Київ – Анатолій Свирид, головний сержант 1-ї аеромобільної роти 90-го окремого аеромобільного батальйону з позивним «Спартанець», перебував у Донецькому аеропорту під час його руйнування. Він розповів Радіо Свобода про останні дні оборони аеропорту та загибель побратимів.
– Я був серед тих добровольців крайньої групи, яка заходила в Донецький аеропорт перед самим його зруйнуванням. До того ми були в районах, які прилягали до аеропорту – Тоненькому, Опитному, Водяному, Авдіївці, «Зеніті». Ми приїхали туди на ротацію. Людей там треба було постійно міняти, бо у тих обставинах організм працює на межі своїх можливостей. Ну, і плюс поранення, і все таке інше. Все залежить від оперативної обстановки. Наприклад, я на наступний же день отримав поранення – більше 20 осколків в ногах.
Проривались ми під обстрілом, під ранок. Заїхали, слава Богу (чи ні, але то вже таке діло). Ми зробили те, що мали. Ми їхали на допомогу нашим бійцям. Заїхали в ніч на 18 січня, а 19-го був перший вибух, і 20-го уже остаточний – термінал як такий перестав існувати, такий величезний був вибух.
Перекриття бетонні розлетілися просто, мов пил. І ми опинилися під завалами, під плитами перекриття. Пролетіли 5-6 метрів вниз, і тоді, на жаль, зазнали втрат. З моєї роти загинуло три людини. Це Женя Яцина – «Бєня», Іван Марченко і Олег Мусієнко. Також загинув Іван Зубков, позивний «Краб», його всі знають, ну й інші хлопці.
«Це найтяжче, що може бути – коли помирає твій друг»
Чуєш стогін друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. І немає знеболювальних, вони десь там під завалами...
– Там тоді все врізалося у пам'ять. Особливо ті вибухи. А найбільше те, коли ти чуєш стогін друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. І немає знеболювальних, вони десь там під завалами... Оце крає душу більш за все.
Я до останнього надіявся на евакуацію. Цього не сталося, ну і Женя не дожив
Мій побратим, Женя Яцина, був тяжко поранений, були перебиті ноги. Людина дуже любила життя, але потрапила туди, в ту ситуацію, де вижити виявилось неможливо. І коли він зрозумів, що він вже, в принципі, не жилець, він просив мене, щоб я його добив, але я не мав на це права. Я до останнього надіявся на евакуацію. Цього не сталося, ну і Женя не дожив.
Це, мабуть, найтяжче, що може бути – коли помирає твій друг. Він такий веселий був, з таким почуттям гумору надзвичайним. Навіть тоді, перед цим нашим заїздом у термінал, розуміючи, що нас чекає, він своїми жартами компенсував хвилювання. Він зміг підтримати бійців, у яких був перший заїзд туди. Перед заїздом давав інтерв’ю 112 каналу, розповідав про те, хто такий Путін і все таке.
Бійцю треба знати, що у випадку чого, його пам’ять належно вшанують
У школі, де він вчився, йому встановили меморіальну дошку, я вважаю, що це правильно. Країна має пам’ятати своїх героїв. Бійцю треба знати, що у випадку чого, його пам’ять належно вшанують.
Треба розуміти, що звичайні люди можуть робити геройські речі. Наче з виду звичайна собі людина, а виявляється, що у надзвичайній ситуації це просто кремінь.
Загинути в бою за свою землю – це честь. Як би це цинічно не звучало для мирних людей. Для воїна – це честь
Після першого вибуху я говорив хлопцям, що загинути в бою за свою землю – це честь. Як би це цинічно не звучало для мирних людей. Для воїна – це честь.
Ті ж російські військові гинуть. Їх прислали сюди. Серед них же теж є нормальні люди, у них є сім’ї. Але їх хоронять, як незрозуміло кого.
Не дочекавшись евакуації, я вийшов до сепаратистів на переговори
Я залишився з пораненими і загиблими. Ну і ранком 21 січня вийшов до сепаратистів на переговори, щоб нам дали коридор для вивозу тяжкопоранених і загиблих бійців
– З нашого батальйону було чоловік 20, там різні підрозділи були, різні роти, ну і бригади, в тому числі, різні. Хтось загинув, хтось у ніч на 21 січня вийшов. Я залишився з пораненими і загиблими. Ну і ранком 21 січня, не дочекавшись евакуації, я вийшов до сепаратистів на переговори, щоб нам дали коридор для вивозу тяжкопоранених і загиблих бійців.
Поранених спасли, але я місяць після того пробув у полоні
Поранених спасли, але я місяць після того пробув у полоні. Нормально зі мною поводились, не били, крім морального тиску нічого не було – ні тортур, ні фізичних принижень. Потім я потрапив в обмін, який був увечері 21 лютого, але, на жаль, деякі «кіборги» досі перебувають там, у полоні.
Зараз я «воюю» тут. Сьомого травня мене виписали з госпіталю. Тепер займаюся координаційним центром допомоги бійцям АТО. Будемо робити фонд допомоги дітям і родинам загиблих, бо цими людьми треба опікуватися і займатися. Це погано, коли в родині загинув основний годувальник, і про це швидко забули. Країна має пам’ятати своїх героїв і по можливості допомагати. Бо є сім’ї, в яких двоє-троє діток, вони не повинні відчувати ніяких незручностей, щоб у них не було такого поняття, що Батьківщина про них забула. Це відкладається на їхньому подальшому житті, тому будемо робити все можливе, щоб цього не сталося.
