Американські та шведські журналісти повідомляють про підвищений рівень радіації на атомній електростанції «Форсмарк», такими повідомленнями червоніли інформаційні стрічки світових агенцій 28 квітня 30 років тому, тим самим європейці забили на сполох, бо над низкою країн промчала дощова радіаційна хмара. Цього ж дня шведські науковці змогли вирахувати початковий пункт «мандрів» небезпечної хмари – Чорнобильська АЕС під Києвом. Одразу ж уряд Швеції надіслав Кремлю офіційний запит щодо витоку радіації через серйозну аварію на ЧАЕС, але радянський лідер Михайло Горбачов не збирався на весь світ визнавати техногенну катастрофу в Чорнобилі. Три дні про масштабне лихо мовчала радянська влада і підконтрольні їй телевізійні та радіоканали. Але під тиском європейських політиків та представників преси політбюро ЦК КПРС було вимушене оприлюднити повідомлення про Чорнобильську трагедію на кілька рядків. Одними з першими про вибух чорнобильського реактора повідомило Шведське радіо та журналісти Української редакції Радіо Свобода. Натомість слухачі Українського радіо обривали редакційні телефони із запитанням: «Що трапилося в Чорнобилі?»
Майже 68 годин для радянського телебачення і радіо не існувало аварії на Чорнобильській АЕС.
«На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Пошкоджено один із атомних реакторів. Проводяться заходи з ліквідації аварії. Потерпілим надається допомога. Створена урядова комісія. Повідомляє агентство ТАРС», – повідомили диктори.
Перше офіційне повідомлення Ради міністрів СРСР диктори програми «Время» та республіканського радіо УРСР прочитали о 21-й годині 28 квітня. Майже три доби українці, білоруси та росіяни жили чутками про вибух і пожежу на атомній електростанції під Києвом, про якусь там радіоактивну хмару, що повзе, забруднюючи дощами міста і села, заражаючи людей.
Натомість Політбюро ЦК КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим перші дні приховували атомну катастрофу від радянських людей та світової спільноти. Допоки шведи не зафіксували серйозне підвищення радіації на своїй електростанції та на військових кораблях у Балтійському морі. За три дні відтоді, як вибухнув реактор четвертого блоку ЧАЕС, радіоактивна хмара встигла припливти до районів Швеції, Фінляндії та Норвегії.
30 років тому 28 квітня ранкові інформаційні випуски новин Шведського радіо Sveriges передали новину (блискавку) про підвищений рівень радіаційного фону на атомній електростанції «Форсмарк» (Forsmarks) – це приблизно 200 кілометрів від Стокгольму.
Після вихідних понеділкового ранку шведський інженер Клів Робенсон прийшов на роботу. І коли заходив у приміщення АЕС «Форсмарк», спрацював дозиметричний прилад контролю радіації. Станцію одразу почали перевіряти на витік радіації, одразу звідти евакуювали кілька сотень співробітників у спеціально підготовлене місце. Інженер Кліф Робенсон згадує, що тоді й припустити не могли, що якась країна утаємничує вибух на атомній електростанції.
На місце ймовірної аварії прибули журналісти CNN та європейських ЗМІ. Через кілька годин проб на радіацію в середині приміщень станції та зовні, фахівці з’ясували, що у них все обладнання працює бездоганно.
Тим часом, тривога про радіоактивність надійшла з Данії. Шведські науковці одразу проаналізували метеорологічні зведення за 72 години, зокрема, напрямок вітру та дощових хмар. Їм вдалося вирахувати країну і місце, звідки повзла радіаційна хмара – Радянський Союз, атомна електростанція під Києвом.
Точне місце розташування об’єкту, де стався ядерний вибух, підтвердили і дані американських супутників. Але на офіційний запит керівництва Швеції Москва відповіла мовчанкою.
Ніхто нічого не знав до програми «Время» – Елізабет Хедборг
Незважаючи на червоні стрічки телетайпів від повідомлень із закордону щодо просування радіаційної хмари Європою, радянське радіо і телебачення продовжували працювати за стандартним розкладом програм, а спроби редакторів щось дізнатися про лихо під Києвом повністю ігнорувались.
А тим часом за редакційним завданням Шведського радіо Sveriges його власний кореспондент в Радянському Союзі Елізабет Хедборг вела пошуки бодай якогось підтвердження аварії на ЧАЕС, про що вже мали дані військові та керівництво Швеції. Але в СРСР на той час не мали традиції з проведення брифінгів чи прес-конференцій, як каже Хедборг, тоді була геть інша інформаційна культура в комуністичній державі.
Ніхто нічого не знав до програми «Время» на центральному телебаченні Радянського Союзу, і це було о дев’ятій вечораЕлізабет Хедборг
«27 квітня ніхто нічого не знав. Ви повірте мені, я весь день 28 квітня була на ногах, я працювала в парі з моїм товаришем, який був аташе з науки в шведському посольстві в Москві, ми один одному допомагали в цей тяжкий день. Ніхто нічого не знав до програми «Время» на центральному телебаченні Радянського Союзу, і це було о дев’ятій вечора», – розповідає шведська радіожурналістка Елізабет Хедборг.
Її ім’я в історії радіожурналістики згадується як першого власкора, що розповіла з Москви світові про аварію на Чорнобильській АЕС. Радіаційна хмара, що летіла земною кулею, дедалі більше здіймала ґвалт в американській та європейській пресі, та й в самому СРСР інформаційний вакуум сприяв поширенню найрізноманітніших припущень, здогадок, чуток стосовно руйнування на ЧАЕС, смертельної радіації, що шириться з дощами Україною, та жителів Прип’яті, яких цілим містом вивезли в київські санаторії.
«… Однак, з метою забезпечення повної безпеки людей і передусім дітей, виникає необхідність провести тимчасову евакуацію жителів міста до населених пунктів Київської області. Для цього до кожного житлового будинку сьогодні, 27 квітня, починаючи з 14.00 будуть подані автобуси в супроводі співробітників міліції та представників міськвиконкому. Рекомендується з собою взяти документи, вкрай необхідні речі, а також на перший час – продукти харчування», – йшлося в оголошенні.
Це повідомлення по прип’ятській радіотрансляційній мережі жителі почули лише через 34 години після потужного вибуху на четвертому блоці, що був розташований в двох кілометрах від міста.
До цього часу представники міськвиконкому, начальство з Києва та Москви людям не спромоглися по місцевому радіо розповісти про сильний вибух, небезпечне підвищення рівня радіації та заходи безпеки. А люди за два дні встигли з цікавості й на палаючий реактор погледіти, і в парках погуляти, бо ж на вулиці було тепло, все цвіло. Через дві години після звернення по радіо 50 тисяч прип’ятців автобусами вивезли з міста назавжди.
Прип'ятський режисер-аматор Михайло Назаренко – єдиний, хто зафіксував на плівку евакуацію і останній день життя міста. Ці кадри пізніше увійшли у його короткометражну стрічку «Незабываемое»:
В Москві члени Політбюро зібралися послухати першу доповідь урядової комісії тільки в середині дня 28 квітня. Тоді й керівництво СРСР ухвалило рішення офіційно повідомити в головній програмі СРСР «Время» про аварію на ЧАЕС, кількома беземоційними рядками, щоб не збільшувати у людей панічних настроїв. За правилами радянської державної пропагандистської системи, першою про рішення Політбюро, Ради міністрів СРСР повідомляла програма «Время», яку о 21-й годині транслювали всі загальносоюзні та республіканські телеканали. Згодом дозволялося друкувати газетам та оголошувати в ефірі республіканського радіо офіційні повідомлення агентства ТАРС.
Не стало винятком і повідомлення Ради міністрів СРСР про Чорнобильську аварію, розповідає генеральний директор телеканалу «Тоніс» Олександр Бутко, який 1986 року працював завідувачем відділу промисловості редакції «Останні вісті» Українського радіо.
Ми десь о годині 19-й отримали цю інформацію, але не мали право ставити в ефір до 21-ї години, допоки в програмі «Время» не озвучили, що в Чорнобилі сталася аваріяОлександр Бутко
«Ми десь о годині 19-й отримали цю інформацію, але не мали право ставити в ефір до 21-ї години, допоки в програмі «Время» не озвучили, що в Чорнобилі сталася аварія», – розповідає Радіо Свобода Олександр Бутко.
За його словами, починаючи з 21-ї години у вечірніх та наступного дня у ранкових випусках новин диктори Українського радіо повторювали трагічну новину від агенції ТАРС. В архівах Національного радіо зберігається «Мікрофонна папка», себто папка з інформаціями, яку озвучували в ефірі диктори радіо, де на сторінках сценарію стоять дві дати: «28 квітня 21:00» і «29 квітня 08:00». При цьому стоїть штамп: «матеріал прочитано по радіо», і дата: «29.04.1986».
Але вперше неофіційна звістка про Чорнобиль ввірвалася в ефір від слухачів ще зранку 28 квітня. Олександр Бутко пригадує, за збігом обставин, на цей день в розширеному випуску «Останніх вістей», що виходив о 8-й ранку, передбачалося запустити нову рубрику «Відвертий мікрофон», в якій радіослухачі могли б висловлюватися з приводу актуальних тем і проблем часів горбачовської перебудови й гласності.
«І от ми о восьмій ранку включаємо цей «Відвертий мікрофон» – і у нас іде обвал дзвінків, в яких люди запитують: «Що сталося в Чорнобилі?» Я Вам скажу, що ця рубрика так і не проіснувала довше одного дня», – каже Олександр Бутко, а точніше через 10-15 хвилин прямого ефіру «Відвертий мікрофон» вимкнули, замінивши запасною радіопередачею, додав він.
А тим часом власкор Шведського радіо в СРСР Елізабет Хедборг в умовах відсутності будь-якої офіційної інформації про Чорнобиль чекала з блокнотом вечірньої програми «Время». Одразу після дикторського повідомлення, вона миттєво переповіла почуте шведським слухачам у вечірньому випуску новин.
Наступного ранку про Чорнобиль говорили всі «ворожі голоси», як називала західні радіостанції радянська пропаганда.
«Американські журналісти повідомляють із Москви, що на Чорнобильській атомній електростанції неподалік Києва сталася катастрофа», – з цих слів 29 квітня 1986 року в українській програмі Радіо Свобода розпочалася новина про аварію на Чорнобильській АЕС.
Як розповідає дослідник історії понад 60-річного мовлення Української служби Радіо Свобода, журналіст Олена Ремовська, деякі медіа-оглядачі називають Радіо Свобода першим засобом інформації, який у Радянському Союзі повідомив про катастрофу і її реальні масштаби. Кореспонденти Радіо Свобода наступні програми присвячували порадам для людей, уражених радіацією.
30 квітня 1986 року диктори Радіо Свобода розповідали українцям: «Для захисту від радіоактивних опадів треба, крім сховищ і укриттів, використовувати захисні властивості різних будинків і споруд. Наприклад, одноповерховий дерев’яний будинок зменшує дозу опромінення удвічі, підвал дерев’яного будинку – в сім разів, а підвал кам’яного дому – в десять разів. Для захисту органів дихання треба використовувати різноманітні респіратори і, якщо є під рукою, протигази).
А першого травня, коли у центрі Києва відбувалася святкова демонстрація трудящих, з ефіру Радіо Свобода британський експерт у справах ядерної енергетики, керівник Північного відділу Британського управління атомної енергії, доктор Томас Маршам наполягав, що радянські органи влади повинні докладно поінформувати населення про те, що сталося на Чорнобильській АЕС, щоб люди могли завчасно вжити відповідних індивідуальних засобів захисту.
Але на розкриття справжніх масштабів атомної катастрофи на ЧАЕС й годі було чекати, а тому радянські люди були вимушені ночами прислуховуватися до шокуючих новин про Чорнобиль крізь радіо «глушилки», згадує харківський журналіст Сергій Бобок, який на той час готувався до армійського дембеля.
«В ночі я наштовхнувся на якусь передачу нову, я вже не пам’ятаю, яка це була радіостанція, і там прозвучало, щось на кшталт: «На Чорнобильській атомній станції в Україні під Києвом стався ядерний вибух». Формулювання було саме таким. Якихось подробиць не було, щось казали про радіаційну хмару», – пригадує Сергій Бобок.
Вранці як секретар комсомольської організації військової частини тихенько запитав про Чорнобиль в «особіста» з КДБ (працівника особливого відділу), що стежив за порядком в підрозділі, чи чув щось той щось про аварію на атомній станції. КДБіст Сергієві пообіцяв спробувати щось дізнатися про вибух, а через кілька днів хімік з їхньої частини роз’їжджав Чортковом, перевіряючи дозиметром радіаційний фон.
За наполяганням Сергія і його товаришів по службі, в авіаційній частині Чорткова, що на Тернопільщині, для «підвищення морально-політичного духу бійців», військове начальство встановило величезний ламповий радіоприймач «Урал». Політрук при передачі приймача обіцяв випаяти короткохвильові чистоти, але хлопці, серед яких більшість були технарі, порадили цього не робити, бо їм не складно було наново вставити деталі, яких не вистачало. Строковик Сергій Бобок нічні чергування проводив під «ворожі голоси».
Західний телерепортаж від 28 квітня 1986 року (щоб переглянути відео, клікніть на заголовок)
Радянська пропагандистська машина одразу відреагувала на те, як тоді заявляли з телеекранів на «разнузданную» інформаційну компанію європейських телевізійних і радіоканалів присвячену засудженню дій компартійців, що приховували справжні наслідки катастрофи і інформацію про радіаційну безпеку від усього світу.
Майже одразу після першого офіційного повідомлення про аварію, в програмі «Время» виступив політичний коментатор Олександр Галкін із «розвінчувальною» промовою: «Зараз ми вам покажемо фотографію, зроблену одним із співробітників Чорнобильської атомної електростанції через короткий час після аварії. Як Ви можете самі переконатися, ніяких гігантських, як пишуть деякі західні агенції, руйнувань і пожеж немає. Аварія сталася, проте роздмухувати її масштаби, як це роблять деякі буржуазні засоби масової інформації, поширюючи недолугі чутки, навряд чи доречно».
«У подальшому ми будемо вас інформувати про стан справ на Чорнобильській атомній електростанції, про хід робіт з ліквідації наслідків аварії», – переконував глядачів радянського центрального телебачення політичний коментатор Олександр Галкін.
Натомість від власкора Шведського радіо Елізабет Хедборг редакція вимагала прямих включень, свіжих подробиць про стан четвертого блоку, якої шкоди завдав вибух реактору і як це позначиться на здоров’ї людей та радіаційному фоні столичного Києва і всієї України. Тоді їй допомагали колеги з країн колишнього Радянського Союзу – Польщі та Угорщини.
«Наше посольство нічого не знало. Тоді існував поділ на «доброзичливих людей» – журналістів, дипломатів, які належали до східного блоку, і були «ворожі люди», – це були ми, капіталісти. Ми отримували менше інформації, люди зі східного блоку отримували більше інформації. Але у мене багато було друзів серед поляків. Італійський кореспондент комуністичної газети був моїм великим другом, і я отримувала інформацію від них. Наприклад, завдяки їхній інформації я дізналася про створення 30-кілометрової зони відчуження», – розповідає Радіо Свобода Елізабет Хедборг.
Аби переконати світову громадськість у стабільній ситуації навколо Чорнобиля, одразу після травневих свят відділ друку радянського МЗС спеціально організовує прес-поїздку на Київщину групі іноземних репортерів, аби вони наживо могли поспілкуватися з людьми, яких вивезли з Прип’яті.
До першої спеціальної групи потрапила і шведська радіожурналістка Елізабет Хедборг.
Ми зустріли людей, яких евакуювали з Прип’яті, з Чорнобильської зони. Мене тоді здивував і розчулив той факт, що вони не зрозуміли того, що постали перед масштабною катастрофою. Вони думали, що повернуться через деякий час назадЕлізабет Хедборг
«Ми зустріли людей, яких евакуювали з Прип’яті, з Чорнобильської зони, я вже не пам’ятаю з яких місць, але це були люди, які жили в селищах, селах тощо. Мене тоді здивував і розчулив той факт, що вони не зрозуміли того, що постали перед масштабною катастрофою, що їм сказали нібито це тимчасово, що евакуація – це не назавжди. І вони думали, що повернуться через деякий час назад. Там така атмосфера була: травень, яблуні цвітуть, пречудова погода, ніхто з них не міг повірити, що це катастрофа. Тому це була дещо сюрреалістична ситуація, коли ми усвідомлювали масштабність катастрофи, а вони знали, що це лихо, проте вони не розуміли, що, мабуть, ніколи не повернуться до дому», –ділиться спогадами Елізабет Хедборг.
Зусилля журналістів українських та центральних телерадіоканалів на початку травня були кинуті на «розвінчання чуток» про завищену радіацію в столиці УРСР та масову втечу людей подалі з Києва.
«Я б не сказав про паніку, у нас велогонка миру. Все спокійно, люди працюють. Яка там паніка, ніякої немає», – з подивом відповідали пересічні кияни в сюжетах радянських ЗМІ. Матеріали початку травня рясніли розповідями про посівну кампанію на українських полях неподалік від Чорнобиля, про переселенців з 10-кілометрової зони відчуження, про героїчних пожежників, водіїв, міліціонерів та добровольців, що рушили до Чорнобиля на подолання лиха, але жодного доброго слова – в ефірі на адресу фізиків-ядерників, що працювали в нічну зміну на четвертому блоці 26 квітня.
«Із звіту першого управління КДБ Української РСР «секретно» викликає сумнів показ низки сюжетів. В полі під Чорнобилем стоїть голова колгоспу і запевняє, що колгосп перевиконує план сівби. Це, безумовно, добре, але питання полягає в тому, чи буде придатний врожай для споживання?» – йдеться у секретному зведенні КДБ за сьоме травня.
Олександр Бутко з колегою і товаришем Василем Бирзулом були одними з перших українських спецкореспондентів, хто намагався дістатися з мікрофоном якнайближче до чорнобильської території. Починаючи з 2-3 травня в «Останніх вістях» Українського радіо звучали репортажі з сіл Іванків, Поліське, що на Київщині, де жили переселені з Прип’яті.
2-3 травня ми намагалися доїхати туди, але в зону потрапити було неможливоВасиль Бирзул
Люди, яких ми зустрічали, скаржилися, що їх змушують пити спирт. На власні очі я бачив водіїв, які ледь сиділи за кермом, коли виїжджали з зони. Видно було, що і міліціонери вживали спирт. Але нам треба було записувати оптимістичних людейВасиль Бирзул
«2-3 травня ми намагалися доїхати туди, але в зону потрапити було неможливо. Могли говорити хіба-що з водіями цементовозів, які виїжджали із зони, могли говорити з міліціонерами, які несли там службу, з лікарями, які надавали допомогу поблизу кордону із Чорнобильською зоною. Люди, яких ми зустрічали, скаржилися, що їх змушують пити спирт. Я так розумію, що була вказівка видавати спирт, гіпотетично – для того, щоб виводити радіонукліди з організму, але й для того, щоб люди не боялися. Наприклад, на власні очі я бачив водіїв, які ледь сиділи за кермом, коли виїжджали з зони, але міліція їх не чіпала. Видно було, що і міліціонери вживали спирт. Але нам треба було записувати оптимістичних людей, які говорили: «Та ми на кілька днів виїхали, взяли з собою пару шкарпеток і зубну щітку і ми, звичайно, повернемося, все буде добре», – пригадує радіорепортер.
Олександрові Бутку припало очолити спецгрупу з п’яти журналістів Українського радіо для підготовки репортажів про подолання Чорнобильської аварії для головної ранкової програми «Останні вісті»: «Кількість журналістів навмисно була обмежена спецгрупою з п’ятьох людей для того, щоб не поширювати, скажімо так, ризик на багатьох журналістів. Про радіаційну небезпеку нас попереджали і керівники Держтелерадіо, коли вперше просили, якимось чином потрапити в зону, сказали: «Ви хоч щось на голову вдягніть». Я вдягнув лижну шапочку, а Василь Бирзул – бейсболку. От в джинсах, у футболках ми туди поїхали. Але академік Вєліхов досить у жорсткій формі сказав, хто ми є, поліз до шафи і видав нам респіратори і сказав, щоб ми там у зоні без респіраторів не пересувалися», – каже Олександр Бутко.
Радіожурналіст згадує, що до зони відчуження потрапити було нереально, всі підступи охороняла міліція з військовими. Але їм за допомогою товаришів вдалося нелегально припливти «Ракетою» по річці до Чорнобиля. Ця вирішальна поїздка радійників якраз відбувалася 15 травня, наступного дня після першого звернення голови ЦК КПСС Михайла Горбачова до радянського народу з приводу аварії на ЧАЕС.
Там Олександр Бутко з Василем Бирзулом зустріли заступника голови Ради міністрів СРСР Івана Силаєва, який посприяв із інтерв’ю з відомим академіком Євгеном Вєліховим, який з перших днів брав участь в експертних нарадах щодо способів приборкання палаючого реактора на четвертому блоці.
«Академік Вєліхов дав нам розгорнуте інтерв’ю, в якому подав багато інформації, яка нам ще не була відкрита. Щоправда, Головліт (організація з цензурування журналістських матеріалів – ред.) багато чого з цієї інформації просто повикидав. Наступного ранку, 16 травня, інтерв’ю прозвучало в ефірі. І тут же в приймальню голови Держтелерадіо зателефонували з приймальні першого секретаря Компартії України Володимира Щербицького з проханням надати повну розшифровку інтерв’ю академіка Вєліхова. Тобто керівництво УРСР не володіло інформацією в повному обсязі про те, що сталося, які можуть виникнути наслідки через аварію», – вважає нинішній генеральний директор телеканалу «Тоніс» Олександр Бутко, який тривалий час з колегами по Українському радіо розповідав про рятувальну операцію на ЧАЕС.
Сьогодні шведська журналістка Елізабет Хедборг, яка одна з перших повідомила світу про атомну трагедію в Чорнобилі, читає лекції молодим журналістам з пострадянських країн, відпочиває і роздає інтерв’ю: розповідає про роботу в Радянському Союзі в умовах тотальної закритості комуністичних органів влади про часи горбачовської перебудови, а згодом розпад СРСР на незалежні країни і про перші роки президентства Єльцина у Росії. З Москви вона розповідала про життя радянських людей з 1983 року і до 1996-го.
Елізабет Хедборг переконана, що Чорнобильська аварія стала справжнім викликом для перебудови за Горбачова, своєрідним поштовхом процесу реальної гласності, про яку полюбляв розмірковувати з партійної трибуни Михайло Горбачов.
Радянська влада через техногенну катастрофу на ЧАЕС була вимушена ставати відкритішою для журналістів, громадськості та звичайних людей, бо така драматична трагедія на атомній електростанції в радянській Україні більше не давала шансів комуністам для подальшої гри в мовчанку, ігнорування прав людини.
У матеріалі використані матеріали з архіву Інституту Гувера (Стенфорд, США), філії НТКУ «Центральна дирекція «Українське радіо», колишньої Російської служби радіо «Швеція», Генерального директора телеканалу «Тоніс» Олександра Бутко, Національного музею «Чорнобиль», хроніки українських та російських документалістів.
