Львів – Зеновій Красівський з тих, кого радянська система переслідувала, калічила фізично, нищила морально, але не зламала. Український поет, фотограф, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи, Зеновій Красівський усе життя присвятив боротьбі за вільну і справедливу Україну. Двадцятирічним виніс 21 день допитів у застінках НКВС, загалом відбув 26 років неволі – у радянських тюрмах, таборах, психлікарнях, на засланні.
«Добросердний лицар у старому панцирі» – називав Зеновія Красівського його приятель, дисидент Євген Сверстюк. «Зенко» – називають його друзі, пригадуючи його тонке почуття гумору, порядність, невдаваний патріотизм, його націоналізм, що йшов від любові до України. А ще ті, хто близько знав Красівського, кажуть, що був він щасливим чоловіком, бо мав талант і велике кохання.
Зеновій Красівський виховувався в українській родині, його тато був січовим стрільцем, а юність його припала на розпал війни УПА проти НКВС.
Усю родину – під корінь
Родина Красівських заплатила дорого за свою невдавану любов до України: у 1945 році старший брат Зеновія, щоб не потрапити до рук «енкаведистів», застрелився, другого брата радянська влада відправила на 20 років каторги до Сибіру, а у 1947 році і батьків, конфіскувавши все майно, примусово виселили у Казахстан.
Красівському вдалося дивом утекти і нелегально перебувати у Карпатах. Тоді Зеновій зазнав тяжкого поранення і в 1949 році був заарештований. Під час слідства він витримав 21 день безперервних допитів.
Відтоді Зеновій Красівський з невеликими перервами 26 років життя провів у тюрмах, таборах, засланнях. З них 6 років було примусове «лікування» у психлікарні, які дисиденти вважають найважчою формою репресій. Але саме там, у психлікарні-в’язниці його знайшло кохання.
Кохання як дар
Лікар, перша дружина В’ячеслава Чорновола, Олена Антонів познайомилася із Зеновієм Красівським у 1974 році у спеціальній лікарні на території Смоленської в’язниці. Через два роки Зеновія перевели на примусове лікування до Львова. Антонів відвідувала Зеновія, а після звільнення з-під примусового «лікування» вони одружились. Цю жінку Красівський вважав «даром» свого життя.
У березні 1980 року Зеновій Красівський знову був заарештований і без суду засланий у Сибір. Олена поїхала за ним у Тюменську область і до Львова вони повернулися аж у 1986 році.
Та трапилося непоправне, 2 лютого 1986 року Олена трагічно загинула в автокатастрофі.
«Біль на вазі не зважиш. Парадокс її смерті перейшов у парадокс мого життя», – писав у спогадах Зеновій Красівський.
«Я бачив на свої очі, як вони одне одного кохали, як поважали одне одного і шанували. Це романтична історія. Зеник дуже важко пережив загибель Оленки…Це для нього стало страшним ударом…», – пригадує поет-«шітдесятник» Ігор Калинець.
Можливості еміграції подружжя Красівських добивалася американка Айріс Акагоші. Вона впродовж десяти років писала Зеновію Красівському листи, підтримуючи його морально. Адресу в’язня радянської психлікарні надала Айріс організація Міжнародна амністія, одним із завдань якої було написання листів до жертв тоталітарного режиму. Ці листи були згодом опубліковані.
Однак, вийшовши з психлікарні, Зеновій Красівський обрав не еміграцію, а вступ у 1979 році до Української Гельсінської Групи.
«Аргументувати свій вступ у ряди борців за права людини якимись власними кривдами чи образами не вважаю доречним. Все своє життя я активно відточую злобу на ворогів мого народу, я вчився любити свій народ і нести себе за нього в жертву. Досить рано я дійшов істини, що не в перемозі ідей суть людського щастя, а в жертовності задля ідеї», – написав Зеновій Красівський у своїй заяві про вступ до УГГ.
«Владимирский централ» народив поета
Зеновій Красівський залишив по собі поезії і листування. Як поет він «народився» у тюрмі «Владимирский централ» (російська в’язниця для політичних арештантів – ред.), і одразу до нього прийшло визнання, пригадував ще один політв’язень Євген Сверстюк.
Збірку поезій «Невольницькі плачі», написану цій в’язниці – у застінках, збудованих для «ворогів імперії» ще Катериною ІІ, – дивом вдалося винести з-за ґрат і передати за кордон. І це попри те, що рукопис поезій потрапив у руки тюремної адміністрації і Красівського покарали ще суворіше. Поезії збереглися, бо в’язні їх переписували й передавали з рук у руки.
Скрижалі правди не у вас!
Кривавий прапор,
брудні руки,
Оскал голодної звірюки
І на устах ідейний сказ.
О, дипломовані раби!
Чого вас мати, борзописці,
Не задушила у колисці?!
Не знав би наш народ ганьби.
Якби не ваш брехні покров –
Була би видна кров проллята!
Були б плачі!
Були б прокляття!
Лунало б нині:
«Кров за кров!»
Та ви народ як тлін,
як міль,
Як шашіль дерево - роз’їли,
Брехнею душі напоїли,
І слава вам: проріс кукіль.
«Наш ворог – то є ворог історичний: Росія. Вона все в нас забрала. І якщо ми цього не усвідомимо, не організуємося і не дамо відсіч, чуда не буде. Наша біда, що народ опустився. Поневолена нація не має вибору. Мусимо усвідомити, що наш порятунок – у нашій любові до нашого народу, мови, звичаїв», – ці слова Зеновій Красівський промовив у січні 1991 року.
І, як показав час, Красівський не помилився.
