(Рубрика «Точка зору»)
Безвихідна ситуація з використанням війни проти України для виведення Росії на велику сцену геополітики змусили Кремль розпочати ще одну «переможну» кампанію за звільнення чергового «братнього народу», цього разу – сирійського.
Однак Близький Схід ніколи не був зручним місцем виходу з геополітичних глухих кутів. Навпаки, складність та специфічність регіону завжди затягувала наївних та неготових вчитися гравців «світової шахівниці» у довгі, виснажливі та наперед програшні для непосвячених військово-політичні партії.
Війни за Аллаха
Близький Схід завжди розривали протиріччя, центральне місце серед яких посідає конфлікт між двома основними течіями Ісламу – сунітами і шиїтами, кожна з яких змагається за безумовне домінування.
Події в регіоні, починаючи зі стратегічно провальної американської інтервенції до Іраку 2003 року і падіння режиму Саддама Хусейна, перевели традиційне протистояння радикальних ісламістів на новий рівень. Якщо раніше світські режими Іраку і Сирії (за старшого Асада) не давали бойовикам обох фракцій свободи дій на своїй території, зараз ці країни фактично перетворилися на поле бою релігійних фанатиків. Це цілком влаштовує як шиїтів, за якими стоїть Іран, так і сунітів, яких підтримує Саудівська Аравія.
Сирійський конфлікт починався як виключно внутріполітичне протистояння між правлячою меншістю і опозиційною більшістю, але дуже швидко переріс у повноцінну релігійну війну між алавітськими маргіналами, за якими стояли іранські шиїти, та сунітською більшістю країни – війну, масштаби якої виходять далеко за межі національних кордонів сирійської держави.
Сирійський «План Б» Кремля
Продовження режиму санкцій, посилення оборонного потенціалу НАТО американською військовою присутністю та відверте небажання США перерозподіляти сфери впливу в Європі і світі змусили Москву шукати альтернативи поверненню Росії статусу наддержави.
Важливо було знайти кризову ситуацію, через яку можна було б спробувати вплинути на позицію Вашингтона. Це мала бути ситуація, (1) у яку були б залучені США, (2) яка почалася б задовго до викриття справжніх цілей російської політики з відновлення світового домінування, і (3) в регіоні, де РФ має певні позиції. Під ці ключові критерії підпадав конфлікт у Сирії.
Презентація кремлівського «Плану Б» була запланована на ювілейну Генеральну асамблею ООН як на майданчик, звідки Путіна змогли б принаймні почути, якщо не вислухати.
Тріумфу з виступу в Нью-Йорку не вийшло. На тлі закликів демократичних лідерів цивілізованого світу до захисту народів від диктатур, лише російський лідер став на захист диктатур від пригноблених ними ж народів. Ідея створення нової світової коаліції на кшталт колишньої антигітлерівської, натяк на «Ялту-2.0» і перерозподіл сфер впливу ставили логічне питання: кого і що перемогла сучасна Росія, якщо вона претендує на лаври СРСР, одного з переможців у Другій світовій війні? Спроби Путіна перевести стрілки геополітичного порядку денного на Сирію і боротьбу з тероризмом виглядали награними і незграбними.
Швидко стало зрозуміло, що ані географія розташування розгорнутих у Сирії російських військ, ані їхня композиція не дозволяють говорити про активну роль Москви у війні саме проти «Ісламської держави»; йдеться радше про надання підтримки правлячому режиму молодшого Асада у боротьбі з опозицією. Повітряна кампанія США та їхніх союзників завдають більших втрат «Джаїшу», аніж потуги ВПС Росії та удари «високоточною» ракетною зброєю, яка вражає не тільки задані цілі, а й територію сусідніх держав.
Подальший розвиток подій у Сирії лише підтвердив підозри Заходу: дії Путіна не спрямовані на допомогу у боротьбі проти джихадистів «Ісламської держави». Вони і не могли стати помічними – без серйозної наземної операції угруповання «Ісламськпа держава» залишатиметься фрагментованим, що не дасть йому проводити масштабні наступальні операції, однак перемогти нерегулярні воєнізовані формування лише авіаударами неможливо. Путін сам розкрив карти, заявивши, що наземної операції російських військ у Сирії не буде, а також визначивши «стабілізацію законної влади» основним завданням Росії в країні.
Усі спроби Кремля хоч якось зімітувати свій вплив у регіоні лише вчергове довели політичну неспроможність Москви. Нахабна вимога Росії, щоб американські літаки покинули повітряний простір Сирії, була, як і належить, зігнорована Пентагоном. А поширення традиційних російських військово-повітряних провокацій на Близькосхідний регіон наштовхнулися на жорстку реакцію Туреччини і НАТО й офіційні заяви про готовність збивати порушників і в разі потреби застосувати 5-у статтю Вашингтонського договору для захисту турецької території.
Фактор Тегерана і пастка для Москви
Основний розрахунок Дамаска і Москви у проведенні наземної операції в Сирії робиться на допомогу сусіднього Ірану. Однак надії, які так плекають сирійський та російський друзі-диктатори, марні. Сирія для Тегерана – лише стратегічний плацдарм, що дає можливість далі поширювати вплив шиїтів, а також мати безпосередній вихід на Ірак та Ізраїль.
Відтак, Асад потрібен Ірану лише як засіб ослабити сунітську більшість країни – за допомогою росіян. Щойно цієї мети буде досягнуто, Іран встановить нового господаря Сирії, і він буде не алавітом, як Башар, і аж ніяк не сунітом, а відданим справі релігійної боротьби шиїтом. Тож дні Асада полічені, і в цьому з Тегераном ситуативно солідарний Вашингтон – саме тому Обама згортає програму підготовки бойовиків сирійської опозиції.
Однак, іранські стратеги не зупиняються на Сирії – закликами поширити авіаудари на територію Іраку, джерелом яких є ті ж таки місцеві шиїти, Путіна втягують у ще одну війну.
Участь Москви у близькосхідних релігійних війнах на боці шиїтів може мати ще один вкрай неприємний для Кремля аспект – в тій же Чечні росіянам протистоять саме суніти, які аж ніяк не в захваті від такого посилення позицій їхніх одвічних ворогів…
Поступово Росія втягується зовсім не в ту війну, на яку розраховував Путін. Замість героїчної кампанії з переможного повернення Кремля до великої геополітичної гри, Москва перетворюється на інструмент радикальних ісламістів та зручну мішень для терористичних атак.
Тарас Жовтенко – експерт з проблем національної безпеки, кандидат політичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
