(Рубрика «Точка зору»)
Попри всі нерозв’язані проблеми та суспільні драми, 2016 рік для України на кількох напрямах виявився проривним. У тому числі – в плані втілення в життя законодавчо закріплених заходів із декомунізації. Не всі вони були ретельно продумані, не всі грамотно здійснені – але хоча би на знаково-символічному рівні, передусім на рівні топонімії, більшовицька УРСР серйозно здала свої позиції. А разом із тим совєтська спадщина здає свої позиції і на рівні масової свідомості та підсвідомості.
Перша хвиля декомунізації прокотилася Україною у 1990-92 роках, головним чином вона стосувалася західної, а частково і центральної частини держави, друга хвиля піднялася з кінця 2013 року, коли у столиці впав «головний Ленін країни», провістивши тим неминуче падіння режиму Януковича та кардинальні зміни ціннісних орієнтирів багатьох українців. Нині йде процес, закріплений законодавчо, який розчищає «світоглядний майданчик» для творення української (а тим самим – європейської) України, для того, щоб Україна й українці могли стати собою, вільною громадянською нацією, а не чиїмось «вірними слугами» й «молодшими братами».
Проте для цього самої декомунізації замало. Потрібна й деколонізація, а це річ куди складніша, хоча б тому, що українські землі були колоніями куди довше, ніж складовими Совєтського Союзу. На додачу, певний період – з початку 1930-х і до кінця 1980-х – радянська Україна однозначно була у совєтській імперії «колонією європейського типу» (М.Волобуєв), тобто чинники російського імперіалізму та російського більшовизму діяли в унісон, взаємно підсилюючи один одного. Не випадково під час «русской весны» її адепти мітингували біля пам’ятників Леніну, оповитих російськими (тобто білогвардійськими) державними прапорами, а учасники проросійських маніфестацій нерідко несуть поряд портрети Сталіна та Ніколая ІІ. І зовсім не випадково Віктор Пінчук – типовий представник компрадорської олігархії, тісно пов’язаної з метрополією й економічно, і духовно – виступив зі статтею у The Wall Street Journal з програмою фактичного повернення України під оруду метрополії.
Невже ж українці були господарями імперії?
Як не дивно, колоніальне минуле України (отже, постколоніальне сьогодення та потреба деколонізації) активно заперечується не тільки проросійськими політиками – від лівих до правих, – а й десятками науковців і публіцистів, у тому числі з досить відомими іменами. Дехто вважає, що Україна була «слов’янською республікою» з «особливим статусом», дехто – що одним із співтворців Совєтського Союзу, проте аж ніяк не колонією. Ці науковці та публіцисти готові визнати необхідність декомунізації, проте не деколонізації. Їхні книги, статті та виступи тиражуються, знаходять своїх читачів (у тому числі й у політичних колах), а відтак вони помітно впливають на формування політичного курсу Української держави, який не може не враховувати її минуле. А це небезпечно: одна справа – реформи в незалежній державі чи у недавньому самоврядному протектораті, інша справа – в колишній колонії. Не в останню чергу тому, що якість управлінської та бізнесової еліти у цих випадках істотно відмінна, так само, як і структура економіки. На початку 1990-х частка кінцевого продукту у промисловій продукції України становила 1/3, тобто цілісна національна економіка була відсутня, натомість існувала система постачання метрополії комплектуючими, запчастинами і робочою силою на «ударні будови п’ятирічки».
Як довів на прикладі України у середині 1920-х років економіст Михайло Волобуєв, у колонії економіка (а разом із тим інфраструктура, наука, освіта) розвиваються не в інтересах народу цієї країни, а в інтересах метрополії. Волобуєв показав, що більшовицькі плани побудовані так, щоб радянська Україна розвивалася не для того, щоб задовольнити потреби українців, а задля їхнього визиску метрополією. Він закликав розвивати Україну як цілісний економічний організм, але був звинувачений у націоналізмі…
На це супротивники ідеології та практики деколонізації не звертають увагу. Вони твердять: українці активно будували Російську імперію, то це їхня також і їхня власна імперія! Українці постійно родичалися з представниками всіх народів імперії – і тому вони були рівноправним народом! Українці воювали на боці Росії, тож імперська військова слава – то їхня слава!
Що ж, участь у побудові імперій на загал характерна для всіх «колоній європейського типу» минулих століть – Ірландії, Польщі, Фінляндії тощо. І не тільки їх – скажімо, Індія свого часу зробила неоціненний внесок у побудову Британської імперії; індійські піхотні частини у складі британської армії, набрані з гуркхів і сикхів, вважалися одними з найкращих піхотинців Другої світової війни (тільки то були саме індійські частини, вони не розчинялися в загальній масі, а здобували славу собі і несли відповідальність за свої дії – українцям же у цьому Сталіним було відмовлено).
Ну, а щодо родичання… Іспанські конкістадори, висадившись у XVI столітті в Америці, робили своїми наложницями, а нерідко й офіційними дружинами дівчат із індіанських знатних родів, бо жінки з самої Іспанії з’явилися значно пізніше. Народжувалися діти, вони отримували спадкові прізвища чи якісь вигадані, формувалася нова аристократія завойованих територій – креоли. Он Енріке Кортес мав дітей від індіанки Малінче (Марини). То хіба це означало, що індіанські племена були повноправними співтворцями Іспанської імперії?
Подолати спадщину колоніалізму в самих собі
Що повчально: визначення колонії фактично збігаються і в «Совєтському енциклопедичному словнику» початку 1980-х, і в надсучасній англомовній «Вікіпедії». В обох випадках ідеться про країну чи територію, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), позбавлену політичної та економічної самостійності й керовану на основі спеціального режиму. До цього «Вікіпедія» додає: «На відміну від маріонеткової держави або держави-сателіта, колонія не має незалежного міжнародного представництва, і її адміністрація верхнього рівня перебуває під прямим контролем метрополії».
Хіба все це не характерне для «суверенної радянської України»? Хіба не призначалися тут «адміністрації верхнього рівня» з Москви? Хіба економіка республіки не отримувала директив «згори», хіба не треба було узгоджувати з союзними органами найменшу дрібницю – навіть побудову підземних вбиралень у містах? Хіба до 1953-го хоч один етнічний українець – навіть вірний Москві як пес – потрапив на посаду керівника місцевої філії всесоюзної компартії? І хіба випадково виник афоризм, який характеризував «спеціальний режим» для України: «Коли у Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці»?
Отож деколонізація потрібна – і в економічній сфері, де має бути зведений до мінімуму вплив компрадорського капіталу і російських монополій, і у сфері культурно-мистецькій, і у сфері політичній. Донині значна частина українців, образно кажучи, зважує свої чесноти на шальках терезів, виготовлених у метрополії. Чи не досить? І чи не пора стати собою?
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
