Сапер «Шерлок» у Донецькому аеропорту перебував з 30 грудня до 15 січня. «Кіборг» розповів Радіо Свобода про московський та вологодський акценти бойовиків, про штурм нового терміналу, про бойові пости і своє поранення, про побут «кіборгів» і волонтерську допомогу.
Нам дозволялося мати три порожніх магазини і один заряджений. Все, більше нічого. Всі щось ховали, хто гранати, хто патрони, ми з хлопцями зашивали в бушлат детонатори
– Хтось зверху домовився з сепаратистами, щоб ротації проходили без втрат. Але війна за домовленостями – це ганьба. Дорогою до аеропорту нас супроводжувала бронетехніка сепаратистів, колону зупинили на мосту, почався обшук. За домовленістю, нам дозволялося мати три порожніх магазини і один заряджений. Все, більше нічого. Всі щось ховали, хто гранати, хто патрони, ми з хлопцями зашивали в бушлат детонатори.
Накази з класичним московським акцентом віддавав військовий, у нього був значок «поліція ДНР», але він такий же донеччанин, як я балерина. Хлопчина, мало не школяр, поплескав мене по руках, по ногах і нічого не знайшов. Бронетехніка сепаратистів супроводжувала нас до самого аеропорту. Біля нового терміналу нам дали півгодини на розвантаження, ну а потім вже почалися обстріли.
Коли ми заїхали, нам показали штаб. Він же був і спальнею. Бетонна підлога, кілька брудних картонок, якийсь старезний каремат. Людина може до всього звикнути, якщо відступати нікуди. Ми контролювали новий термінал, а в старому і всіх прилеглих будівлях були сепаратисти. Вони стрельнуть, ми у відповідь, так тривало цілодобово і безперервно. І в новому терміналі і на вежі, яку завалили 13 січня, були наші корегувальники, от вони нам дуже допомагали. Коли сепаратисти починали нахабніти і підходили ближче до нового терміналу, нам на допомогу приходила українська артилерія.
«У нас був свій пост – «пост їжаків»
– До аеропорту разом зі мною приїхали ще двоє моїх товаришів – саперів. В нас був свій пост – «пост їжаків», чомусь так називають саперів. Навіть у спальні на стіні великими літерами було написано – тут сплять «їжаки», і стрілками позначено місця.
На посту був пульт, так зване кероване мінне поле, на лініях встановлено міни, якщо ворог йде у наступ, ми натискаємо кнопку і ліквідуємо його. Наш пост називали «рикошетним». Є такий заряд для підствольного гранатомета, «стрибунець»: при пострілі він робив перше торкання – рикошет об щось тверде, а друге – то вже вибух. Сепаратисти стріляли то від колон, то від стелі, аби заряд вглиб будівлі потрапив. Розривними патронами стріляли, запальними теж стріляли, знімаєш після зміни бронежилет, а з нього осколки сипляться, все що зверху нападало.
Холод був собачий. Прийшов зі зміни, щось тепленького з’їв і хутко в спальний мішок, закрився і «хукаєш» всередину.Так важко я ще ніколи не вставав
Холод був собачий. Прийшов зі зміни, щось тепленького з’їв і хутко в спальний мішок, закрився і «хукаєш» всередину. Надихав теплого повітря і відразу спиш. Ще будильника накрутив на півгодини раніше до того, як вставати треба, бо так важко я ще ніколи не вставав. Спали в одязі, два комплекти термобілизни, вовняна кофта, два бушлати, бронежилет. Я був схожий на цибулину.
«Вночі була цілковита темрява. Новеньких привчали: виходячи зі штабу, рахуйте кроки!»
Два вліво, шістдесят вісім кроків вперед, потім поворот, аби в темряві не загубитися
Вночі була цілковита темрява, ліхтарики суворо заборонені, а пости змінювати треба, хтось із бувалих ставав першим, за ним ланцюжком інші, руку на плече – отак і йшли. Новеньких привчали: виходячи зі штабу, рахуйте кроки! Два вліво, шістдесят вісім кроків вперед, потім поворот, аби в темряві не загубитися. Пригадую, кілька разів повністю втрачав орієнтацію, хоча був у трьох метрах від свого посту. Зруйнована стіна навпроти злітної смуги іноді відбивала місячне світло, десь далеко горів ліхтар, позаду над штабом була вивалена стіна, на другому чи третьому поверсі теж трохи просвічувало – от такі були орієнтири.
Вночі з 13 на 14 січня сепаратистам вдалося підійти майже впритул до нашого терміналу. Там вже і крики були з вологодським акцентом: «Правосеки єсть?»
Туман, нічого не видно, навіть прилади нічного бачення й тепловізори були безсилі. Схем комунікації підвалів не було, а у сепаратистів вони були. Там велика і складана система підвалів.
Група сепаратистів потрапила на розтяжку, обвалилася частина нашої підлоги, їхньої стелі, прямо перед нашим постом утворилася яма. Пригадую, тоді в новинах про це говорили, що ми нібито кадирівців у полон взяли, а насправді кількох сепаратистів відрізало завалом. Ми в них стрільнем, гранату кинем, вони у нас, так і тримали один одного в напрузі.
«Як в Україну в’їхав «гуманітарний конвой», з РПГ нас обстрілювали кожні 7 хвилин»
– З 13 січня ворог почав нас активно штурмувати із застосуванням бронетехніки. В Україну в’їхав «гуманітарний конвой», тож з РПГ нас обстрілювали кожні 7 хвилин. Вранці 15 січня був напад на «Дракон» – пост у пасажирській залі. Одного нашого було вбито, кількох поранено. Хтось забіг у спальню, крикнув: «На «Дракон» напад! Всі на посилення постів!»
На той час нас залишилося мало, в основному, ми відправляли поранених, свіжі сили чомусь не надходили
На той час нас залишилося мало, в основному, ми відправляли поранених, свіжі сили чомусь не надходили. Я підбіг до стрілків з 80-ї бригади, взяв динамо-машину і став чекати. Нас оточили. Активний обстріл йшов з обох боків і зі сторони так званого «Акваріуму». Нам допоміг «Дракон» крупнокаліберним кулеметом ДШК (кулемет Дегтярьова-Шпагіна – ред.), а ще один кулемет ми встановили на виході з пасажирської зали, де колись сортували багаж. Під обстрілами сиділи години три-чотири, аж доки ротний мене звідти не висмикнув.
«Фугаси» крутив з усього, що під рукою було – гранати, тротилові шашки, детонатори – то на один пост, то на інший. Вже під вечір від ротного прийшов наказ: на другому поверсі, де у нас був пост «Позитив», зруйнувати сходи, аби сепаратисти не спустилися з третього поверху. Я зробив серйозний «фугас» з протитанкової міни і тротилової шашки, рясно обмотав скотчем, вставив вогнепровідний шнур. Швиденько проскочив через пасажирський зал на сходи, на посту нашим сказав: «Хлопці, швидко евакуюйтесь!»
Під час евакуації ми не помітили, як один з сепаратистів спустився з третього на другий поверх крізь вікно, і з трьох метрів дав чергу. Стрілка, який був поруч зі мною, в спину поранив і в ногу теж зачепив. Я отримав поранення в спину. Ми були біля входу, за інерцією випали на сходовий проліт, і нас хлопці швидко втягнули. Нас недострелили, пощастило. Аби легше було преносити, з нас зрізали бронежилети, зняли автомати, я вхопив хлопців за руки, вони мене. Підняли. Йти було важко. Все розвалено, під ногами сміття. До першого поверху метрів двадцять-двадцять п’ять під обстрілами.
В штабі лікар мене оглянув, капелан наклав пов'язку, і поклали мене біля теплої буржуйки. І знову пощастило, я був дев’ятим або десятим пораненим, транспорт виїхав, лежати залишалося надовго.
Думав, відстрелили хребет, а потім ворухнув ногами – і посміхнувся. Штабний лікар глянув на мене, запитує: «Тобі, що вже знеболююче вкололи? – Ні. – Тоді чого ти посміхаєшся?»
Немовби хтось з усієї сили вдарив у спину бейсбольною битою, от на що було схоже те поранення. Бронебійна куля прошила кевларовую вставку наскрізь. Було страшно, навіть трохи покричав, думав, відстрелили хребет, а потім ворухнув ногами – і посміхнувся. Штабний лікар глянув на мене, запитує: «Тобі, що вже знеболююче вкололи? – Ні. – Тоді чого ти посміхаєшся?»
«Ми від бомжів відрізнялися лише тим, що в нас були бронежилети і автомати»
– У новому терміналі я перебував сімнадцять діб. Вдень напівтемрява, вночі «чорнильна» темрява. Звикаєш до цієї темряві, як «діти підземелля». Коли мене з МТЛБ (гусенична машина) санітари виносили, в око вдарив яскравий промінь сонця, так незвично було.
Поранених везли через Піски, дорогою наші МТЛБ обстрілювали, чув, як кулі від броні рикошетили. Важко поранених у гелікоптер завантажили і відправили у Дніпропетровський госпіталь, інших – по найближчих лікарнях. Мене відвезли в Селідівську ЦРЛ.
Я був весь брудний, не чесаний, у порваному бушлаті – типовий «бомж». Ми ще в терміналі з хлопцями жартували, що від бомжів відрізняємося лише тим, що у нас бронежилети є і автомати. Обличчя чорне, руки чорні, пам'ятаю, роздягли і принесли миску з гарячою водою. О! Це було просто блаженство! Руки в неї занурив і почав оживати. Лікарі кулю зі спини дістали і відправили мене в Дніпропетровський госпіталь.
За добу приїхав мій друг Діма Бібік (передаю тобі привіт!) і відвіз мене в госпіталь Полтави. Лікувався тижнів два, проблем зі спиною, окрім запалення, не було, турбували відморожені пальці на руках і ногах, навіть зараз не можу бігати, стрибати важко, не відчуваю пальців.
Ми були «медіа-приводом», щоб не «все було погано»
Набираєш 102, і тебе з'єднують з найближчою міліцейською дільницею Донецька: «Алло, міліція, терміново приїжджайте! Тут стріляють! – Так, ми їдемо, яка адреса? – Новий термінал». Ну і починається... як ви нас... як ми вас любимо
– Зв’язок «зі світом» у нас був. У багатьох хлопців були планшети. Сидиш у штабі, дістаєш телефон, набираєш 102, і тебе з'єднують з найближчою міліцейською дільницею Донецька: «Алло, міліція, терміново приїжджайте! Тут стріляють! – Так, ми їдемо, яка адреса? – Новий термінал». Ну і починається... як ви нас... як ми вас любимо.
Ще піцу замовляли, величезне замовлення на тридцять комплектів, ще й напої, на тому боці слухавки всі щасливі: «Ми вам знижку зробимо! Куди привезти? – Новий термінал». І «мхатівська пауза». А тоді: «Ми відмовляємося прийняти ваше замовлення». Пожежники, ті поставилися з гумором, помовчали, потім сказали: «Ну, ви з хлопцями домовтеся, щоб не стріляли, ми в разі чого приїдемо».
Пам'ятаю, як ми сміялися з новин, що на передовій платять по тисячі гривень за добу. А як занижували цифри убитих, поранених, й ніхто не рахував, скільки було зниклих безвісти! Напевно, це політично обґрунтовано, навіщо говорити, що все погано, якщо можна сказати що все не так вже й погано.
Того часу всі випуски новин починалися з чого: «Наші хлопці тримають аеропорт!!!» А потім вже – у нас ціни ростуть, курс долара, що все погано, але спочатку про те, що «наші тримають аеропорт»
Приміром, було багато суперечок – навіщо тримали не те що аеропорт, а хоча б цей термінал? Стратегія, тактика і все таке. Я, звичайно, не стратег, і в армії недавно. Але, як на мене, це просто медіа-привід. Того часу всі випуски новин починалися з чого: «Наші хлопці тримають аеропорт!!!» А потім вже можна було говорити, що у нас ціни ростуть, курс долара, що все погано, але спочатку про те, що «наші тримають аеропорт». Як кажуть медіамагнати: «Піпл повинен хавати!»
«Кіборги мовби вгризалися у бетон – не зрушити»
– Бойові товариші – це довіра вищого ступеня, того ніколи не забудеш. Сидимо, жартуємо, а через 5 хвилин йдемо на пост, де він мене прикриває, а я його. Переглядаєм фотографії, дружина, діти, а через 5 хвилин на пост, де щосекунди кулею або осколком зачепити може.
Юра, мій товариш, теж «їжак», не протримався до планової ротації. Пам’ятаю, більш-менш тихо було, ми змінили його на посту, він ліг відпочивати на моє місце. Шалений заряд РПГ, випущений зі старого терміналу, зрикошетив від підлоги і потрапив прямісінько в стіну нашої спальні. Юркові пощастило, між ним і вибухом була буржуйка, яка прийняла на себе більшість осколків, але руку йому все ж таки посікло серйозно.
Страшно, начебто тримаєшся, ворог натискає, можуть вбити, а потім раз – струна лопається, і на все наплювати, хочеться тільки з собою «забрати» побільше попутників
Найважчим для мене був перехід від страху до «режиму напівбога». Страшно, начебто тримаєшся, ворог натискає, можуть вбити, а потім раз – струна лопається, і на все наплювати, хочеться тільки з собою «забрати» побільше попутників, і все. Такий стан буває, коли до стінки притискають. Поранений звір, загнаний в кут, він найстрашніший.
Ось тому «кіборги» і були «кіборгами», вони мовби вгризалися в цей бетон – не зрушити. Адреналін! Відсутність відпочинку, ані їсти, ані пити не хотілося.
Вранці, до того, як мене поранили, я «вхопив» два осколка в ліву лопатку, дізнався про них лише у Полтавському госпіталі. Намацав щось тверде, подзвонив товаришу Антону, у нього моя форма була, кажу: «А ну глянь, у мене там в районі лівої лопатки дірок немає? – Є дві дірки! – От блін, осколки. А я їх навіть не відчув!»
«Волонтерам особливо величезна подяка, бо все на їхніх плечах тримається»
– Коли лікувався в Полтаві, бушлат старий викинув, речі мої залишилися у таборі, а надворі зима. Полтавські волонтери дивом опинилися у тому таборі, привезли мій мішок прямо в госпіталь. Волонтерам особливо величезна подяка, бо все на їхніх плечах тримається, майже все. Форма, що на мені, берци, це все – волонтери.
Вони відважні! Їздили, їздять і будуть їздити, ризикуючи не менш, ніж військові
Вони відважні! Їздили, їздять і будуть їздити, ризикуючи не менш, ніж військові, а в окремих випадках навіть більше. Героїзму їм не позичати.
Державі до нас байдуже. Я не бачив жодної банки армійської тушонки. Найголовніше для волонтерів – жертвувати не військовій частини чи командирам, а приїхати і дати той згорток солдату в руки. Це гарантія! Бо вже скільки разів були новини, що фури назад з речами ходять.
Військова частина видала радянський «казанок», ми його називали «нічний горщик», він нічого не тримає, та ще й дзвенить, коли рухаєшся. Тож я в шапці ходив, як фраєр
У мене каска кевларова з'явилася тільки на другому тижні перебування в аеропорту. Військова частина видала радянський «казанок», ми його називали «нічний горщик», він нічого не тримає, та ще й дзвенить, коли рухаєшся. Тож я в шапці ходив, як фраєр. Юра, мій стрілок, допоміг, знайшов у капелана зайву кевларову каску.
Одного разу, на завданні, я встановлював міну, ніби й час виждав, але мене помітили, почався обстріл – ВОГами (гранатометний боєприпас – ред.) глушили, затиснули. Наші хлопці швидко допомогли – ураганний вогонь відрили. Я хоча й у бронежилеті був, але тікав, як той сайгак через усі перешкоди. От тоді я й зрозумів, що каска необхідна!
Мені як саперові роботи років на п’ятдесят буде
Зараз я служу. Мені як саперові роботи років на п’ятдесят буде. Там у будь-яку посадку зайдеш – розтяжки, міни. Все зачищати треба.
