Написати книгу допомогло «відпустити» від себе війну, каже екс-прес-офіцер двох добровольчих підрозділів і журналіст Васіліса Трофимович. До грудня минулого року вона служила на сході України – спочатку в батальйоні «Донбас», а потім в полку спецпризначення «Дніпро-1». В її книзі «Любов на лінії вогню» йдеться про почуття на війні – як вони з’являються і як переростають в дещо більше або як зникають назавжди. В інтерв’ю Радіо Свобода Васіліса розповіла про власну любов і про те, чому буде й далі писати про Донбас.
– Як Вам прийшла в голову ідея написати цю книгу?
– Я залишила військову службу в грудні 2015 року і десь місяць після цього пролежала вдома, майже не виходила нікуди. Я думала тільки про одне: Боже, я жива і не знаю, як це зі мною сталося. За усіма законами логіки ми мали залишитись там і ніколи не повернутися. При цьому в мене було дуже багато історій, романтичних спогадів про війну, які надавали віру в життя.
Дуже багато моїх друзів знайшли на цій війні свою долю, свою пару, свою супутницю чи супутника життя
Тому що дуже багато моїх друзів знайшли на цій війні свою долю, свою пару, свою супутницю чи супутника життя.
Я вплітала в історії про кохання згадки про історичні події. Я місяць не виходила з дому – лише писала. І коли я закінчила, мені стало легше
Мені хотілося це зафіксувати, як в щоденнику, я вплітала в історії про кохання згадки про історичні події. Я місяць не виходила з дому – лише писала, писала і писала. І коли я закінчила, мені стало легше. Наче я відпустила від себе тягар, який існував два роки.
Виявилося, що мені краще викласти свій біль на папері
Виявилося, що мені краще викласти свій біль на папері. Коли книга була у роботі, я ще прокручувала в собі емоції, але коли я побачила надрукований варіант, ці рівні рядки слів, для мене нібито зачинилися ці двері.
– Герої з книжки – це Ваші друзі?
Всі – абсолютно реальні герої, частина з яких досі відбуває службу, частина з них вже повернулася додому, частина – вже ніколи не повернеться
– Це всі живі люди, мої друзі. Всі – абсолютно реальні герої, частина з яких досі відбуває службу, частина з них вже повернулася додому, частина – вже ніколи не повернеться. Тому, з одного боку, це – данина пам’яті, з іншого – спогади про їхнє життя для рідних і друзів. Вони можуть прочитати і або щось згадати, або дізнатись про таке, чого, можливо, не знали.
– Які особливості у почуттів на війні?
– Вони набагато гостріші. Дружба, довіра, почуття розвиваються набагато швидше, ніж у звичайному мирному житті.
Всі почуття гіпертрофовані. Багато з тих історій кохання, які зароджувалися на війні, не пережили цю війну
Тому всі почуття гіпертрофовані і, в принципі, багато з тих історій кохання, які зароджувалися на війні, не пережили цю війну. Стосунки закінчуються для деяких разом із бойовими діями.
– І як люди це переживають?
– Люди все розповідають. Крім гіпертрофованих емоцій, є гіпертрофоване бажання поговорити.
Чому я вирішила писати про любов? Близько року я прожила у громадянському шлюбі з людиною, з яким ми служили в одному підрозділі. Коли звільнилася, то приїхала до нього в Київ, де виявилось, що він живе паралельно ще на дві родини. І в кожній з цих родин є діти
Чому я вирішила писати про любов? Близько року я прожила у громадянському шлюбі з людиною, з яким ми служили в одному підрозділі. Коли звільнилася, то приїхала до нього в Київ, де виявилось, що він живе паралельно ще на дві родини. І в кожній з цих родин є діти. Отже, я захотіла визначити для себе, чи усі історії кохання у вогні є таким ж трагічними, печальними і не зовсім правдивими? І я тепер знаю, що щирі емоції також є. Для мене гарний приклад – це, наприклад, родина Палойків, Віта і Діма з батальйону «Донбас». Вона їздила до нього в Білорусь, коли він був у слідчому ізоляторі. Коли його випустили, то вони одружилися і поїхали до неї в Курахове. Діма зараз підписав контракт зі Збройними силами України, а вона навчає дітей в прифронтовому фактично місті. Для мене – це найщасливіша, найщиріша історія кохання.
– Отже, Ви нібито «виписалися» і стало легше?
– Коли я закінчила свою книгу, то почала працювати над іншою – це книга «Добробати». Вона була написана у співавторстві з Артемом Шевченком і з Олегом Покальчуком. Там йдеться про історію формування і про розвиток добровольчих батальйонів, які існували у структурі Міністерства внутрішніх справ, – це і батальйон «Донбас», і «Дніпро-1», і «Азов», і батальйон імені Кульчицького, і «Торнадо». Це вже більше документальна робота, така собі аналітика. А мою книгу можна прочитати просто за вечір, вона дуже проста.
Я ще не закінчила писати про війну. Я написала про кохання на війні, я написала про добровольців на лінії вогню, а зараз ми плануємо написати книгу про оборону Луганської області
Окрім того, я зараз намагаюся писати казки для дітей 10-14 років, де як міфи розповідається, що було в Криму і на Донбасі
– Чи є бажання продовжувати цю тему?
– А я ще не закінчила писати про війну. Я написала про кохання на війні, я написала про добровольців на лінії вогню, а зараз ми плануємо написати книгу про оборону Луганської області. Для Дніпропетровській області трагедія із збитим Іл-76 була величезною. Це були дніпряни, 40 десантників з 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади. Серед них був мій друг, з яким ми навчалися на факультеті політології. Отже, це для мене також наболіла тема.
Окрім того, я зараз намагаюся писати казки для дітей 10-14 років, де як міфи розповідається, що було в Криму і на Донбасі. Я розумію, що історію будуть форматувати і редагувати, тож хоча б у формі казки хочу пояснити дітям, як це все приблизно відбувалося.
