«Ті, хто каже, що місцеве населення налаштоване проти України, – це повна брехня. Люди в прямому сенсі слова цілують руки. Кажуть, ми вас давно чекаємо. Ті, що вийшли зараз, – це стовідсоткові українці. Вони не бояться українців. Зустрічають нас як переможців, які звільнили їх від цієї напасті», – саме так відповів боєць добровольчого батальйону «Київ-1», коли я запитав у нього про ставлення місцевих до українських силовиків. Втім, упродовж дня, проведеного у Слов’янську, я ще не один раз засумнівався як у правильності такого твердження, так і в тому, що місто справді звільнене.
Ми заїжджали в місто з боку комбікормового заводу. За час АТО про цю споруду дізналась чи не вся Україна. Лихої слави він зажив через тривалі мінометні обстріли тутешнього блокпосту. За час роботи в зоні АТО я неодноразово бував тут, тому, коли ми проїхали його і вільно прослідували в місто, все одно важко було повірити, що тепер це безпечна і мирна територія. Ми проїхали кілька сотень метрів нейтральної території і потрапили на ще донедавна ворожу територію.
Блокпости сепаратистів справляли неабияке враження. Я об’їздив найрізноманітніші пости української армії, але кожен з них помітно поступався тому, що я побачив у Слов’янську.
Споруди з піску і бетону нагадували радше сховища, аніж блокпости у звичному для нас розумінні. Масивні бетонні плити, глибокі рови, добре сконструйовані стіни з мішків з піском утворювали справді надійні фортифікації. Все вказували на те, що бойовики готувались до тривалого і напруженого захисту. І готувались, слід визнати, ретельно.
Також дивувала їхня кількість. Ми їхали вулицями райцентру і постійно були змушені пригальмовувати. Захисні редути розрізали вулиці по кілька разів. Укріплення більші і менші, з піску, бетонних плит, з важкої будівельної чи комунальної техніки, просто зрізані дерева. І все це тепер стояло по-сирітськи самотньо. Люди назавжди залишили ці споруди.
Посеред безладу і сміття вгадуються обриси чиїхось кімнат…
Постапокаліптичність слов’янських краєвидів доповнювало сміття, обірвані лінії електропередач і майже безлюдні вулиці. Безперечно, люди тут є, і хоч ми їхали в післяобідню пору, складалось враження, що зараз п’ята ранку і тому лише поодинокі слов’янці встигли прокинутись і зібратись на роботу. А ще зачинені магазини, забиті дошками вікна, і, звісно, руйнування.
Місцеві порадили нам заїхати в район Артема, щоб побачити, що таке «повоєнний» Слов’янськ. Ми побачили. Звичайний двір. В лінію близько десятка п’ятиповерхівок. А посередині діра. Наче вибитий зуб у роті, на місці одного під’їзду прогалина. Внизу гора зі шматків цегли, між поверхами бетонні перекриття повисли, наче штори на вікнах. Посеред безладу і сміття вгадуються обриси чиїхось кімнат. Вірніше, того, що від них залишилось. Цілих шиб не залишилось в радіусі десятків метрів довкола. А посеред двору звичний, дещо занедбаний, дитячий майданчик. Пісочниця і гойдалка порожні.
Жінка років п’ятдесяти швидким кроком проходить повз завали.
– Ви з цього двору? Як це трапилось? – показую на будинок.
– Ми з подругою сиділи на лавці, і бах-бах десь далеко. Але ж набридло вже вдома сидіти. А потім такий грім з тріском. Ми до сусідки забігли. Я в гарячці навіть двері на нижній замок закрила. Все це тривало десь півгодини. Там жінка на третьому поверсі постраждала. Її забрали. Вона збиралась їхати. Прийшла, попрощалась з усіма, і в цей вечір все сталось.
– А хто це стріляв?
– Не знаю. У нас навіть поділились: хто за терористів, хто за цих, за армію.
– А як Ви ставитесь до того, що сепаратисти пішли з міста?
– Я не знаю. Я мати, мені шкода і тих, і тих. Ми хочемо, щоб швидше був спокій.
Ніна Іванівна поспішає, бо почула, що армія в місті видає гуманітарну допомогу. Втім, навіть зараз біля руїн сусіднього будинку вона не приховує, що ставиться до воюючих сторін однаково. А що вона відповіла б, якби я запитав про це ще тиждень тому?
Їдемо в центр міста, до міськвиконкому. Тут колона військової техніки: БТРи, вантажівки з солдатами, машини з зенітними установками. Настрій здебільшого піднесений. Хоч бою і не було, але після перемир’я і бездіяльності військові раді хоч якійсь роботі.
Зустрічаю знайомих.
– Ви чому не на блокпосту?
– А, хлопці їхали, сказали, що в Слов’янськ, я стрибнув до них у машину. Не можу більше там сидіти.
Справді, в один день вся оборонна система довкола міста втратила будь-який сенс. Бойовики звідси пішли. Попереду масштабне перегрупування.
(Дорога Слов’янськ – Краматорськ: цивільні і військові)
Дорога Слов'янськ – Краматорськ: цивільні і військові
Казали, що приїде «Правий сектор» і виріже всіх
Військові з автоматами та кулеметами на плечах стоять біля техніки. Поряд місцеві. Підходять чи під’їжджають на велосипедах. Заговорюють перші. Деякі солдати помітно ніяковіють, коли ті починають розсипатись в компліментах.
Підслуховую один із діалогів. Чоловік років сорока дивиться знизу вверх на солдатів у кузові вантажівки.
– Тут в основному всі російські канали дивились, – починає. – Насолоджувались. Ну, це на вуха не налазить. Виявляється, проти них тільки «Правий сектор» воює, більше ніхто. І якщо вони не захистять місто, то прийде «Правий сектор» і…
– І виріже всіх? – продовжує думку солдат.
– Щось таке.
– А ми всі бандерівці?
– Нуууу, так, – видавлює з себе чоловік.
– Це нам відомо, – мабуть, всоте чуючи щось схоже, закінчує військовий.
– Але не всі так думали, є люди нормальні. Але їх менше, і вони здебільшого мовчали, – ніби виправдовуючись, додає чоловік.
Ліворуч ще один місцевий зібрав довкола себе гурт солдатів. Говорить значно впевненіше і емоційніше: «Путін впіймав момент, що у нас тут усе це пішло. А ми страждаємо. Тут коли ці російські «ГРУшники» зайняли міліцію, всі кричали: Росія, Росія. Ну то їдь у свою Росію, хто тебе тримає. Хтось забороняв говорити російською? От якби переді мною став тут президент, я б йому сказав: «От, даєш мені пенсію 8 тисяч гривень, я тобі за рік китайською говоритиму». От головний комуніст сказав: «Якщо ми в Європу підемо, то тут буде парад геїв!» Та мене це не турбує. Мене турбує робота, зарплата, пенсія, стипендія».
Коли заїжджали, пенсіонери плакали – військовий
Пасаж про китайську військові сприйняли без ентузіазму. Виходить, головне – гроші. Якщо все буде добре з виплатами, ми вас любитимемо – перефразувати можна приблизно так. Цікаво, чи у розмовах із бойовиками він говорив те саме? Хоча, можливо, і не говорив зовсім.
Військові всі як один запевняють, що місцеві сприймають їх як визволителів: жодних конфліктів, суперечок, ніякого негативу.
«Ми коли заїжджали, то деякі пенсіонери, яким років по 70–80, плакали. У нас теж сльози на очі навертаються. Ми приїхали сюди з миром, приїхали просто звільнити місто. Бабуся, років сімдесяти, показувала нам свої синяки. Розповідала, що до неї прийшли зі зброєю і забрали ключі від гаража. Ми вчора там їхній склад знайшли», – розповідає солдат із вантажівки.
«От, жінка нам розповідала, що деякі банди в страху тримали все місто. Налаштовували їх проти військових. А коли ми місто звільнили, то зовсім по-іншому заговорили. Вони раді були нас бачити», – підхоплює його сусід.
Добре, хоч їсти дають – місцевий мешканець про армію
Схожі історії, здалось, є у кожного солдата.
У будівлі міськвиконкому в цей час роздають продуктові набори і воду. З провізією в Слов’янську перебої вже кілька тижнів. Скрізь черги. Виникають невеликі суперечки, люди знервовані. Найбільше пенсіонерів.
– Як Ви ставитесь до того, що в місті тепер українська армія? – запитую в чоловіка, що чекає своєї черги за крупами і тушонкою.
– Нормально. Добре, що хоч поїсти дають, – без особливого зацікавлення відповідає Валерій.
– А були якісь побоювання, що з солдатами можуть бути проблеми?
– Боялись, налякали нас цими пострілами і залпами. Але зараз наче нормально. Військові себе поводятьтихо. В крайньому випадку, не принижують.
Оце «хоч поїсти дають» вкотре змушує задуматись про настрої слов’янців. Військові не зустріли ніякого помітного обурення чи спротиву з їхнього боку. Запевняють, що їм навіть «руки цілували», однак все, що я чую від місцевих мешканців, – пенсії, які нарешті мали б почати виплачувати, водопостачання, яке нарешті мають відновити, і навіть ковбаса, якої просто давно не їли, а тепер її роздають військові. За це люди справді вдячні. Щодо інших аспектів протистояння, то тут люди менш говіркі.
«Я проти поділу, я справжня українка»
Тим часом на площу перед міськвиконкомом підігнали кілька вантажівок із продуктами. До них одразу потяглись черги. Біля однієї з них я зустрів наступну свою співрозмовницю. Вже далеко не молода, але енергійна бабця з доглянутою зачіскою і навіть макіяжем.
– А ви української армії не боялись?
– Та мені вже все одно, яка армія в місті. Я мешканка Слов’янська, народилась тут і нікуди їхати не буду. Мені потрібне спокійне нормальне життя, – впевненим голосом відповідає Ніна Андріївна.
У голові одразу постає наступне запитання: а спокій з бойовиками вас влаштував би? Втім, озвучити його я не встиг. До нас підійшла подруга Ніни Андріївни. З зачіскою і макіяжем у неї помітно гірше. Точніше, їх взагалі нема. Та й одяг помітно зношений.
«Це дуже добре, що тут армія. Ми українці, за кого нам ще бути? Тільки за своїх. Ми і так ні рідної мови не знаємо, ні історії своєї, – випалює бабця. – Все життя нам цю русифікацію нав’язували. Я проти поділу України, я справжня українка. Це моє рідне місто, подивіться, на що його перетворили».
Жінка витирає сльози. Прошу її представитись. «Я не боюсь, мене звати Людмила Костянтинівна Шмирьова». Це вперше людина зі Слов’янська погодилась назвати мені своє прізвище. Так само вперше я почув щось про Україну і про її поділ.
Щоправда, загального враження це не змінило. Враження, що зі «своїми» і «чужими» тут, попри все, ще не визначились. Після приходу української армії в місті буде точно комфортніше. Відтак люди не проти. Однак чи можна це назвати визволенням, як кажуть солдати, я не впевнений. Адже завжди буде той, хто запропонує більше.
