Не існує напрямків, за якими ми не могли б надати допомогу – начальник Головного військового госпіталю

Українська військова медицина наразі спроможна надати допомогу у випадку будь-якого ураження, отриманого на фронті. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів начальник Головного військового клінічного госпіталю Анатолій Казмірчук. За його словами, за останній рік зокрема українські військові хірурги набули досвіду, який дозволяє їм провести операцію будь-якого напрямку. Водночас, як пояснив керівник госпіталю, українські медики не перешкоджають бажанню і можливостям поранених вояків лікуватися за кордоном. Тим паче, як зазначив Анатолій Казмірчук, в умовах бойових дій, коли поранених у госпіталі доправляють фактично щодня, допомога іноземних колег усіляко вітається.

– 260 років відзначив цього місяця Київський військовий клінічний госпіталь. Президент указом наділив Ваш медичний заклад новим статусом: Національний військово-медичний клінічний центр. Ви можете розповісти, чим цей статус допоможе Вашому госпіталю?

– Дійсно, 10 червня цього року нашому Головному військово-медичному клінічному центру виповнилося 260 років. Саме 10 червня 1755 року, згідно з відповідним наказом медичної канцелярії, наш госпіталь, який на той момент називався Київським госпіталем, був розрахований на 50 ліжок і був сформований у складі трьох відділень. І впродовж цих сторіч у наших стінах працювали відомі представники майже всіх медичних шкіл, які на той час існували в Україні.

Більше того, хочу сказати, що наш центр, за пропозицією на той час відомого військово-польового хірурга Миколи Івановича Пирогова, став клінічною базою медичного факультету нашого Київського університету, і саме в наших стінах виховувалися не тільки майбутні військові медики, а й майбутні відомі постаті серед нашої медицини, які в подальшому сформували свої медичні школи і продовжували навчати майбутніх лікарів.

Для кожного закладу є дуже важливим, коли його багаторічна, в даному випадку багатовікова, щоденна й наполеглива праця оцінена державою. І, звичайно, для нас те, що саме 10 червня цього року наш верховний головнокомандувач, президент України Петро Олексійович Порошенко завітав до нас і з трибуни сказав про те, що з урахуванням того внеску, який виконує наш колектив сьогодні, який зроблено нашими попередниками лікарями, які працювали в нас упродовж багатьох років – з урахуванням цього нашому центру присвоєне звання «національного». Ми будемо називатися Національний військово-медичний клінічний центр «Головний військово-медичний клінічний госпіталь».

Хочу додати, що у нас працює дуже великий і потужний колектив. Понад 2,5 тисячі і військовослужбовців, і працівників Збройних сил. У нас працює потужний науковий потенціал: понад 60 кандидатів медичних наук, 8 докторів наук, один академік Академії медичних наук України, майже 300 лікарів мають вищу кваліфікаційну категорію. Якщо пам’ятаєте, я сказав, що було три відділення, то зараз ми маємо 1100 ліжок, і в нашому складі працює 37 відділень і 22 клініки відповідно. Тому ми, звичайно, дякуємо нашому верховному головнокомандувачу за таку високу оцінку нашої повсякденної праці, і я переконаний у тому, що ми і надалі будемо працювати, як працювали, і виконувати свій святий обов’язок з надання необхідної медичної допомоги військовослужбовцям, ветеранам Збройних сил, членам сімей військовослужбовців і цивільним громадянам – одним словом, всім тим, хто цього потребує.

– Ви згадували перед ефіром, що надання статусу «національного» – це т унікальна подія для України. Чому?

– Можу сказати, що сьогодні наш заклад – це єдиний медичний заклад, якому надана така висока оцінка і такий високий статус. Тому що загалом статус «національного» присвоюється науково-дослідним інститутам, закладам культури, освіти. Щодо саме лікувального закладу – ми єдині.

– З огляду на поважний вік Вашого госпіталю, те, що відбувається в Україні упродовж останнього майже півтора року – це не перша війна в історії вашого медичного закладу. Але, вочевидь, це перші такі воєнні дії в новітній історії України. Як за ці останні півтора року змінилася робота в госпіталі?

– Якщо можна, я трошки розкажу про історичну довідку. У нас є багатотомне видання про історію нашого центру, про історію нашого колективу, і, аналізуючи історичні моменти, ми підрахували, що якщо брати від початку заснування нашого госпіталю до сьогоднішнього дня, то упродовж майже 30 років ми працювали в умовах ведення війни. Тобто, це була вітчизняна війна 1812 року, Перша світова війна, громадянська війна, Велика вітчизняна війна. Більше того, лікарі нашого центру брали участь і в локальних конфліктах в інших країнах, надавали медичну допомогу воїнам-афганцям під час десятирічної афганської війни (до речі, за цей період у нас пролікувалося 771 хворих і поранених).

– Тобто 30 років – це сукупний період часу, який Київський військовий клінічний госпіталь провів в умовах війни?

– Так, в умовах ведення війни. Якщо говорити про сьогоднішній стан, то скажу відверто: по суті, ми включилися в таке активне надання медичної допомоги пораненим, починаючи з подій Революції гідності на Майдані. Ми один із закладів, які приймали поранених із Майдану. По суті, найважчі поранені перебували на лікуванні у нас, потім деяких із цих пацієнтів ми направляли на подальше лікування та реабілітацію за кордон.

Це було, мабуть, перше таке випробування для нас на початку минулого року, коли країна ще жила миром, ніхто не думав, що саме так будуть розгортатися події. Лютий минулого року для нас був справжнім випробуванням. І відрадним було те, що ми зрозуміли: ми до цього готові. У чому відмінність між цивільним і військовим медиком? У тому, що військовий медик завжди готовий, у будь-яких умовах, – і в мирний, і у військовий час – виконувати свій обов’язок із надання невідкладної медичної допомоги. По суті, це був такий перший екзамен, ми зрозуміли, що настав той час, коли ми розпочали робити те, чому нас вчили все життя.

І, звичайно, вже в той момент ми бачили певні труднощі, які виникають при масовому надходженні поранених. Коли перші поранені надійшли до нас із зони ведення АТО – це був кінець квітня, початок травня – то в нас уже певною мірою був налагоджений алгоритм надання медичної допомоги.

Звичайно, нам довелося переглянути, скажімо, планову роботу, яка була в мирний час. Але, незважаючи на велику кількість хворих і поранених, які надходили і надходять до нас, ми не зменшили обсяг надання медичної допомоги тим контингентам, які обслуговуються у нас. Я маю на увазі військовослужбовців, які служать у київському гарнізоні, ветерани Збройних сил, частина сімей військовослужбовців, а також цивільні громадяни. Тобто ми, приймаючи поранених, продовжували виконувати і надавати ту необхідну допомогу, яку надавали і в мирний час.

– Чи маєте Ви вже якусь статистику того, скільки поранених учасників АТО ви прийняли за ці півтора року?

– Я розпочну з того, що щорічно в нашому центрі лікується понад 31 тисячу пацієнтів. Це не є секретом, і наш верховний головнокомандувач, виступаючи у нашому центрі, навів цю статистику, що на сьогоднішні день, за півтора року, ми пролікували понад 5,5 тисяч пацієнтів, які брали участь в АТО.

Якщо характеризувати активність хірургічного напрямку нашої роботи, то лікарями нашого центру в минулому році виконано майже 15 тисяч оперативних втручань. Це стосується загалом усіх оперативних втручань, тобто мова не йде суто про оперативні втручання, які виконані саме воїнам АТО, це загалом усі.

За цей рік наші військові хірурги, я вважаю, отримали надзвичайно великий досвід. Чому? Тому що, звичайно, під час мирного життя до нас зверталися за лікуванням пацієнти, які отримували вогнепальні поранення, але, по суті, це були такі поодинокі поранення, які отримувалися через необережне поводження зі зброєю. Звичайно, ці люди мали не таку важкість ураження, і, відповідно, вимагали менших затрат на лікування і подальшу реабілітацію.

На сьогодні, за умови ведення гібридної війни, важкість поранень досить складна. І деяким пацієнтам нам доводиться виконувати повторні реконструктивні операції. У нас є пацієнти, яким уже зроблено понад 25-30, навіть 40 оперативних втручань. Чому? Тому що робиться все необхідне для максимально повної реабілітації цих пацієнтів і відновлення функцій того чи іншого органу.

Не хотілося б говорити про сумне, але можу навести таку статистику, що із загальної кількості пролікованих у нас пацієнтів із зони АТО, на жаль, померло 25 пацієнтів. Але не через, скажімо, неадекватно надану допомогу чи надану в неповній мірі. На жаль, це були пацієнти з пораненнями, які, по суті, були несумісні з життям. Упродовж тривалого часу наші фахівці боролися за їхнє життя.

Ми протягом цього року постійно залучаємо з метою і практичної, і консультативної допомоги фахівців із провідних медичних закладів і нашого міста, і України. За цей рік такий досвід, який ми здобули разом із нашими цивільними колегами, і ця співпраця спрямовані суто на якнайшвидше одужання наших пацієнтів. На мій погляд, це дуже корисно і дає хороший результат.

– Ви згадували, що рік тому були певні труднощі, пов’язані з напливом пацієнтів. Наскільки зараз госпіталь забезпечений усім необхідним, щоб надавати допомогу при різних видах ушкоджень, травм? Наскільки госпіталь потребує благодійної і волонтерської допомоги?

– Думаю, що не буде секретом ні для кого – я, наприклад, зі свого досвіду роботи, скільки не спілкуюся з керівниками відповідних медичних закладів, зі своїм колегами – я ще жодного разу не чув, що керівник закладу скаже: у нас все є, нам більше нічого не потрібно. Якби я про це сказав, то можна було б вважати, що все: ми зупинилися і ми не розвиваємося. Звичайно, такі потужні заклади, як наш, потребують постійного оновлення і арсеналу медичного обладнання, і з урахуванням кількості пацієнтів, які лікуються у нас, потребуємо великої кількості і медикаментів, і перев’язувального матеріалу, і різноманітних виробів медичного призначення.

Можу сказати, що на сьогодні ми маємо майже все необхідне для того, щоб надати на найвищому рівні медичну допомогу. Зокрема й завдяки допомозі волонтерських організацій, різноманітних громадських об’єднань, закладів, простих людей, які приходять і надають нам допомогу – як і саме цими виробами медичного призначення, так і в матеріальному плані. Звичайно, якби не було такої підтримки, то нам довелося б зіткнутися з деякими проблемами. Але саме завдяки цьому я можу сказати, що на сьогодні ми майже на 100% маємо все, що необхідно. Але все використовується, відповідно потребує оновлення. Ми зараз працюємо, можна сказати, з коліс: вранці ми вирішуємо, що потрібно на сьогодні, і доводиться часом робити такий перерозподіл – вибирати з усього, що необхідне, щось важливіше. У цьому і полягає наша щоденна робота.

– На головній сторінці вашого сайту звіт по благодійній допомозі. Тобто все триває максимально прозоро?

– Ми в минулому році ухвалили рішення, що ті, хто нам допомагає, має такий патріотичний поклик, повинні бачити – це не є секретом. Будь-хто, хто цим цікавиться, може зайти на наш сайт, де оприбутковується все, що нам було надано як благодійна допомога. Громадянам, звичайно, приємно бачити своє прізвище, те, що подаровано. Трапляється, що той, хто приходить нам допомагати, просить не афішувати його прізвище. Тому Ви мали змогу бачити, що там є такі підписи: «приватна особа».

– Те, що деякі поранені українські вояки лікуються закордоном, пояснюється чим? Що по деяких ураженнях українська медицина не може надати допомогу? Чи, можливо, не вистачає фахівців, з огляду на велику кількість пацієнтів?

– Я пояснив би це так. Я на сьогодні не можу навести ту чи іншу проблемну ситуацію, яку б не могли вирішити ми, фахівці медичної галузі, в нашій державі. У нас представлені всі напрями по хірургії, по терапії, у нас працює величезна кількість вузькопрофільних науково-дослідних підприємств і установ.

Чому це відбувається, чому деяких пацієнтів нам доводиться направляти на подальше лікування закордон? Перш за все, це бажання самого пацієнта. Ми не маємо ніякого морального права заборонити людині обирати той заклад і те місце, де вона хоче продовжувати лікування. Більше того, волонтерський рух, який зараз набув такого поширення, сприяє тому, що збираються відповідні кошти на лікування цих поранених. Уявіть, наприклад, що Ви пожертвували якусь частину грошей на лікування того чи іншого пораненого з метою, щоб він продовжив лікування закордоном, а хтось має вирішити його туди не відпустити. З нашого боку це було б зовсім неправильно.

Я вважаю, що на сьогодні не існує напрямків з такої високоспеціалізованої допомоги, якої потребували б поранені, яких би ми не змогли вирішити. Але інша причина – наші закордонні колеги пропонують нам допомогу. На жаль, складається так, що пацієнти з важкими пораненнями потребують тривалого процесу й одужання, і тривалого процесу реабілітації. З урахуванням того, що, на жаль, поранені надходять і надалі на лікування, то це (допомога закордонних колег – ред.) надає можливість нам приділити більше уваги тим пораненим, які до нас надходять на подальше лікування. Чому? Не є секретом: деякі з поранених у нас лікуються вже понад рік, перебуваючи постійно в нашому центрі. Звичайно, це вимагає величезних і фізичних, і матеріальних затрат. У даному випадку, допомога наших закордонних колег має гуманітарний напрямок. І це також нам допомога.

– Чи могли б Ви пояснити як лікар, з якими проблемами стикається поранений боєць на етапі реабілітації?

– Раніше, за мирного часу, до анексії Криму, у нас, у Збройних сил, був реабілітаційний центр, Сакський військовий санаторій. Такі пацієнти з військовослужбовців Збройних сил були поодинокими, на той час як такої проблеми з реабілітацією не було.

На жаль, склалося так, що відповідних реабілітаційних відділень до моменту початку ведення бойових дій у наших підрозділів не було. Але можу сказати, що на сьогоднішній день такі підрозділи відкриті. Що стосується, наприклад, реабілітації з психоневрології, то, відповідно, сформований госпіталь на 100 ліжок для пацієнтів цього профілю. Пацієнти з ушкодженнями хребта, яких лікарі називають «спинальники», отримують необхідне лікування, проходять реабілітацію а такому відділенні в Львівському військовому шпиталі. Пацієнти з пораненнями кінцівок отримують реабілітацію у нашому центрі військової профпатології, що в місті Ірпіні. Частина наших пацієнтів проходить реабілітацію в цивільних медичних установах, на базі лікувальних закладів, Національної академії медичних наук, деяких приватних лікувальних закладах.

Тобто на сьогодні напрямок реабілітації розвивається. Можливо, хотілося б, щоб це відбувалося швидше, але є, звичайно, певні проблеми. Я сказав би так: на сьогодні наші поранені не кинуті напризволяще для вирішення цієї проблеми, хоча, звичайно, бувають різні ситуації. Загалом, ця робота розпочалася вже давно і вона триває.