У 1986 році у своїй промові на з’їзді КПРС Михайло Горбачов заявляв про потребу «демократизації соціалістичного устрою». Радянський Союз, на перший погляд, взяв курс на «розкручування гайок». Але, на рівні з деклараціями, у радянських в’язницях і таборах лишалися люди, засуджені за «політичними» статтями. До вашої уваги з архіву Радіо Свобода – кілька передач циклу «Про становище українських політичних в’язнів у СРСР».
31 жовтня, через день після того, як скрізь по всьому світі відзначили День політичного в’язня, в Радянському Союзі міністр юстиції Борис Кравцов відзначив: «На Заході й тепер твердять про існування політичних в’язнів в СРСР, називають цифри, які становлять кілька сотень осіб. Хочу підкреслити, що в СРСР у місцях позбавлення волі перебувають лише ті особи, які скоїли кримінальні злочини. Нині засуджених за статтею 70 Кримінального кодексу Російської Федерації («антирадянська агітація і пропаганда») у місцях позбавлення волі перебуває дві особи, а на засланні – п’ять осіб. Засуджених за статтею 190 («поширювання завідомо фальшивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад») у місцях позбавлення волі перебуває одна особа».
Безперечно, у зв’язку з цим, було б незвичайно цікаво почути з уст міністра юстиції Української РСР Володимира Зайчука про долю громадян, яких в Україні судили за аналогічними статтями Кримінального кодексу УРСР. На жаль, республіканський міністр не виступає з такими заявами перед громадськістю. А справді – шкода. Імовірно, не було б плутанини.
До речі, про одну малу подробицю. Володимира Зайчука призначили на посаду міністра юстиції Української РСР у жовтні 1970 року, 18 років тому. Отож, у нього, звісно, не бракує інформацій про нинішнє становище людей, громадян України, яких, згідно з радянським визначенням, вважають на Заході «політичними в’язнями» і яких в СРСР називають «кримінальними злочинцями». Адже такий 18-річний стаж на посаді міністра юстиції промовляє сам за себе, надто тому, що протягом урядування Зайчука розгромлено однодумців шістдесятників, поборників українського національного відродження, прихильників середовища «Українського вісника», учасників Української Гельсінської групи, членів Комітету на оборону прав віруючих і церкви на Україні тощо. Йдеться тут про сотні людей, яких кинули за ґрати тюрем, колючий дріт таборів примусової праці, за глухі стіни психіатричних лікарень спеціального типу, про людей, які зазнавали адміністративних репресій тільки тому, що вони стали у радянської влади «небажаними особами».
12 українців-«антирадянщиків»
І ще одна, так би мовити, деталь. Міністр юстиції СРСР Кравцов не назвав поіменно тих, кого покарали за статтями 70 і 190 Кримінального кодексу Російської Федерації. А треба було б. Аби запобігти непорозумінням. Адже про кого мова йде? Чи Кравцов мав на думці тільки Російську Федерацію, а чи взагалі весь Радянський Союз? А, може, це зовсім не відомі на Заході прізвища?
Наприклад, в Україні за так звану антирадянську діяльність перебувають в ув’язненні або на засланні Дмитро Мазур, Павло Кампов, Юрій Бадзьо, Левко Лук’яненко, Микола Матусевич, Юрій Бойчук, Ярослав Бондар, Петро Кисляк, Богдан Климчак, Віктор Колишенко, Микола Крайник, Олексій Кухарук. Це вже 12 осіб, а не 8, як за даними Кравцова. І це – виключно українці.
У вересні міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе повідомив, що мають звільнити 40 політичних в’язнів – тобто, мовою радянської пропаганди, «кримінальних злочинців, засуджених за антирадянську діяльність». Минулого тижня представник міністерства закордонних справ Геннадій Герасимов згадував про приблизно два десятки політв’язнів. Академік Андрій Сахаров називає цифру 25. Укладач бюлетеня «Вести из СССР» Кронід Любарський вважає, що, ймовірно, в ув’язненні, на засланні, у психлікарнях караются від 150 до 200 в’язнів сумління. Є й інші версії. Отож, де шукати правди, якщо офіційні представники радянської влади не називають речі своїми іменами? Або просто замовчують дані, як в Україні.
Із цього погляду дуже промовистою є справа львівського інженера Івана Макара, якого обвинувачують, згідно з деякими повідомленнями, у порушенні законодавства при проведенні мітингів, а за іншими даними – в антирадянській діяльності. Де зараз Іван Макар, про якого кажуть, що він перший в’язень горбачовської Перебудови? Яке його теперішнє правове становище? Ще наприкінці вересня сповістили, що розслідування справи Макара закінчено, а її передано до суду. А тим часом минув вересень, минув і жовтень, ми вже в листопаді і далі нічого не відомо. Хотілося б запитати, де поділася гласність в Україні? А, може, для республіканських органів влади права людини – це тільки гасло?
Висловлюємо подяку Музею шістдесятництва за сприяння у підготовці тексту.
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)
