Київ – Активіст Майдану Олексій Матлак пішов на фронт добровольцем і став бійцем 74-го окремого розвідувального батальйону. У жовтні 2014-го він два тижні захищав Донецький аеропорт. Матлак розповів Радіо Свобода про те, як в аеропорт приїжджали руфер «Мустанг» та фотокореспондент Сергій Лойко, а також про те, чому не варто їсти українські армійські «зелені сухпайки».
– Я учасник більшості подій, які відбувалися під час Євромайдану, стояв тут з перших днів. Коли Росія анексувала Крим, коли почалася ця війна, я вирішив іти захищати Україну, вирішив воювати, щоб зупинити російську агресію.
Прийшов до військомату, де мені видали повістку, а наступного дня мене вже відправили у 74-ий окремий розвідувальний батальйон.
2-3 дні місцеві нас мали за сепаратистів. Носили нашим їжу, воду. Аж тут приїжджає «Урал» з українським прапором. То вони декілька днів по підвалах ховалися, бо чекали, що їх, як розказує по «тєліку» російська пропаганда, «карателі» будуть убивати й ґвалтувати
Перед аеропортом я був біля Новомихайлівки. Бійці моєї роти зайшли у село Славне. На той момент там там не було сепаратистів, вони тільки проїжджали повз нього. Тож наші бійці зайшли в село, але без знаків розрізнення, і десь 2-3 дні місцеві нас мали за сепаратистів. Вони носили нашим їжу, воду, інші речі. Аж тут приїжджає «Урал» з українським прапором. То вони декілька днів по підвалах ховалися, бо чекали, що їх, як розказує по «тєліку» російська пропаганда, «карателі» будуть убивати й ґвалтувати. Жертви російської пропаганди, що тут ще сказати.
Чомусь не було наказу нас прикривати
– Наскільки мені відомо, найпершим в аеропорту перебував 3-й полк спецназу. Хлопці з цього полку розказували, що спочатку вони зайняли старий термінал, а новий зайняли російські терористи і найманці. Відповідно вони «вибили» новий термінал і звільнили прилеглу територію. Третій полк там був декілька місяців, доки його не змінили інші підрозділи.
Ми майже нічого не знали про те, що там відбувається. Знали лише якісь страшні чутки. Було важко зважитись, поїхати в ту невідомість
Коли туди відправлялися ми, нам дали наказ від батальйону. Перша ротація складалася виключно з добровольців. Ми майже нічого не знали про те, що там відбувається, бо наших хлопців там не було. Знали лише якісь страшні чутки. Було важко зважитись, поїхати в ту невідомість, у війну, в інтенсивні бойові дії.
На той момент територія старого і нового терміналу контролювалася українськими Збройними силами. «Вишка» ще була, там теж були українські військові. Єдиний шлях до аеропорту пролягав через селище Піски. Вночі ми приїхали в Тоненьке.
В одній із розбомблених хат ми заночували на декілька годин. Зранку дістались до Пісок. Там чекали близько 4-5 години, доки нас не завантажили в три БТРи однієї з аеромобільних бригад. Вдень, при світлі сонця, ми відправились в аеропорт.
Що цікаво, тоді чомусь не дали наказ з танка прикривати нас, і висадка відбувалася вдень. Вдень простіше влучити, бо видно пересування техніки. Наші БТРи по дорозі випустили димову завісу. Коли ми під’їжджали, був сильний обстріл зі 120-міліметрових мінометів. Знаєте, сидиш у десанті БТР і нічого не можеш зробити, а навколо тебе розриви.
Хлопці потім нам розказували, що в БТР, який їхав перед нами, ледь не влучила міна – він аж підстрибнув, але доїхав. Водії були чи не досвідчені, чи тільки нещодавно були перекинуті на той напрям. Коли випустили димову завісу, наш водій секунд на 30 втратив орієнтацію – він не знав, де він, і куди їхати. Так само і ми.
Ми вискочили з БТРа і не знали, де сектори вогню супротивника, де були встановлені міни, чого взагалі очікувати. Я пам’ятаю, що встиг схопити одноразовий гранатомет, який віз із собою, сумку зі спальником, причому він був прив’язаний до сумки, але розмотався по дорозі. Коли я біг у термінал, цей розмотаний спальник за щось зачепився, я впав, а тоді зірвався й побіг далі.
При цьому, одразу, коли вибігли, по черзі стріляли в посадку біля монастиря. Думали, що ворог десь там може бути. По магазину вистріляли і побігли в термінал. Там уже наші бійці з першого БТРа помітили українських військових. Через зону висадки забігли в будівлю терміналу, де нас посадили десь на півгодини, там ми «зібрали чохли», тобто прийшли до тями.
Коли стемніло, нас розставили по позиціях в аеропорту. Моя позиція розташовувалась там, де була зона висадки у новому терміналі. Основні мої обов’язки – вести спостереження, розвантажувати БТРи та іншу техніку під час доставки боєкомплектів та провіанту в аеропорт.
«Найстрашнішими були дорога та вивантаження БТРів»
Нам відносно пощастило, бо сама стрілянина відбувалася, переважно, у старому терміналі. Щоб узяти новий термінал і влаштовувати серйозні бої в ньому, требо було спочатку взяти старий.
Обстріли були переважно з артилерії, поодинокі розвідники сепаратистів лазили у підвалі і по дахах терміналу. Не знаю, де саме були їхні підходи, але іноді вони обстрілювали людей під час висадки з БТРів. Тоді ми обстрілювали посадкові «рукави» з легкої стрілецької зброї та одноразових гранатометів.
На інших позиціях, там, де були проходи, хлопці встановлювали міни, щоб захиститися від розвідників «сєпарів», які старались просочитися у термінал. До нас у термінал дуже часто залітали «гпшки» через дірки в даху, іноді кидали ручні гранати. Але так чи інакше, сам новий термінал, тоді, коли я був, не штурмували.
Штурмували старий, коли було перемир'я з колаборантами, які перейшли на сторону росіян. Саме під час цього перемир'я вони й атакували старий термінал.
Найстрашнішими під час моєї ротації були дорога туди і назад та вивантаження БТРів. Наприклад, б'є артилерія, бачиш розриви 120-міліметрових мін, скажімо, 100 метрів на «взлітці» аеропорту, а в цей час ти маєш вивантажувати ящики зі зброєю, амуніцією, набоями.
Стрілянина на старому терміналу була постійно: частково загороджувальний вогонь, частково хлопці когось «міряли». До нас, бувало, залітало рикошетом, і ми теж вели загороджувальний вогонь по можливих позиціях ворога.
Одного разу на моїй позиції, де відбувалася висадка десанту, у посадочному «рукаві» аеропорту ми виявили сепаратистів. Вони відкрили вогонь з ПКМ (кулемет Калашникова), але ми їх «накрили». А коли в останній день міняли мій підрозділ, я так само помітив в одному із посадочних «рукавів» аеропорту ворожого сепаратиста. Ми розстріляли цю позицію з легкої стрілецької зброї.
Всередині нового терміналу
Більша частина терміналу була з гіпсокартону – він нічого не тримав
– Я ніс варту на посту, де відбувалася висадка з бронетехніки й висадка бійців. Ми вели спостереження: якщо бачили ворога, стріляли. Окрім цього, ми будували барикади. Більша частина терміналу була з гіпсокартону – він нічого не тримав. На той момент, якраз за цієї ротації, нам привозили «бастіони», то така сітка з тканиною. Ми ці «бастіони» ставили і забивали їх різним сміттям: гіпсокартоном, порожніми банками, простріляними касками, усяким металом, який знаходили навколо. Це хоч трохи захищало від осколків.
Там, де я був, це колишня зона висадки із повністю знищеною передньою стіною. У залі ми поставили рентгенівський апарат, яким «просвічували» багаж в аеропорту, набили його так само всім, чим змогли, щоб за ним ховатися при стрільбі чи хоч у бінокль дивитися. Він хоч частково захищав нас від осколків та уламків, які залітали всередину.
Так ми вели спостереження прямо зі своєї позиції за тими частинами посадкових «рукавів», які бачили. Ще виходили ліворуч, де була спостережна позиція, яка виходила на монастир та церкву, приблизно за 600-650 метрів від нас. Там були сепаратисти. Звідти били «важкі» кулемети, працювали снайпери. Ворог також використовував гранатомети.
Наприклад, зліва від нашої позиції був один підбитий український танк Т-64. У нього був збитий лише трак, екіпаж встиг з нього вистрибнути, тож всередині залишився боєкомплект. Сепаратисти двічі стріляли в цей танк з СПГ (протитанковий гранатомет – ред.): перший постріл пролетів біля нього, вздовж нашої позиції. А другим пострілом вони влучили у цей танк. Він почав горіти, і горів чотири або п’ять годин. Ми мусили відійти, бо танк був поруч, був дуже близько. Якби він одразу вибухнув, то нас би просто усіх «накрило». А так ми встигли трохи відійти.
Тоді танк таки вибухнув, у нього відірвало башту, і до наших позицій долетіли уламки. Переді мною стояв боєць, здається, сапер. Я точно не знаю, можливо, він був з 91-ого інженерного полку чи з десантників. Йому влучило уламком у голову, але його врятувала каска. Ще кулеметнику з ПКМом 95-ої бригади залетів осколок у коробку – у маленьку коробку до ПКМа, яка висіла в нього на грудях. Вона пробила коробку і застрягла.
Так само був цікавий момент: до мене підійшов боєць мого підрозділу. Я йому порадив піти до «штабу» – до кімнати, де розташовувалось управління – і взяти вітамінів. Він пішов по ті вітаміни, і по дорозі, десь у двох сантиметрах від його голови, пролетів ВОГ (боєприпас для гранатомета – ред.) По ньому вистрілили підствольною гранатою з гранатомета, і якби ще декілька сантиметрів, то ми б його вже не «зібрали». Але ВОГ пролетів і вдарився за декілька метрів за ним.
«Великою мірою аеропорт став символом завдяки Лойку і журналістам»
– Приблизно тиждень в аеропорту був один хлопець – руфер «Мустанг». Дуже цікавий і позитивний. Він прямо перед нашою ротацією приїхав з членами «Правого сектору» на «таблетці», на машині. Він розповів історію про те, як ця «таблетка» згоріла. Вона, до речі, була біля моєї позиції.
«Мустанг» розповів, що, коли вони під'їхали до терміналу, то по них одразу почала бити артилерія. Вони швидко вибігли, залишивши фотоапарати, якісь інші речі, які були потрібні для відео/фото фіксації у тій «таблетці». Вони забігли у термінал й від радості, що цілі, сіли пити чай у чи не єдиній уцілілій кімнаті. Через декілька хвилин їх покликав боєць ЗСУ і показав, як їхня підбита «таблетка» вже горить.
Біля нового терміналу, а саме біля позицій розвантаження, було декілька підбитих українських танків Т-64, а всередині – підбиті українські БТРи. Наші хлопці пізніше дістали останки одного з танкістів, там майже нічого не залишилося, і відправили їх у тил.
Лойко був такий «весь у собі», але викликав певну цікавість у частини бійців. Коли ми запитали його, на скількох війнах він був, сказав, що на двадцяти з чимось. У нас одразу всі запитання відпали
Нам пощастило, що саме під час нашої ротації в аеропорт приїхав кореспондент Los Angeles Times Сергій Лойко. Він, здається, приїхав з десантниками чи з 95-ки, чи 79-ки. Був він в аеропорту десь чотири дні разом з нами. Фотографував, спілкувався, хоча не дуже охоче, російською. Був він такий «весь у собі», але викликав певну цікавість у частини бійців.
Одразу було видно, що це людина – професіонал своєї справи. Коли ми запитали його, на скількох війнах він був, сказав, що на двадцяти з чимось. У нас одразу всі запитання відпали.
Я не зустрічав ще настільки професійних і безстрашних фотожурналістів
Я бачив роботи Сергія Лойка ще в аеропорту, бо він показував їх на фотоапараті. Хочеться віддати належне, великою мірою аеропорт став таким символом завдяки цьому журналістові. Я не зустрічав ще настільки професійних і безстрашних фотожурналістів.
Я не казав близьким, що я в аеропорту, щоб їх не хвилювати. Але вони помітили мене на фотографії Сергія Лойка, ще коли я був там. Коли вони дізнались, то дуже переживали, але підтримували мене. Казали, щоб я тримався, що все буде добре, і що вони чекають мене живим і здоровим.
Ще у нас був журналіст «Нового каналу». Був цікавий момент, український танк випадково влучив у аеропорт, саме в новий термінал. Ми з журналістом і хлопцями якраз недалеко біля цього розриву були. Залетіло на другий поверх, уламки посипалися, і нас трошки «глушануло».
З журналістами російських пропагандистських ЗМІ я, слава Богу, не зустрічався.
Якось сепаратисти для російського телебачення інсценування робили, ніби «укропи бухають і курять наркоту»
Якось сепаратисти для російського телебачення інсценування робили, ніби «укропи бухають і курять наркоту» – принесли «бульбулятор» і пляшки – типу подивіться. Все, що показують росіяни, це страшна неправда. І я досі не перестаю дивуватися, що люди в часи інтернету у таке вірять. Чим страшніша брехня, тим більше росіяни вірять.
«Кухня» і побут
В аеропорту переважно ми їли наші армійські сухпаї. Але, одразу скажу, які їсти не варто. Це рослинно-м'ясні консерви, але замість м’яса – комбіжир. Це суцільний жах, а не їжа. Це сором, що в українській армії, яка воює, такі сухпаї.
Адреналін, звісно, нас підтримував, але намагався їсти кілька разів на день.
Іноді в «головній кімнаті» бувало трохи ковбаси, цукерок та води.
Десантники якось пригостили нас норвезькими і американськими сухпаями. Там був дуже смачний рис, він добре розігрівався на сорбіті. Ми пробували й американський сухпай. Там були якісь картопляні штуки з гострим соусом, хлібець такий смачний і дуже смачний плавлений сир. Єдине, що там було несмачне, це напій типу «Юпі»
Нам привозили газові горілки, ми робили на них чай та каву. Ще десантники якось пригостили нас норвезькими і американськими сухпаями, які вони якось дістали. Там був дуже смачний рис, він добре розігрівався на сорбіті. Ми пробували і американський сухпай. Там були якісь картопляні штуки з гострим соусом, наскільки я пам’ятаю, хлібець такий смачний і дуже смачний плавлений сир. Єдине, що там було несмачне, це напій типу «Юпі».
Руки я, звісно, намагався мити. Але води у нас було мало, а все навколо у сажі й пилюці. Я їх мив-мив, відмивав, але не міг до кінця відмити
Руки я, звісно, намагався мити. Але води у нас було мало, а все навколо у сажі й пилюці. Десантники розповідали, що там десь каністри з бензином підірвали, то все чорне було. І руки були в мене дуже чорні. Я їх мив-мив, відмивав, але не міг до кінця відмити.
Запах теж був ще той. Пахло сечею і лайном, і чим завгодно. Покуриш, ніби не так. Сигарети нам привозили волонтери. Вони були переважно без фільтру, типу «Армади», були цигарки «Політ» – це як «Прима», тільки «Політ» (посміхається).
Я завіз пачку червоного «Мальборо», але роздав хлопцям.
Інколи хотілось просто якихось банальних зручностей: гарячу ванну, добре поїсти
Інколи хотілось просто якихось банальних зручностей: гарячу ванну, добре поїсти, просто бути в обстановці, яка розслабляє. Або навіть просто вийти на білий світ, бо потім, коли ми приїхали в Піски і приїхали додому, ми дивилися на небо – і це вже зовсім інше враження. Бо там ми два тижні сиділи під дахом і майже не бачили ні сонця, ні неба.
Спали ми десь в 10-ти метрах від нашої позиції, фактично посеред складу БК (боєкомплектів – ред.) Тобто за 10 метрів від мене лежав ящик з танковими мінами ТМ-62. В метрах 20-ти був просто цілий склад – приблизно 50-60 одноразових гранатометів, «монки», міни ОЗМ-72, багато «цинків» з набоям.
У новому терміналі вже не було куди боєкомплект складати, бо стіни були переважно з гіпсокартону.
У нас був час на відпочинок, бо як такого штурму у нас не відбувалося: були обстріли, поодинокі розвідники-сепаратисти, були розвантаження. Тому, в принципі, ми спали. На нашій позиції було шість чоловік, відносно багато. Тому вночі ми чергували по двоє. Якщо був обстріл, просто піднімались інші. Тоді ми замерзли лише в останні 2 дні, коли різко похолодало. У самому терміналі було волого.
Втрати
У новому терміналі було декілька поранень: одному хлопцю з 79-ої бригади відірвало руки гранатою. На моїй позиції був один хлопець, з 3-го полку спецназу, мобілізований з охоронної роти, то він отримав наскрізне вогнепальне поранення стопи. Ми з товаришем викликали БТР, дотягнули його туди й відправили в Піски. На вишці, здається, був один убитий. Були поранені і на вишці, і в старому терміналі.
Мені розповідали, що останніх три дні був постійний штурм, і були великі втрати серед наших бійців. І за день до того, як аеропорт упав, їм дали наказ виходити. Із наших один хлопець загинув від пострілу в голову, більшість хлопців, які залишилися живими, були там контужені й поранені. Ще один хлопець тоді не виїхав чогось, зараз його шукають – він зник безвісти.
Мій товариш нещодавно був на декількох упізнаннях «в органах». Там тіла з аеропорту, є без голови. Роблять генетичні аналізи, бо важко упізнати. Дуже важко це пережити,справді.
У мене було відчуття, що я був в абсолютно іншій, якійсь жахливій паралельній реальності
Через декілька тижнів після аеропорту я поїхав у відпустку. І у мене було відчуття, що я був в абсолютно іншій, якійсь жахливій паралельній реальності. Як інше життя, як роздвоєння особистості. З чим це можна порівняти, я навіть не знаю...
Я думаю, що всі події, після яких ми залишили аеропорт, якось пов'язані з тими Мінськими домовленостями. Українське суспільство рано чи пізно має знати правду, і винні мають понести за це відповідальність.
