(Рубрика «Точка зору»)
Скандальна стаття українського олігарха Віктора Пінчука у американському виданні The Wall Street Journal, опублікована під завісу минулого року, де поміж інших «поступок» Росії пропонувалося де-факто визнати анексію нею Криму, – це не просто «озвучення російських інтересів» і «план капітуляції України». Це ще й відображення настроїв певної частини українського суспільства, а разом із тим – інструмент ще більшого розбурхування таких настроїв. Ті, хто готував цю статтю для Пінчука, як і ті, хто публічно підтримав проведені в ній ідеї, уважно вивчили – на відміну від їхніх опонентів – дані останніх соціологічних досліджень.
Соціологія – не універсальна відмичка до таємниць суспільного поступу. А водночас це і не «буржуазна лженаука», як її офіційно трактували у відомі часи разом із генетикою та кібернетикою (і справді – яка соціологія, коли у радянського народу є «Короткий курс історії ВКП(б)» з написаним особисто Сталіним параграфом про діалектичний та історичний матеріалізм!). Наразі соціологія, використовуючи матеріал професійно проведених опитувань, здатна відзначити тенденції розвитку суспільних настроїв, стан громадської думки та підсвідому оцінку респондентами реальності політичних прав і свобод (бо ж коли у відповідях суцільний «одобрямс», як-от у нинішній Росії, це чітка ознака відсутності таких прав і свобод). І головне – соціологічні дослідження дають серйозний матеріал для роздумів політикам й аналітикам.
Але чи здатні використати соціологічні матеріали ті, хто кермує Українською державою, і ті, хто інтелектуально обслуговує їх? А якщо й здатні, то чи прагнуть використати їх у загальнонаціональних, а не кланових чи взагалі антиукраїнських інтересах, як-от компанія новітніх «миротворців»? Адже не в останню чергу це стосується проблем, пов’язаних із Кримом.
Як на мене, в цьому плані соціологія фіксує, як то кажуть, тривожні сигнали. Саме сигнали і саме тривожні – підстав для паніки чи песимізму немає, але й оптимізм настрої значної частини українського суспільства не викликають. Отож спробуймо розібратися в цих настроях і тенденціях, що стоять за ними. Ясна річ, звертатися слід до опитувань, проведених авторитетними центрами, а не «службами», покликаними продукувати й поширювати дезінформацію.
Отже: соціологічна група «Рейтинг» у вересні-жовтні цього року провела всеукраїнське репрезентативне опитування. В анкеті серед трьох найважливіших проблем України 53% респонденти назвали бойові дії на Донбасі, 38% – корупцію в державних органах, далі йде ще десяток нагальних проблем, і лише 13-ю у загальному списку цих проблем – «російська присутність у Криму»; її назвали 5% опитаних. Принагідно: таке дуже «делікатне» формулювання проблеми, очевидно, зроблене замовником опитування – урядом Канади. Коли ж запитання було поставлене дещо інакше – «які три проблеми найважливіші для вас особисто?», – то й відповіді були дещо іншими. На перше місце вийшов контроль за ростом цін (48%), бойові дії на Донбасі істотно опустилися вниз (35%), а російська «присутність» у Криму виявилася особисто важливою проблемою лише для 3% українців…
Чи можна на підставі цих даних звинувачувати абсолютну більшість пересічних українських громадян у тому, що їм байдуже, хто реально контролює Крим, що вони змирилися з його окупацією? Ні. Пряме запитання про належність Криму в цьому опитуванні на всеукраїнському рівні не ставилося, але в Харківській області (дуже складній за своїми настроями – там, скажімо, число симпатиків Митного союзу дещо перевищує число прихильників вступу України до ЄС) на декілька «кримських» запитань респондентам пропонувалося відповісти. І ось які результати були отримані.
На запитання, який державний устрій повинна мати Україна, 61% опитаних відповів «залишатися унітарною державою», 8% – «стати федеративною державою», 7% – «залишатися унітарною державою, але без Криму».
А на запитання про оцінку дій Росії щодо Криму відповіді були такими: 63% вважає, що це «незаконне вторгнення та окупація території незалежної України», 9% – що це «правомірний захист російськомовних громадян України», інші опитані або уникли відповіді, або сказали щось інше. До речі, порівняно високий відсоток тих, хто схвалює російське вторгнення до Криму, зайвий раз засвідчує реальність демократії в Українській державі; втім, число «запеклих путінофілів», мабуть, насправді сягає позначки у 17-20%, бо хтось із потенційної «п’ятої колони» побоюється влади, а хтось за старою звичкою не звик говорити правду якимось там соціологам, поготів українським. Але все одно майже дві третини жителів Харкова й області, попри всі свої симпатії до «братнього народу», називають речі своїми іменами.
Що ситуація є саме такою, підтверджують відповіді на інше запитання: «Як, на Вашу думку, Україна має діяти у питанні Криму сьогодні: використовувати всі можливості для повернення Криму до складу України чи змиритись із «переходом» Криму до складу Росії?» (принагідно: це запитання виглядає не надто коректно поставленим, бо де-юре Крим і сьогодні у складі України, він нікуди не «перейшов», а був окупований; але це, мабуть, знову канадська безберега політкоректність). Варіантів відповіді виявилося лише три: «Використовувати всі можливості для повернення Криму до складу України» ‒ 51%, «Змиритись із «переходом» Криму до складу Російської Федерації» ‒22%, «Важко відповісти» ‒ 27%. Як бачимо, чимало тих, хто кваліфікує дії Росії в Криму як вторгнення й окупацію, не знають, що робити для розв’язання «кримського вузла».
На чому ґрунтується такий настрій? Підказку дають відповіді на запитання: «На Вашу думку, чи влада України робить достатньо для забезпечення повернення Криму?» І ось тут ми бачимо, як на мене, загалом справедливу й адекватну оцінку респондентами ситуації. Ці цифри варті того, щоб ретельно придивитися до них. Тільки 6% опитаних вважає: так, влада однозначно робить достатньо; 7% вважає – «швидше так»; 27% не знає, що відповісти; 25% вважають, що правильну відповідь характеризують слова «швидше ні»; і аж 35% наголошує – влада однозначно не робить достатнього для того, щоб відбулося повернення Криму під контроль Української держави.
Іншими словами, 62% опитаних у Харкові та області скептично та дуже скептично ставляться до дій офіційного Києва, спрямованих на повернення Криму під контроль Української держави. Навряд чи на Галичині, Київщині чи Одещині оцінка дій влади з цього питання вища, ніж на Слобожанщині. У свою чергу, це підводить нас до висновку, що незначне місце, яке займає, на думку українських громадян, проблема російської окупації Криму і для всієї України, і для них особисто, прямо пов’язане з такою політикою влади. Бо ж якщо влада майже нічого не робить у цьому плані, то або вона не може нічого зробити, або вважає це не надто важливим. Чого ж я в такому разі, як говорили сто років тому, бігтиму попереду паротягу?
Утім, дається взнаки, очевидно, й інше: загальносуспільна політична втома. Адже, скажімо, число прихильників членства України в Євросоюзі дещо зменшилося (одразу після Революції гідності їх було 52%, найбільше стало у вересні 2014-го, а зараз показник опустився до 51%). Натомість на кілька відсотків зросло число прихильників членства в Митному союзі – мовляв, нехай хоча б від цього вигода буде, якщо нас Європа не дуже толерує, а чинна влада наскрізь корумпована (знов-таки, це засвідчують результати опитування, за якими сьогодні жоден знаковий політик, включно з главою держави, прем’єром і спікером, не має позитивного балансу довіри/недовіри).
А ось що показало опитування, проведене Центром Разумкова у листопаді-грудні. Згідно з його результатами, 35,4% українців вірять, що Росія може почати відкриту повномасштабну війну проти України, 41,6% не вірять у такий сценарій, 23% – не визначилися з відповіддю. Як бачимо, ілюзії щодо нинішньої Російської держави та її політики у значної частини українського суспільства зберігаються, щоправда, після агресивних дій Кремля у Криму й на Донбасі число носіїв таких ілюзій зменшилися більш ніж удвічі. Майже та сама третина опитаних (33,5%) вважає, що у разі початку Росією відкритої повномасштабної війни проти України слід дати збройну відсіч, навіть якщо не буде гарантії міжнародної допомоги, а 23,3% – дати збройну відсіч, якщо будуть гарантії міжнародної допомоги. Ці показники, крім усього іншого, означають, що в екстремальній ситуації відбиття російської агресії більш ніж половина українців готова перенести розв’язання «кримського вузла» у воєнно-політичну площину. При цьому 11,9% опитаних вважає, що слід якомога швидше капітулювати, щоб уникнути людських втрат і руйнування економіки й інфраструктури, а 31,3% не визначилися з відповіддю. Знову бачимо свідчення наявності в Україні демократії, а разом із нею – «п’ятої колони», готової до капітуляції перед Кремлем. Є в опитувальнику й пряме запитання стосовно Криму, і відповіді на нього заслуговують пильної уваги.
Отже, на запитання: «Чи вважаєте ви, що відносини України і Росії мають бути нормалізовані, навіть якщо Крим залишиться у «складі» Росії?» відповідь «так» дали 34,3% опитаних, «ні» – 41,4%, вагалися з відповіддю 24,3%. На перший погляд, ідеться про готовність до політичної капітуляції аж третини українського суспільства. Проте у запитанні «за дужки» винесений Донбас, без нормалізації ситуації на теренах якого неможлива нормалізація відносин двох держав, тобто отримані показники фактично означають готовність втомленої від війни й невизначеності частини суспільства «обміняти» Крим на припинення «гібридної війни» та відновлення економічних зв’язків із Росією. Це видається небезпечною ілюзією, бо історичний досвід засвідчує, що такі поступки Росії у всі часи вели тих, хто був на них готовий, до неприємних наслідків. Але засвідчують вони водночас і зневіру у здатність чинної влади розробити та запропонувати суспільству реалістичні кримські сценарії, і невиконання своєї місії Міністерством інформаційної політики (втім, це окрема – і дуже дражлива – тема).
Загалом же соціологічні опитування засвідчують: у суспільстві накопичилися «політична втома» і зневіра щодо здатності влади ефективно розв’язувати всі наявні «вузли», включно з кримським. Крім того, значна частина українців готова «розміняти» Крим на припинення «гібридної війни» та нормалізацію відносин із Росією (що насправді не принесе в підсумку ані спокою, ані економічних вигод Україні, але багато хто цього не розуміє). А Пінчук і Ко намагаються не тільки використати, а й ще посилити такі настрої. Тож політичне й експертне середовища мали б почути ці «дзвіночки»…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал ‒ на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»
