Людей не шкодують. Як працюють шахти окупованого Донбасу

Вже другий рік, як моє рідне місто окуповане Росією. Життя триває, і людям треба якось виживати… але роботи майже нема.

Закриті заводи та фабрики. З вугледобувних підприємств міста Торез функціонують шахти імені Лутугіна та «Прогрес». Бажаючих там працювати багато, тому людей не жаліють – травматизм росте величезними темпами. На місце травмованого охоче прийде хтось новий.​

Нещодавно на шахті імені Лутугіна на петлі у лаві відірвало руку людині. Не пройшов і тиждень, як вибухом при планових буро-підривних роботах важко травмувало ще одного молодого шахтаря. Керівництво шахт веде себе стосовно людей як їхній господар, бо контролю майже нема. Потогінна система набрала обертів. Кажуть, що скоро відбудеться урочисте відкриття нової лави, і навіть планується приїзд голови ніким не визнаної «ДНР» Захарченка, бо шахта імені Лутугіна нібито вийде на видобуток 1200 тонн вугілля на добу, а раніше, за часів правління Януковича, тільки 700 тонн вугілля видавала. Це ж така нагода зробити піар-акцію перед російською пресою та телебаченням! Може згадають Стаханова, який помер та похований у Торезі, перші п’ятирічки, квіти та посмішки героїв Донбасу...

Тим, кому не пощастило потрапити на роботу на великі шахти, є альтернатива – копанки. Нелегальні шахти відкриваються скрізь де тільки можливо. На них і днем, і вночі працюють люди, ризикуючи своїм життям. Немиті, чорні від сажі, вони радіють шансові отримати хоч якусь копійку. Дірки, як їх називають, були і при Януковичу. Колись, на зауваження чемної бабусі про те, що вода зникла з криниці, бо горе-«шахтарі» перерізали водоносні пласти, ці «мародери природи» нагло заявили: «Вибачте , а що ж Ви хотіли, ми банда Януковича!»

Екологічне лихо загрожує усім.. Вирубаються дерева, найбільш міцні, для того щоб підтримувати шахтні виробітки. Тінь щезає. Бурно росте трава. Потім трава висихає на сонці і виникають масштабні пожежі, довершуючи нищення лісових насаджень ще радянських часів. Росте загроза підтоплення підвалів ґрунтовими водами. Як наслідок, виникає ще більше загрозливе явище – вихід гірничого газу (метану) у підвали домівок.

Добуте у злодійський спосіб вугілля везуть по вщент розбитим дорогам великі ваговози, піднімаючи за собою стовпи чорної пилюки. Інколи здається, що це єдиний транспорт, який оживляє напружену тишу майже мертвого міста. Коли порожня вантажівка гримить, попадаючи колесами у численні ями на дорогах, людям здається, що то вибухи мінометів чи гаубиць, і вони здригаються, напружено вслухуючись.

Поруч із містом у районі нині непрацюючого Торезького кар’єру кожного дня постійно стріляють з різних видів зброї: від кулеметів до «граду». Тому страх потрапити під заблудлий снаряд існує. Але Бог милує нас. Вугілля везуть на колишнє РСУ, де його мелють та змішують із породою з териконів закритих давно шахт, доводячи до зольності, стандартної для теплоелектростанцій. Вантажать у вагони і відправляють залізницею.

Вантаження вагонів – це теж престижна робота для сучасних реалій окупованого Донбасу. Одне але: від цього ти чорний як африканець. Вугільна порода розноситься вітрами по окрузі. Влітку від цього стає чорною зелена трава, а в взимку – білий сніг. У мережі інтернету були наведені факти, що це вугілля іде в Україну, як, нібито, видобуте із давно закритої шахти імені Киселева! Колії на цю шахту-«фантом» вже давно покриті іржею, ще за часів Януковича. Дивна вийшла реінкарнація…

Інколи, по розбитих вулицях проносяться великі трейлери, навантажені по самий верх металобрухтом. Звідки його стільки набрали, можна тільки здогадатися. Мабуть, безжалісно ріжуть на металобрухт підприємства, що колись наповнювали бюджет міста. З’явилася професійно зроблена реклама, з афіш закликають населення здавати металобрухт. Мешканці Тореза не занадто активно відгукнулися на рекламу, бо все, що було металеве, вже давно здали. Від крадіжок металу застерігають сурові закони воєнного часу. Усі пам’ятають про загрозу розстрілу за мародерство.

Здобути якусь копійчину – велика проблема. На ринку міста майже порожньо. Малочислені мешканці міста продукти купують, розмірковуючи довго та прискіпливо: що купити, як розрахуватися так, щоб не отримати здачу з українських монет чи металевих російських рублів. Продавці як факіри чекають, як впхнути покупцеві надірвану гривню на здачу. Головним чином людей турбує одна думка: «Коли цей жахливий сон скінчиться?». Всі чітко розуміють, що ніким невизнаний Донбас нікому не потрібен: ні Росії, ні Україні. Від думки про те, що ця невизначеність може затягнутися надовго, стає моторошно у голові майже кожної людини.

Оптимізму додають діти! Вони гуляють під промінцями сонця, і не думають над тим, де роздобути гроші на життя. Працюють дитячі садочки, школи. Дітей у них не так багато, як було колись. Веселий сміх тішить і наповняє душу милими спогадами про мирний Донбас.

Прокотилася по місту інформація, що закрили та розтягують піонерський табір «Лісна республіка», у якому колись відпочивав улітку майже кожний мешканець Торезу. На спогади приходить з дитинства величезний п’ятисотрічний дуб, скіфська чи половецька баба під ним, зоопарк із дикими тваринами та птахами, кругла бібліотека та дискотека вечорами… Усе кануло в небуття і звідки до нас прийшла та війна. Звірячі щупальця війни поволі вповзали на нашу рідну землю. Спочатку нас купували при голосуванні, «виставами» – естрадними зірками, потім «хлібом» – 200 гривнями. Поступово ми втрачали совість і здоровий глузд.

То тепер маємо те, що маємо.

Мирослав Тямущий, пенсіонер, місто Торез

Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org