Треба боятися брати участь в незаконній війні, а більше нічого – представниця солдатських матерів Росії

«Я не виконував злочинного наказу, адже не хотів йти проти присяги, яку я приймав, і не хотів брати участі у бойових діях на території України», – це фрагмент розслідування події в Майкопській розвідувальній бригаді, яке провела Газета.Ru. За даними видання, кількадесят контрактників втекли з полігону в Ростовській області, злякавшись, що їх відправлять до України.

Газета.Ru, поспілкувавшись з військовими і родичами солдатів, повідомляє, що контрактники «жили в нелюдських умовах і їх агітували поїхати добровольцями на Донбас», а тепер проти них «порушують кримінальні справи, їм загрожує до десяти років позбавлення волі за самовільне залишення частини і дезертирство».

Представник «Союзу комітетів солдатських матерів» Валентина Мельникова каже, що до її організації не зверталися солдати з цієї частини, але, за оцінками деяких адвокатів, частину покинули близько ста осіб, при цьому, за даними Міністерства оборони, кримінальні справи про самовільне залишення частини заведені тільки на чотирьох:

– Зрозуміло, що люди відмовлялися їхати на Україну, тому йшли з частини. Насправді це вже було у нас – в інших, щоправда, місцях.

– Військовослужбовців судять за самовільне залишення служби, а вони кажуть, що побоюються потрапити до України, але, оскільки ніхто не визнає, що російські військовослужбовці там взагалі є, то фактично судять їх за інше, вони виправдатися ніяк не можуть.

– Все зовсім не так. По-перше, ми не знаємо, судять чи не судять, кримінальні справи тільки порушили. Я не дуже зрозуміла, чому так довго чекали, чому до нас ніхто не звернувся. Насправді жодних складнощів. Якщо вони подавали рапорти, якщо вони комусь щось публічно говорили, то в будь-якому випадку є причина, про яку вони заявляли, що вони відмовляються їхати за кордон незаконно. Оскільки відправка була призначена, і на них ніхто не звернув уваги, вони вважали за краще піти. Правильно зробили.

У нас такі історії вже були за цей рік, ми вже рік воюємо з хвостиком. У нас були хлопці, які взагалі не хотіли туди їхати, коли їм говорили офіцери: підпишіть контракт, я вас відправлю до Луганська. Вони відмовилися, але вони не тікали. А потім, коли пішли вже восени ті, хто був у бойових діях і яких хотіли вдруге послати, вони, звичайно, йшли з частини, приходили до «Комітету солдатських матерів», і тих, хто хотів звільнитися, прекрасно звільняли.

– Газета.Ru стверджує, що 23-річний рядовий Анатолій Кудрін з Майкопської розвідувальної бригади за самовільне залишення служби вже отримав півроку колонії-поселення, ще двоє військовослужбовців – під арештом. Тобто, з офіційної точки зору, військовослужбовці взяли і пішли.

– Це погано працює захист. Я не заперечую, що засуджений хлопець, можливо, нічого і не говорив, нічого не подавав. Важко без документів, не спілкуючись з самими солдатами, робити якісь висновки. Але якщо ми розглядаємо цю історію як історію людей, що відмовляються їхати воювати за кордон, незаконно, до України, то там все елементарно, якщо все з самого початку робити правильно. Поганий захист, от і все.

– Ніхто ж не віддає наказ прямо – ви відправляєтеся до України. Немає таких наказів.

– Не по одному ж їх викликають. Є у нас в Оренбурзькій області велика частина, хлопців зібрали, дали їм папірець, в якому написано, що ми зобов'язуємося нічого не розголошувати, що ми зобов'язуємося їхати до України. Не треба доказів, що їх відправляли до України, достатньо, якщо людина про це скаже, а далі нехай доводить слідство і суд, що він пішов, бо посварився з коханою дівчиною. Нікого з них не повинні засудити. Якби люди звернулися вчасно до нас, ми б вьому цьому запобігли на самому початку.

– Стверджується в деяких випадках, що вони писали рапорти, щоб перервати контракт, але ці рапорти не приймали.

– Вони солдати за контактом. Вони повинні були піти до свого гарнізонного прокурора. Якщо відправлення до України неминуче, то могли б звільнитися, якщо це тільки плани, то розрулили б прокурори по-іншому. У нас є орган, який стежить за дотриманням законності, куди треба звертатися військовослужбовцям хоча би формально. У військовій частині є стройова частина, канцелярія, яка зобов'язана приймати документи під розписку. Що значить, не взяли? У них є полковник, який займається роботою з особовим складом, якщо полковник не прийняв у них рапорти, у них є командувач армією, є заступник міністра оборони з особового складу. Всі бояться, не знаю, чого. Боятися треба брати участь у незаконній війні, а більше нічого не треба боятися.

– Ви говорите, як має бути. Судячи з описів в «Газеті», виглядає все інакше.

– Згадайте січень 1995-го, згадайте нашу типову заяву для тих, хто не хотів їхати до Чечні. 6500 заяв було тільки в нашій московській приймальні. 12 тисяч людей відмовилися їхати в першу половину 1995 року. У нас ніхто не був засуджений. Тому що є абсолютно чіткі правові юридичні підстави відмови. Не треба сидіти і не треба чекати, поки саме розсмокчеться. І тоді говорили про полонених, що вони зрадники батьківщини. Торік були два хлопці, рядові Петро Хохлов та Руслан Гарафа, яких оголосили дезертирами, як тільки з'явилися відеозаписи їхніх свідчень у СБУ, одразу ж щодо них порушили кримінальні справи за дезертирство. Ми працювали з прокурорами, пояснювали всім, що, якщо людина в полоні в Україні, вона не дезертир і не зрадник батьківщини. Захист повинен працювати грамотно. Якщо не знаєте, що робити, зверніться до нас, ми завжди допоможемо. Зараз цей шум піднявся, можливо, хтось здогадається звернутися. Бо ще є апеляційна скарга до окружного суду. Це треба зробити правильно і не треба боятися.

– Опис самих солдатів: їх вивозять на якийсь військовий полігон в Жовтневому районі Ростовської області під Новочеркаськом...

– Куди переводять цю частину всю. Мені дружини офіцерів скаржилися, що їх майкопську частину переводять з сім'ями офіцерів, це ще «краще».

– Вони живуть у важких умовах...

– Живуть в палатах без води, без електрики.

– Як стверджує мати одного з солдатів, він написав три рапорти про звільнення і не отримав жодної відповіді. Легко собі уявити, що в цій плутанині солдати не відчувають можливості достукатися ні до кого, їм ніхто не відповідає. При цьому він не може стверджувати, що його відправляють до України. Він вважає так, побоюється.

– Давайте ми не будемо за них міркувати. Якщо мати каже, що він три рази подавав рапорт, чому вона не приїхала, не взяла той рапорт і не поїхала до командуючого округом в Ростов або до прокурора округу. Якщо вона знала, чому вона не зателефонувала нам і не сказала, що її син такий-то, військова частина така-то, подав рапорт, що він не хоче до України, або подав рапорт, що він хоче звільнитися. Люди сидять і чекають. Мене в цій війні з Україною з минулого року приводить в жах це сидіння на місці і байдикування – замість того, щоб енергійно намагатися хлопців врятувати і допомогти їм, і заодно якось війні завадити.

– Чим Ви це пояснюєте, чому така апатія?

– Я визначаю це як чисто психіатричне порушення, чисто медичний фактор. Люди просто, як маленькі діти, не хочуть передбачити наслідків своєї бездіяльності.

– Це сильно відрізняється від того, що було в 1990-ті, коли під час чеченської війни батьки активно рятували своїх дітей?

– Ось це мене і дивує. Коли чеченці говорили: нехай приїдуть рідні, ми віддамо – ми людей сповіщали, допомагали їхати, були наші колеги або батьки, які шукали своїх. Люди їхали тисячами, знаходили, хоч там бомбили, обстрілювали, все кругом горіло. Тут треба їхати в Ростовську область, де не бомблять, не розстрілюють, ніхто не підриває. Чому вони не їдуть – я не розумію. Коли мені мама офіцерська каже: а чи не буде йому гірше? Я кажу: будь ласка, вибирай – тобі привезуть його в труні або він залишиться в Росії, не буде він офіцером, знайдуть йому роботу. Куди вже гірше, чого вони бояться, я не розумію.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода