Рубрика «Точка зору»
Наприкінці грудня 1979 року над Душанбе стояв гул – у небі пролітали сотні транспортних літаків, вулицями гуркотіли танки. Всі прямували до Афганістану, де радянське керівництво вирішило вчергове повоювати, назвавши нову авантюру «інтернаціональним обов’язком». Моя сусідка Саїда-апа, яка поховала нещодавно одноногого дідуся Курбана, вдивлялася в небо і здавлено голосила: «Знову інваліди будуть на вулицях, знову горе в будинки прийде...»
Інваліди з'явилися, досить скоро. Іноді на вулицях можна було побачити інвалідів двох поколінь – на милицях дідка-фронтовика часів Другої світової і молодого хлопця-«афганця» у візку. Або навпаки, все залежало від настирливості інвалідів, які зуміли довести свій героїзм і домогтися хоча б якоїсь допомоги від держави. Фронтовикові часів ВВВ пощастило більше в тому, що його колись не відловили і не відправили на Соловки чи ще до якогось «інтернату», куди звозили інвалідів з усього Радянського Союзу.
Нарком внутрішніх справ Сергій Круглов доповідав Хрущову: «Микито Сергійовичу, дуже багато інвалідів-жебраків їздять у потягах. Ми 1951 року затримали сто тисяч людей, 1952 року – 156 тисяч людей, 1953 року – 182 тисячі людей».
Точної статистики не було, але приблизно 70 відсотків інвалідів війни – безногі, безрукі, безокі. Частина з них стали жебрачити з різних причин, насамперед, сімейних (дружина не змогла терпіти вдома немічну людину), відсотків 10 стали професійними жебраками, «запалими в тимчасову нужду» – ще 20. За розповідями очевидців, інвалідів просто як собак скажених ловили у дворах, у закутках, на залізничних вокзалах – людей без рук, без ніг, обвішаних орденами. Є спогади: у Києві один із генералів заступився за інвалідів, яких завантажували до товарних вагонів. Їх просто розгойдували і закидали туди, і вони залітали до цих товарних вагонів, брязкаючи своїми бойовими нагородами.
Після кожної війни підраховують втрати – вбитих і поранених. Убитим ставлять пам'ятники і монументи, про поранених, найчастіше, забувають. Їх завжди в кілька разів більше, ніж убитих, їх ще називають бездушним визначенням – «санітарні втрати». Тобто, начебто живі, але до війни вже непридатні. У традиціях російської армії – не рахуватися з втратами, тому наведені нижче цифри – жорстока реальність. Для порівняння: під час Вітчизняної війни 1812 року при обороні міста Смоленська армія Багратіона, яка налічувала близько 15 тисяч шабель і багнетів, упродовж 16 та 17 серпня, за 35 годин бою, зазнала втрат пораненими в кількості близько 6000 людей особового складу. Залежно від застосовуваної зброї, санітарні втрати значно перевищують безповоротні втрати, і це співвідношення приблизно становило: в Першу світову війну 1914-1918 років – 4:1, у Другу світову війну 1939-1945 років – 3:1.
Радянський Союз любив воювати – чи то від неминучості розвалу, чи то від небажання всім надати роботу і забезпечити «світле майбутнє», але пояснити цей нелюдський феномен неможливо. Країна Рад постійно воювала, роблячи собі перепочинок у два-три роки. Воювала запекло, не звертаючи уваги на мільйонні людські втрати, одночасно створюючи новий підвид людини, якій подобалося воювати, оспівувати померлих і постійно загрожувати відплатою ворогам, яких завжди було дуже багато. У Радянському Союзі був створений культ мертвих героїв – з автоматами, гранатами, у танкістський шоломах або пілотках. Цими бронзовими, кам'яними або просто бетонними фігурами заполонили простір, щоб кожна радянська людина виробляла у собі відчуття неминучого обов’язку – піти і загинути.
Щоб зрозуміти масштаб трагедії, в якій постійно жив СРСР, необхідно навести статистику. Вона неповна, почасти перекручена або просто невідновна через цензуру або загублені документи, але виглядає приблизно так.
Громадянська війна, 1919-1923 роки. Інформації про поранених та інвалідів немає, можливо, враховуючи правило співвідношення, їх було до 7-8 мільйонів.
Радянсько-польська війна, 1919-1921 роки. У Київській операції РСЧА 1920 року армія втратила вбитими, пораненими і полоненими понад 12 тисяч. У Варшавській битві 1920 року – 15-25 тисяч убитих, поранених або зниклих безвісти.
Конфлікт на Китайсько-Східній залізниці, 1929 рік. 281 загиблий і 729 поранених.
Бої біля озера Хасан і річки Туманна, 1938 рік. У зіткненні з японською армією – 865 загиблих, 95 зниклих безвісти, 2752 поранених.
Збройний конфлікт на річці Халхін-Гол, 1939 рік. Радянсько-монгольські війська втратили 18 500 убитими і пораненими.
Польський похід РСЧА, 1939 рік. Загинуло 1475 осіб і поранено 3858 чоловік.
Радянсько-фінська війна, 1939-1940. 126875 вбито і померло на етапах санітарної евакуації, зокрема, 16 292 померло від ран і хвороб у госпіталях, 264908 санітарних втрат.
Друга світова війна 1941-1945 років. Втрати Радянської армії – близько 7 мільйонів загиблих, у співвідношенні 3:1 – приблизно 21 мільйон поранених.
Радянсько-японська війна 1945 року. Загиблих 12031 чоловік, 24425 – санітарні втрати.
Афганістан, 1979-1989 роки. Загиблих – 15051 осіб, поранених – 53 753.
Крім оголошених воєн і зіткнень, Радянська армія і спецслужби брали участь у численних військових операціях, про які довгий час не було відомо. Громадянська війна в Китаї, 1946-1950 роки; бойові дії в Північній Кореї, 1950-1953 роки; бойові дії в Угорщині, 1956 рік; бойові дії в Лаосі, 1960-1970 роки; бойові дії в Алжирі, 1962-1964 роки; Карибська криза, 1962-1964 роки; бойові дії в Чехословаччині, 1968 рік; бойові дії на острові Даманський, 1969 рік; бойові дії в районі озера Жаланашколь, 1969 рік; бойові дії в Єгипті, 1962-1975 роки; бойові дії в Єменській Арабській Республіці, 1962-1969 роки; бойові дії у В'єтнамі, 1961-1974 роки; бойові дії в Сирії, 1967-1973 роки; бойові дії в Мозамбіку, 1967-1979 роки; бойові дії в Камбоджі, 1970 рік; бойові дії в Бангладеш, 1972-1973 роки; бойові дії в Анголі, 1975-1979 роки; бойові дії в Ефіопії, 1977-1979 роки; бойові дії в Сирії та Лівані, 1982 рік. Точних відомостей про втрати в «неоголошених війнах» немає або вони спотворені.
Радянські військові традиції продовжені в новій Росії. За 24 роки Росія ініціювала і взяла участь у військових діях у всіх так званих сепаратистських війнах – у Придністров'ї, Абхазії, «Південній Осетії» і Карабасі. З 1994 року – в двох чеченських війнах і у війні в Дагестані, 2008 року – в Грузії, з 2014 року – в Україні. Список загиблих і поранених постійно поповнюється, перетворюючи Росію на країну інвалідів і родин, які вічно плачуть. Іноді здається, що населення за багато десятиліть численних воєн давно звиклося з необхідністю втрат. Якби оголошувалась жалоба за всіма загиблими від зброї, то країна перебувала б у стані постійного горя.
Крім фізичної немочі – втрати руки і ніг, очей, пошкодження внутрішніх органів – величезна кількість військових досі перебувають у стані гострого психічного розладу. Фахівці відзначають посттравматичний стресовий розлад у ветеранів усіх воєн – стан, названий «в'єтнамським синдромом» або «афганським синдромом». Стан депресії – це не найстрашніше, що вони переживають. Їх переслідують спогади, кошмарні сни, що супроводжуються нервовими зривами. І як наслідок – алкоголізм і злочинність. На самому початку першої чеченської війни багато журналістів та експертів попереджали російську владу про небезпеку нового синдрому – «чеченського», але марно. На вулицях російських міст з'явились нові інваліди. Попереджати про «донбаський синдром» вже нема кого – Путін не звертає уваги на жодні вмовляння.
Через 35 років у Києві я згадав слова Саїди-апа, коли на Хрещатику побачив молодих хлопців – у камуфляжі і на милицях. Поруч із ними йшли молоді красиві жінки, дбайливо допомагаючи своїм чоловікам. Різниця між ними, захисниками країни, і російськими найманцями – величезна. І майбутнє буде різним.
Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті Крим.Реалії
