В першу неділю жовтня українські освітяни святкують День вчителя. Але не всі вчителі зможуть відсвяткувати в своїх рідних школах. Це – вчителі переселенці, які залишили рідні домівки і шкільні класи за сотні кілометрів і десятки блокпостів. Одна з таких вчительок – Олександра Савченко, молода викладачка, яка залишила свій дім, але не покликання викладати.
«Тобі поставили «двійку»? Але у нас не ставлять «двійок», все буде добре. Покажеш мені, і ми все виправимо», – так вчителька Олександра Савченко заспокоює дівчинку перед уроком. Олександра – переселенка, до військового конфлікту на сході країни вона працювала в донецькій школі. Викладала українську мову і літературу. В червні 2014-го пішла у відпустку.
«Через те, що були погані новини все літо, я не поверталася. Першого вересня, коли урочисте свято першого дзвоника в донецьких школах не відбулося, я зв’язалася з батьками, яких було наполовину менше. Ми вирішили, що будемо займатися з дітьми дистанційно. Весь вересень я моніторила відсутність. Багато сімей виїжджало», – розповідає Олександра Савченко.
1 жовтня 2014 року Олександрі зателефонували зі школи і повідомили, що тепер всі освітяни мають підпорядковуватися «міністерству науки і освіти» угруповання «ДНР», яке в Україні визнане терористичним. Того ж дня Олександра написала заяву про звільнення і більше в Донецьк не поверталася. Вона почала шукати житло в столиці.
«Мені запропонували роботу в книгарні на території «Академії сучасної освіти». Книжки, дітки – все, як я люблю. Я просто продавала книжки, але до мене приходила ця «банда» малих і брала цукерки. Я започаткувала там читання. Я зрозуміла, що найбільше я хочу працювати в школі», – пригадує вчителька.
Олександру запросили працювати в альтернативну школу Sprout English school, де вчителька викладає для діток з першого по п’ятий клас всі гуманітарні дисципліни, використовуючи альтернативні методи.
«Ми багато граємо, ми винищуємо зомбі, подорожуємо світами, вирушаємо в містичні ліси. Але все це навколо науки і виховання. Я мріяла про простір для експериментів, коли працювала в загальноосвітній школі. Там 50 відсотків було роботи, яку я не розуміла, для чого виконую, бо вона аж ніяк не стосується дитини, яка сидить переді мною. Це – протоколи, журнали, графіки, якісь статистики постійні. Бо в такий спосіб перевіряється, чи ефективна робота вчителя», – каже Олександра.
Олександра тепло відгукується про новий досвід викладання і каже, що не тільки вона вчить дітей, перш за все, діти вчать її. За словами вчительки, учні надихають її. А ще викладачка мріє про власну школу і про те, щоб з’їздити на стажування до Фінляндії.
«Але якщо будуть батьки, які не захочуть віддавати дітей до школи іншої, то ми об’єднаємось і зробимо це там. Я не виключаю, що в Донецьку. Треба робити там, де в цьому точно є потреба», – говорить викладачка.
