Розстріли у Бабиному Яру – трагедія для всієї України

Київ – Бабин Яр – урочище на північному заході Києва – у роки Другої світової війни перетворилось на братську могилу сотень тисяч людей. Бабин Яр увійшов до світової історії через події 29-30 вересня 1941 року, коли нацистські окупанти розстріляли тут майже 34 тисячі київських євреїв. Це місце стало всесвітньо відомим символом Голокосту. Що відбувалось у ті дні в урочищі і довкола нього, досліджували і історики, і спецслужби.

​У період нацистської окупації Києва у 1941-1943 роках у Бабиному Яру були розстріляні євреї, роми, радянські військовополонені, радянські активісти, члени Організації українських націоналістів (ОУН) та інші. Першими жертвами стали представники київської єврейської громади, про що свідчать як розповіді очевидців, так і розслідування, проведені спецслужбами та науковцями після звільнення Києва у листопаді 1943 року. Масовий розстріл євреїв у Бабиному Яру також досліджують міжнародні наукові установи.

Одним зі свідків тієї трагедії був киянин Василь Михайловський. Маленького хлопця врятувала від розстрілу нянечка, яка буквально вирвала його з рук німецьких катів зі словами: «Я – українка, і він – українець». Михайловському тоді було сім років.

«Ми із нянечкою дійшли до Лук’янівки і побачили, що на вулиці Мельникова вже з двох боків стояли жандарми й гестапівці із собаками. Людей били кийками й прикладами, штовхали, щоб вони йшли швидше. Нянечка тримала в руках свій паспорт і кричала: «Я – українка, я – українка». Вона встигла зрозуміти, що нас там будуть вбивати. І якийсь солдат із оточуючих загонів підняв її й мене – я кричав та стиснув шию нянечки так сильно, що мене неможливо було відчепити. Солдат випустив нас із оточення, а колона відправилася до Яру, на розстріл. Я досі пам’ятаю столи, де відбирали одяг, гроші й цінності і сортували їх, а людей відправляли на розстріл», – пригадував Михайловський в інтерв’ю Радіо Свобода.

До нацистської окупації його звали Цезарем Кацем. Ім’я змінили в дитячому притулку, куди дитину віддала нянечка, а прізвище він отримав в прийомній родині вже після війни.

«Мій двоюрідний брат служив у 3-й танковій армії і брав участь у звільненні Києва. Тут він насамперед розшукав няню і запитує її: «Де Цезік?» Вона показала йому притулок, де він побачив, що я живий, – і поїхав далі. Брат пройшов усю війну, і коли вони із нянею знову приїхали в притулок, мене вже усиновила родина Михайловських. Я жив із названою родиною, але з Москви до нас в гості часто приїжджали мій двоюрідний брат-танкіст і рідний брат Павло. Вони ніколи не говорили, що вони мої родичі – домовилися із названими батьками, що розкажуть правду, лише коли я закінчу інститут. Хоча я щось підозрював», – каже Михайловський.

Директор Українського центру вивчення історії Голокосту Анатолій Подольський, який зібрав чимало цінних свідчень про масові розстріли у Бабиному Яру, знає про події там зі слів батьків. Родина Подольських постраждала під час Голокосту. Історії про масові вбивства передавалися в київських родинах, зокрема в єврейських, з вуст в уста, згадує історик. Подольський ще дитиною побачив і досі пам’ятає, як батька виганяли з парку у Бабиному Яру міліціонери.

«Це мої дитячі спогади 1974 року, я був там вперше в житті, коли мені виповнилось 7 років. Ще не було радянського пам’ятника, він з’явився пізніше. Мій батько приходив туди фактично на могилу своєї матері, але йому наказали звідти іти, сказали: «Будь здоров», – згадує Подольський.

За словами Подольського, вже після розвалу Радянського союзу, коли чоловік почав вивчати історію професійно, то знайшов в архівах постанову Київського міського комітету Компартії України. У документи було чітко зазначено: не допускати так званих «лиц еврейской национальности» на місця масових розстрілів, не дозволяти збиратися більше трьох людей в кінці вересня поблизу Бабиного Яру.

«Той, хто давав ці вказівки у міськкомі КПУ, – він живий зараз. Його можна зустріти у тутешніх коридорах, йому 86 років і він ще ходить працювати. А останні 25 років він каже про розвиток України в європейський простір, пише монографії», – розповів Подольский.

Вивчення Голокосту в СРСР і в незалежній Україні

Дії нацистів у Бабиному Яру буквально по днях розслідували радянські спецслужби – слідчі допитували свідків розстрілів, полонених нацистів і поліцаїв, а також тих, кому вдалося врятуватись; працівники НКВС-КДБ (НКВД-КГБ – російською) проводили фотозйомку урочища і фіксували місця знаходження тіл.

Як розповів Радіо Свобода директор державного галузевого архіву СБУ Андрій Когут, свої розслідування чекісти розпочали відразу після звільнення Києва від нацистів у листопаді 1943 року. При цьому слідство вони проводили в кількох напрямках, залучали інформацію, отриману на допитах і свідків розстрілів, і тих, хто входив до «розстрільних команд».

«Це та звані «матеріали про звірства» окупантів, які датовані 1943-1944 роками. Другий тип справ – це архівно-кримінальні справи на людей, звинувачуваних у пособництві фашистам, котрі у той чи інший спосіб брали участь у Голокості. Тут загальна фабула однакова: справа порушена проти громадянина СРСР, який служив у Червоній армії, потрапив в оточення або відразу як військовополонений був доправлений у концтабір і там почав співпрацювати з табірною німецькою адміністрацією, виконував ту роботу, яку йому наказували виконувати», – зазначив Когут.

В архіві СБУ науковці зберігають оригінали допити дезертирів Червоної армії і полонених нацистів, які детально розповідали слідчим про масові розстріли у Бабиному Яру, або ж які точно знали про ці розстріли, але самі не входили до складу «розстрільних команд», каже Когут.

За Радянського Союзу влада інформацію про розстріли у Бабиному Яру подавала «дозовано», переповідаючи про «фашистів», які розстрілювали «радянських громадян», наголошує історик. Тобто мова йшла про німецько-фашистських окупантів, які розстрілювали громадян СРСР єврейського походження – про ромів та українських націоналістів говорити було заборонено, вшановувати пам’ять загиблих у Бабиному Яру без дозволу влади – теж. КДБ і міліція переслідували тих, хто 29 вересня приходили до Бабиного Яру покласти квіти, розповів Когут, підтверджуючи розповідь Анатолія Подольського.

«Це ще один тип справ, які стосуються Бабиного Яру, – як правило, це документи з Фонду секретаріату КДБ, в яких повідомлено про те, як вже у повоєнний період громада Києва, єврейська громада міста Києва намагалась вшановувати пам’ять загиблих у Бабиному Яру та як цьому намагалось протистояти КДБ. Такі акції розходилися з «генеральною лінією» того, як трактувалась історія Другої світової війни в Радянському Союзі. І це охоплювало весь повоєнний період і аж до днів Незалежності України», – повідомив Андрій Когут.

Пам’ятати про трагедію Бабиного яру, про інші події Другої світової війни виявилося в Україні складніше, ніж очікував Анатолій Подольський. Якщо в радянські часи відмова в офіційному визнанні трагедії євреїв для Подольского зрозуміла, то відсутність нині єдиного меморіального комплексу і моделі, за якою незалежна Україна розповідала б молоді про власне минуле, науковця обурює. Все відбувається за ініціативою окремих вчителів, яким допомагає у тому числі Український центр вивчення історії Голокосту, наголосив Подольський у коментарі для Радіо Свобода.

«В усі управління освіти цими днями «спустили» вказівку – провести відкриті уроки про Бабин Яр. І всі одразу нам телефонують, і я вже два тижні ходжу і щодня читаю лекції, виконую їхній освітянський план. Так було із темою Голодомору за часів Ющенко. Наприклад, колега з Каменського (раніше Дніпродзержинськ Дніпропетровської області – ред.) розповідала, що директор погрожував їй звільненням, якщо вона не набере 5 свідчень тих, хто пережив Голодомор, навіть вимагав, щоб вона сама їх написала», – розповів Подольский в інтерв’ю для Радіо Свобода.

Він побоюється, що людську трагедію можуть перетворити на офіціоз, як вже частково відбулося з Голокостом. Подібні теми – і Гулагу, і Голодомору, і Голокосту – треба обережно і правильно інкорпорувати в історію, а банальним наказом можна все спаплюжити, каже він.

Це трагедія не лише євреїв – дослідники

Трагедія в Бабиному Яру – частина історія не лише євреїв, а й всієї України, наполягає історик. Тим більше за нинішніх умов, коли Росія «краде» в України не лише її території, а й намагається спаплюжити її історію.

Збереження пам’яті має підтримувати держава, як, наприклад, це робить Польща, яка втратила через Голокост більше ніж 10 відсотків свого населення. Кілька років тому в центрі Варшави за державні кошти відкрили Музей історії польських євреїв – над сучасною мультимедійною експозицією працювало більше сотні вчених, повідомив Подольський.

Серйозні дослідження проблем, пов’язаних із збереженням пам’яті Голокосту, проводять, серед іншого, в центрі «Яд-Вашем» (Ізраїль) і Фонді «Шоа» (США). Так, представник «Шоа-Україна» Анна Ленчовська раніше повідомляла в ефірі Радіо Свобода, що фахівці фонду записали в Україні та за її межами понад три тисячі відео-спогадів про трагічні події Голодомору і Голокосту українською мовою. Спогади тих, хто вижив у роки масового винищення українського селянства за часів радянської колективізації та українського єврейства у роки Другої світової війни, зберігають в Університеті Південної Каліфорнії, а в Європі з ними можна ознайомитись, зокрема, у Центральному європейському університеті (Будапешт), розповіла Ленчовська.