змінилося?

‒ Прямої підтримки, скажімо так, «на камеру», як не було, так і немає. Але з часом люди дійсно почали підходити, обережно висловлювати співчуття: «Ну що ж ти так вляпався? Так, ти маєш рацію, але батогом обуха не переб'єш». Я так розумію, життєвий рівень почав тиснути на людей. Особливо помітно це в чергах на оплату комунальних послуг або, наприклад, у магазинах: тут уже висловлюються дуже різко.

Але потрібно розуміти, що якщо ситуація повториться: наприклад, мені висунуть нове звинувачення, або з'явиться якась аналогічна справа ‒ всі ці люди знову засуджуватимуть, проклинатимуть, клястимуться у вірності Путіну. Тому що реально бояться за свою роботу: селище маленьке ‒ сім тисяч осіб, провінціалізм абсолютний ‒ усе про всіх знають. Сьогодні хтось зі мною поговорив, завтра йому вже цим «тикають». У мене є товариш ‒ Володимир Кононов, викладач малювання в селищній школі мистецтв, так його вже заклювали за те, що він зі мною продовжує спілкуватися. Дружину його на роботу нікуди не беруть, навіть прибиральницею.

‒ Тобто карають навіть за спілкування?

‒ Звісно. Нещодавно на селищному мосту зустрів знайомого пенсіонера. Розговорилися. А повз люди ходять. Він усе озирається-озирається й раптом каже: «Олександре Михайловичу, у мене серце слабке. Я от боюся, що зараз із вами розмовляю, а потім мене пенсії позбавлять».

Але, якщо чесно, з більшістю односельців і поговорити особливо немає про що. Штампи в голові. Багато зляться на мене. Хоча я прекрасно розумію, звідки ця злість: демонструю своїми віршами їхні слабкі місця. Ніхто ж не зміг викрити мене в написанні неправди. Мої вірші ‒ правда, і люди це знають. Але не можуть визнати. Багато земляків ніколи не пробачать мені свого власного боягузтва.

‒ А з колишніми колегами зі школи спілкуєтеся?

‒ Ні. Я школу обходжу за кілометр і з учнями намагаюся не спілкуватися, тому що скажуть потім, що пропаганду веду або підпільно репетиторством займаюся ‒ мені ж не можна, згідно з вироком. А в нас тільки привід дай, щоб справу завести.

Та й самі колеги спілкуватися не прагнуть. Хто переходив на інший бік дороги, той і переходить. Ті, що в суді виступали (на стороні обвинувачення ‒ ред.), на підвищення пішли. Олександр Агошков, наприклад, який був учителем ОБЖ, став директором сусідньої Черкаської школи.

Хоча і зворотна сторона медалі є. Зараз у Кромської школи припинена ліцензія до лютого. Через украй низькі показники учнів на пробних ЄДІ. У лютому буде повторна перевірка. Якщо знову будуть низькі показники, можуть позбавити ліцензії. Так що все повертається.

‒ Де Ви зараз працюєте?

‒ Ніде. Я зараз сиджу з батьками. Вони важко хворіють: мати зовсім осліпла, з ліжка майже не встає, батько оглух. Зрозуміло, і моє переслідування відіграло тут роль.

Дуже список «екстремістів/терористів», куди я потрапив, нехороший. Він усюди розсилається ‒ це раз, навіть двірником не можу влаштуватися. Друге ‒ це те, що в принципі роботи в Кромах мало. Люди без усяких вироків влаштуватися не можуть.

Я ставав на біржу праці, пропонували мені стати листоношею. Але робота фактично цілодобова, а зарплата ‒ 3500 рублів. Уже краще я батькам час присвячу.

Перспективи теж не райдужні: ніхто, разом із прокурорськими працівниками, не може мені пояснити, як вибути з цього «екстремістського списку».

‒ Тобто правильно я розумію, що де-факто у Вас останнє місце роботи ‒ ті самі виправні роботи, які Вам суд призначив?

‒ Так. Працював я щодня, окрім суботи-неділі. Чотири години, зранку до обіду. Роботи були досить принизливі: вибирати сміття з контейнерів, косити бур'ян на кладовищах. Випадок був кумедний, жінка з дитиною повз проходили, а я сміття збирав. І вона на мене показує, говорить дитині: «Ось будеш погано вчитися ‒ будеш також папірці все життя підбирати». Мені-то з двома вищими освітами й золотою медаллю було це дуже цікаво слухати. Але на творчості це все позитивно позначилося. Все-таки на свіжому повітрі працював.

‒ Ви зараз продовжуєте писати?

‒ За час від моменту винесення вироку якось змінився Ваш погляд на Україну, Росію і «кримське питання»?

‒ Абсолютно ні. Я тільки зміцнився у своїй правоті. Погляд міг би змінитися, якби хоч хтось за ці півтора року спробував аргументовано заперечити мою точку зору. Але не спробував ніхто.

‒ Наостанок поставлю запитання від Ваших односельців. Ви їхати з Росії не збираєтеся?

‒ Я поки про це не думаю. Поки доглядаю за батьками й живу одним днем.

Оригінал ‒ на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»