У мінській книгарні «Логвинов» зібрався круглий стіл «Зрозуміти Україну». У відкритій дискусії взяли участь поети і філософи – Ігор Бобков, Юлія Чернявська, Андрій Ходонович і Володимир Мацкевич.
Разом із дискусією, що відбулася у середу увечері, були анонсовані презентації українських книг, зокрема і в перекладі на білоруську, дискусії з українськими літераторами в Білорусі, перегляд українських фільмів, а цей рік у книжковій крамниці повинен стати «Роком української літератури». По суті, зізнаються організатори, триває те, що відбувалося і раніше, але з новим і великим ентузіазмом.
У книжковому магазині був розпочатий проект «Українська бібліотечка» – щось між класичною бібліотекою і буккросингом. У валізі, що принципово для авторів ініціативи, збиратимуться українські книги, якими може ділитися будь-який охочий. Так само будь-який охочий може взяти книгу з валізи на тиждень-два, попередньо зареєструвавшись. Такі валізи мають з’явиться, як мінімум, в кожному обласному центрі.
Ідея, за словами Ігоря Бобкова, виникла як відповідь на нову для Білорусі ситуацію. Війна під самими межами країни, говорить він, це виклик не тільки для нації, а й для інтелектуалів. Він зазначає, що культура – найкращий спосіб протистояти «машині ненависті», яка призводить до війни і хаосу. Саме тому він пропонує «дати голос» українським літераторам у Білорусі.
Андрій Ходонович згадав про і без того тісні зв’язки білоруської та української літератури. Прикладів літературних відносин Білорусі та України багато, каже він, як багато і участі білоруських поетів в українських літературних слемах, де поети відчувають себе рок-зірками. І чимало літературних тандемів, коли український автор привозить твори білоруського автора в Україну, а білоруський – твори українського в Білорусь.
Від літературних стосунків дискусія перейшла до схожості білорусів і українців, які розуміють один одного без перекладу, і відмінностей. Білоруси, вважає Юлія Чернявська, іноді створюють з України у своїх головах таку «натхненну отчизну», яку хотіли б перенести в Білорусь, приписують їй речі, яких раніше, можливо, чекали від Росії. Хоча поняття «національного характеру» застаріло, і слід говорити хіба про модель поведінки тут і зараз, але українці мають чітку національну ідентичність.
Як зауважує Володимир Мацкевич, зараз носії різних мов, які разом стояли на Майдані, стали більше спілкуватися між собою. Майдан, додає він, став таким народженням нації, яке протверезило романтиків, а циніків зробило більш духовними.
Філософ згадує, як його мати-білоруска в Сибіру співала в українському хорі, і як українці взяли на заслання національні костюми, а білоруси – ні. Зі схильності білорусів до адаптації можна зробити висновок про те, що в природі білорусів – диктатура, але Мацкевич нагадує, що через диктатуру в минулому столітті проходила ледь не кожна європейська країна – варто дивитися на те, що буде з нацією, коли диктатура закінчиться.
Бобков зауважує, що слід не тільки вести «найбезглуздіші» розмови про Майдан і революцію, а й дати слово українським літераторам. І найважливіше для Білорусі – припинити мову ненависті, що ґрунтується на забобонах, з боків обох сусідів у війні, додає Чернявська.
В українській літературі, резюмує Ходонович, немає єдиного погляду на війну. Якщо одні вирішують, що «на війні як на війні» і відповідають на мову ненависті противника «відсіччю», то інші намагаються зупинити кругообіг ненависті в природі, даючи «несиметричні» відповіді. І у білорусів цього року буде більше можливостей познайомитися з українськими літераторами та їхніми творами, а через це спробувати зрозуміти Україну.
Повний текст матеріалу – на сайті Білоруської служби Радіо Свобода
