«Обмотали статеві органи вологою ганчіркою і били струмом» – Афанасьєв про «путінський ГУЛАГ»

Павло Зуб’юк

26-річний Геннадій Афанасьєв, якому у Росії інкримінували створення на території Криму терористичного угруповання і засудили в 2015 році до 7 років ув'язнення, в інтерв'ю Білоруській редакції Радіо Свобода розповів про тортури, через які пройшов у Росії, і про те, як потім вирішив відмовитися від своїх свідчень.

– Що цікаво: мені інкримінують, що я хотів підірвати меморіал «Вічний вогонь». Але мене затримали, коли я якраз повертався з параду саме від цього «Вічного вогню». При мені не було ні вибухівки, нічого – що я там робив, коли я там хотів щось підірвати?

Я ще встиг побачити, як вони в натовпі цілеспрямовано йдуть до мене. Бігти немає сенсу, вони ще жалкують, що ніхто не тікає – адже тоді вони мають право стріляти. Мене поклали на заднє сидіння машини, сіли верхи на мене, ми поїхали. Хвилин, мабуть, 15 їхали, мене посадили між ними, почалися питання: хто такий Сенцов, хто хотів закласти вибухівку на аеродромі Бельбек, – всі ці речі, про які я не чув навіть ні в яких ЗМІ.

І щоразу, коли я говорю «я не знаю» – вони по животу б'ють, спирає дихання, а вони кажуть, що зараз поїдемо в ліс, будеш могилу собі копати. У нас тоді багатьох знаходили в лісосмугах. Але мене не відвезли в ліс, привезли в мою квартиру, вони знайшли ключі в сумці з фотокамерою моєю. Самі відкрили двері, завели мене туди без маски, щоб паніку серед народу не піднімати. Потім знову натягли маску, поклали на підлогу на кухні.

У цей час вони конфіскацію робили – нічого не знайшли. Але вкрали всю мою фототехніку, вкрали всі мої гроші, вкрали деякі документи. Я нічого не підписував, нічого мені не давали – просто мене повезли в ФСБ, СБУ колишнє, там уже я зустрівся зі слідчими – це були три слідчі з Москви, оперативники з Москви. Вони почали психологічний тиск, що на мене вже дали свідчення, зізнайся, ми не помиляємося, давай співпрацювати і все таке.

– Ви тоді розуміли, що «цей дощ надовго», чи здавалося, що 15 діб потримають – і відпустять?

– Це Крим був. Я не перший, не останній – я думав, що все, мене вб'ють. Я думав, що ніхто мені не допоможе в Росії. Я мовчав, я розумів, що ніяких доказів проти мене не може бути, тому що я ніде не засвічений. Так, я публічно виступав, давав багато інтерв'ю, але це не доказ якоїсь терористичної діяльності. Я розумів, що це безглуздо.

Протягом 5 днів мене били, просто били, била колишня СБУ, під контролем ФСБ, а головним у них був Бородін. Я завжди був пристебнутий однією рукою до стільця, а іншою – до конвоїра з Північного Кавказу.

– Це етнічні росіяни чи місцеві?

– Росіяни. Мені заборонено було закривати голову руками, коли мене б'ють, а коли я закривав голову руками – то мене починали бити у живіт ще гірше. Били рукавицями, били кейсами, надягали пакет на голову, щоб задихався. Розважалися, це для них було, як розвага. Били не завжди: побили-збили – відвели в «стакан» одиночний 1 на 1 метр, 2-4 години я там сидів.

У перший день прийшов адвокат їхній. Там не було ніякої таємниці, двері були відчинені, а за дверима стояли ФСБшники. Він питає: тебе б'ють? Мені страшно було, я головою похитав. Він каже: нічого, всіх б'ють, це нормально. Я, каже, на пенсію виходжу, це у мене остання справа, шкода, що вона у мене така остання, мінімум 10-15 років отримаєш, нічого зробити не можна. Єдине, що він сказав: якщо ти скажеш, що будеш співпрацювати, то під домашній арешт тебе посадять – і це вся його допомога. Я подумав, що якщо мене під домашній арешт посадять, то я швидше втечу з Криму, і говорив на суді: так, звичайно, буду співпрацювати. Але Поклонська зробила на суді так, що ні під який домашній арешт мене не відпустили.

Мене відвезли в ІТТ (ізолятор тимчасового тримання), там можуть 3 доби тримати, а мене тримали 10. Там немає ніякого зв'язку із зовнішнім світом, немає телефону. Це місце біля ДАІ в Сімферополі, там дуже холодно було, хоча це був травень. Одягу ніякого не давали. Дуже пізно давали команду «відбій», щоб я міг прилягти, а як я ляжу, то кожні п'ять хвилин заглядали в віконце і говорили: «Підійди, назви свою статтю». Не давали спати, щоб я був постійно і втомлений і збуджений від перевтоми. І так десять днів: не спав, не їв, навіть паперу туалетного не було. Коли до мене підсаджували різних людей, їм забороняли зі мною ділитися, говорили, що все заберуть. Звичайно, вони чимось ділилися, але їх швидко переводили.

Щодня об 11-й мене відвозили в СБУ, там допитували, били, я нічого не говорив. Від мене вимагали свідчити проти себе, що я хотів підпалити дві будівлі. Мене підняли на другий поверх і почали катувати. Наділи протигаз, я тягнув повітря і задихався. Запам'ятав, що якщо висмоктав все повітря, то протигаз аж прилипає до тебе всередині. Потім вони піднімали шланг і бризкали щось у шланг... Це все вони робили профілактично. Доводили до такого стану, що тобі вже все одно, ти не хочеш ні жити, нічого – і тоді вже починали допит. Я вже розумів, що людина дала проти мене свідчення, мене все одно посадять за ґрати. Чому б не дати свідчення проти себе, щоб це все закінчилося і трохи менший термін отримати? Ніхто за мене боротися не буде. Мені принесли папери, я все підписав, відвезли мене в ІТТ. А ввечері приносять мені ще нові звинувачення у справі про підрив.

І кажуть: ну, ти розумієш, що ви вдвох не могли такі підпали робити. Ось є Кольченко, Сенцов, там багато людей у справі йде.

– А ти до того спілкувався з Кольченком і Сенцовим?

– З Сенцовоим один раз я розмовляв, щодо фотографії, може, він якусь роботу пропонує. А Кольченко – він антифашист, я просто працював фотографом, не мав стосунків з цією субкультурою.

Мені сказали: потрібно робити доповнення до тих свідчень, які ти дав – проти Олега, проти всіх інших. Що цікаво: вони мені приносили на підпис вже узгоджені папери. Я відмовився, мене відразу почали катувати протигазом.

Що я хочу ще сказати, що всі поняті в цій справі – це були дівчата ФСБшників. Це я з їхніх розмов про плани на вечір зрозумів.

Першого дня мало катували, а наступного – знову цією маскою, але я вже якось звик до неї, мені вже якось байдуже. Тоді мені обмотали статеві органи вологою ганчіркою, підключили дроти – і били струмом. Тоді вже все, я був готовий хоч про Порошенка, хоч про папу Римського свідчити – давайте, я все підпишу, тільки перестаньте бити по статевих органах струмом. Я був морально зламаний. Я не був готовим до цього – що мене хтось затримає і буде катувати. Було дуже важко, щоночі я думав про самогубство.

Я до останнього тримався. Вони мене роздягли, поклали на підлогу. Міліцейським кийком водили по шкірі, де треба, розповідали про зґвалтування. Один колишній СБУшник дістав паяльник, каже: я тобі його засуну, і тільки потім включу, він почне нагріватися – потім тобі розірве зад, і ти нікому не доведеш, що ти не такий, тебе будуть ґвалтувати в тюрмі постійно.

Коли вже все було підписано, я став їм не потрібен зовсім. Мене відвезли в ІТТ – і про мене забули на деякий час. На наступний день після того, як вони отримали що їм потрібно, мене перевели в слідчий ізолятор №1 в місті Сімферополі. Там не було ні тарілки, ні виделки, таргани навколо, клопи – приємне сусідство. У мене не було нічого, не було чим їсти. Їжі не було, там годують капустою, але вона так смердить.

Через дня три мене перевезли в «Лефортово» в Москві. Там, крім фізичного, застосовували ще й психологічний тиск. Тому що перший раз коли свідчення дав – то така розмова: «Ну, ти дав свідчення – а знаєш, що тепер буде в тюрмі, що з такими роблять?». А я не знаю нічого про злочинний світ – і починали залякувати. А моя мати працює в туристичному агентстві «Чудеса світу» – і перед входом стоїть статуя Свободи американська, з дерева. І мені весь час погрожували, що в бізнесі у матері щось може трапитися, тобто її посадять або за економічною справою, або як шпигунку, тому що у неї статуя Свободи стоїть і вона часто їздить за кордон, або щось з нею статися може... Вони мене катували – і я розумів, що вони дійсно можуть це зробити і з нею.

Зі мною в Москву повернулися всі московські слідчі, які мене катували. «Лефортово» – це слідчий ізолятор в одній будівлі зі слідчими ФСБ. Тобто вони просто виконали завдання – затримали нас, покатували – і повернулися в Москву. Їм потрібні були докази, що це нібито група. Те, що режисер давав завдання фотографу, а фотограф – антифашисту і історику – це дуже нерозумно, і тому вони хотіли зізнання на відео.

Рік і чотири місяці я сидів. Там такий слідчий ізолятор, що там немає ніякого зв'язку між ув'язненими. Всі сидять, як довічно ув'язнені, не говорять. Немає ніяких тюремних «понять», тому що ніхто не знає про в'язниці нічого. Тому як з Лефортово потрапляєш у звичайний слідчий ізолятор, ти наче ось тільки зі свободи потрапив. Там повний вакуум. Камера маленька – 3 на 4 метри, дві людини, туалет перед дверима, він не відгороджений нічим ні від співкамерників, ні від тих, що дивляться, ні від відеокамери. Тобто ти перед усіма ходиш у туалет. Заглядають кожні 40 секунд в камеру. Ходять вони по ковдрі спеціально постеленій, щоб не було чути кроків.

– Але Ви бачите, що вони заглядають?

– Якщо почую. Там таке гумове віконце, вони все зробили, щоб не було чутно. Все в пристроях для прослуховування... Головна в'язниця в Москві. Звичайно, це все порушення прав людини. Перебуваючи там рік і чотири місяці, я не мав жодної приватної зустрічі з адвокатом, тому що він працював на ФСБ. Мені приходили листи тільки від мами, я не мав телефонних дзвінків. Мені просто не віддавали листи – я це вже потім зрозумів.

Весь цей час я сидів з агентами, які працювали на ФСБ. І вони постійно вели розмови: і навіщо тобі Україна, вона тебе кинула, давай свідчення, які їм потрібно, рятуй своє життя, ти ж фотограф, будеш їздити по різних країнах – робити «потрібні» фотографії. З плином часу я навчився розпізнавати таку балаканину і вже не вівся на неї. Я весь час думав: от було ж багато партизанів під час війни, які давали свідчення під тортурами, зараз таких прикладів теж багато, але я розумів, що мало просто себе виправдовувати, потрібно щось робити, хлопців рятувати.

Звичайно, я міг на своєму суді це все сказати, але там було двоє людей: суддя і прокурор. Тоді я вирішив, що буду поводити себе так, щоб не викликати підозр. До речі, я розумів, що як мінімум через такий мій вчинок буде переглянута моя справа в бік збільшення терміну, тому що зникне «співпраця зі слідством», через яку було пом'якшення вироку. Я багато чим ризикував: це і довше сидіти, і гірші умови, і загроза життю.

– Але на Вас тоді вперше звернули увагу, про Вас заговорили. Це було оптимальне рішення.

– Перед судом – а мене ж тоді етапували до Ростова-на-Дону – мені дали побачення, це метод батога і пряника ніби, в Ростові до мене прийшов слідчий з печивом, з морозивом, з частуваннями – це був оперативник з Москви, який керував моїм тортурами. Він говорив: у тебе важливий день, вирішується твоя доля, треба дати свідчення. Даси свідчення – поїдеш у Брянськ, будеш біля будинку, в хорошій в'язниці, у тебе будуть і побачення, і все-все-все для тебе зробимо, тебе через два роки помилує президент. Я все кивав, погоджувався, але нічого у нього не взяв, за що мене потім засудили співкамерники, мовляв, хоча б кока-коли попив.

Коли я виїжджав з «Лефортово», мені дали валізу, яка була заповнена листами. Там була і книга Тараса Шевченка, і закладки якісь, і засушені листочки з дерев – дуже багато що з цього світу. До сих пір вони мені нічого не віддавали, я не знав, що є якась підтримка. Я думав, що я один.

І ось це рішення – розповісти все на суді – я зробив, думаючи, що я один. Люди не розуміють, що це таке – вирішувати свою долю.

Мене привезли в суд, а я дуже нервувався, не міг розмовляти з правоохоронцями. Адреналін. Я вирішив тоді так: буду дивитися в одну точку перед собою і читати молитви, і не відповідати ні на які запитання. І я прийшов до суду, там було три судді, я дивився над ними. На хлопців я не міг дивитися – мені соромно було. Це не передати все словами, це було дуже важко. Але, мабуть, людина повинна керуватися фразою, що кожен наш крок сьогодні – він змінює минуле і створює майбутнє. Там я сказав, що хлопців не знаю, що вони не винні, і я сказав, що я винен в частині, я підпалював ці будівлі...

– А Ви їх підпалювали чи ні?

– Я їх не підпалював, але я хотів визнати свою провину, щоб якось на себе відвернути з хлопців. Це ж хуліганські вчинки, це не тероризм... визнав, щоб хлопцям було легше. Що міг – те і зробив.

Після цього мене привезли в слідчий ізолятор, де чекали ФСБшники. Вони не розуміли, що відбувається, вони вимагали від мене виступити на публіку з промовою, що на мене вийшли адвокати Сенцова, Кольченка, що вони змусили мене дати такі свідчення, що на мене чинився тиск. Я відмовився.

Наступного дня до мене прийшов адвокат Попков, справжній адвокат. Я йому все розповів, як було. І тільки він поїхав, як прийшли ФСБшники, я знову відмовився співпрацювати, і вони мене дуже сильно побили, залишилися синці.

І відразу мене перевезли в нормальний такий слідчий ізолятор. Посадили в камеру, де були 20 осіб, засуджені не вперше, вони всі були в тюремних татуюваннях. Слідчі хотіли зробити так, щоб через мої свідчення ці люди мене ґвалтували, били, але вони мене вислухали.

Я їм сказав: так, хлопці, мене затримали за мою ідею, за мої переконання. Мене катували, я не зміг витримати. Але потім я відмовився від своїх показань, я зруйнував угоду зі слідством. І тепер мою справу можуть повернути, пересудити мене, і невідомо що далі зі мною буде – тому що мені обіцяли, що просто мене десь на зоні вб'ють. І вони мене послухали – і мені повірили.

А ще мені дуже допомогла «Новая газета», Биков написав статтю про мене, і адвокат приніс статтю. І я всім показав: ось, дивіться, я не брешу. Ось моя справа.

І вони сказали: ти порядна людина, до тебе не буде ніяких питань. І ФСБшникам нічого не вдалося.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода