Попри деякі труднощі на етапі формування редакцій радіо «Визволення» (саме так до 1959 року називалося Радіо Свобода), 16 серпня 1954 року в ефір вийшла перша програма української редакції. До роботи залучили українських журналістів з Лондона, Нью-Йорка, Парижа. Водночас про події в самій Україні вони упроодовж тривалого часу дізнавалися опосередковано.
Мовити на Радянський Союз, пробиваючи «залізну завісу», – ця мета «Американського комітету звільнення від більшовизму» («Амкомлібу») потребувала ефективного втілення. Мовлення мало досягнути кожного громадянина СРСР: він мав почути і зрозуміти почуте, ідентифікувати сказане диктором, як щось, що стосується його не просто як радянського громадянина, але й як українця, білоруса чи росіянина. Тому мовити треба було рідною для слухача мовою.
Робота українського відділу Радіо Свобода розпочалася у квітні 1954 року. Тоді в редакції працювало лише «три редактори й одна стенотипістка», однак уже висловлювалися плани поповнити штат ще щонайменше десятьма співробітниками. Кількамісячний підготовчий період був у кожного відділу: за цей час планувалися майбутні програми, визначався їхній формат, і лише після такої підготовки редакція виходила в ефір.
В ефір – без політики
«Брати і сестри! Українці! Ми живемо за кордоном, та наші серця й думки завжди з вами. Жодна «залізна завіса» не розділить нас і не стане на перешкоді», – з цих слів розпочалося мовлення української редакції радіо «Визволення» 16 серпня 1954 року. З нагоди першої української програми в американському комітеті-засновнику повідомляють: «Радіо «Визволення» започаткувало сьогодні, 16 серпня, перше радіопересилання українською мовою, перестерігаючи український народ, що радянський режим намагається скріпити себе відкликами до української національної гордості та пропозиціями стану «молодшого брата» великоросів за підтримку диктатури». Важливість існування української редакції у комітеті пояснювали зокрема й тим, що «українці щодо числа є після росіян другим народом Радянського Союзу, і їхня кількість становить 44 мільйони».
Вже за кілька днів вістка про програму облітає діаспорну пресу. Газета «Свобода» (США) 26 серпня 1954 року пише про те, що сподівання на українські передачі радіо «Визволення» нарешті втілилися. «Довго, дуже довго тяглися переговори і затягувалася справа українського відділу радіо «Визволення», – пише газета. – Понад рік тривали переговори, а від травня цього року почалося комплектування редакційного складу і пробні висилання. Врешті редакційний склад укомплектовано, і 16 серпня о 5-й годині, по обіді європейського часу, українські передачі пішли в етер, тобто на Україну».
Ця сама газета у перших своїх повідомленням про радіо «Визволення» пише, нібито своїм існуванням українська редакція завдячує Миколі Лівицькому – члену уряду Української Народної Республіки (УНР), пізніше президенту УНР в екзилі. Саме він, за версією видання, домовлявся з «Амкомлібом» про формування при радіо «Визволення» українського відділу «на базі конкретної роботи без устійнення будь-якої політичної платформи».
Водночас, за іншими даними, створення української редакції радіо «Визволення» лобіював член «Амкомлібу», українець за походженням Михайло Терпак. Микола Француженко, багаторічний співробітник Радіо Свобода, у 2004 році так згадував роль і місце Терпака у появі української редакції: «Пан Михайло Терпак був сам при радіомовленні ще дома (у США – ред.), належав до найвищої влади, так би мовити, яка організувала і опікувалася радіостанцією. Поїхав – знайшов редактора, пана Добрянського, який був прекрасним журналістом. Він знайшов дуже доброго редактора Ромашка». У структурі «Амкомлібу» Терпак працював з 1952 до 1964 року, після цього продовжив свою кар’єру у «Голосі Америки».
«Піонери» української редакції
У 1954 році склад української редакції укомплектували з діячів української еміграції у різних країнах світу. Очолив підрозділ Микола Ковальський з Парижа (на той момент – діяч Українського національного державного союзу (УНДС) – основної партії Української національної ради (УНРади)), його заступниками стали Микола Степаненко з Нью-Йорка (Українська революційно-демократична партія (УРДС)), Михайло Добрянський із Лондона (також УНДС), Юрій Таркович (колишній «мельниківець», на момент призначення на радіо «Визволення» безпартійний) та Андрій Ромашко (УРДП) з Німеччини.
«Є практично всі: ліві, праві, «золота середина» і безпартійні, – писала з нагоди заснування української редакції газета «Свобода». – Осторонь стоять тільки прихильники ЗЧ ОУН і ЗП УГВР (закордонних представництв Організації українських націоналістів та Української головної визвольної ради – ред.)».
Вихід в ефір першої української програми радіо «Визволення» відзначили на спеціальному прийомі у мюнхенському «Домі мистецтва». На зустріч зібралися не лише представники менеджменту радіо «Визволення» і співробітники української редакції, але й їхні колеги з інших підрозділів. «Головно теплими були привітання шефів білоруської, вірменської, туркестанської і азербайджанської редакцій. Всі національні редакції повідомили у своїх пересиланнях про початок українських радіопередач, а наші брати білоруси видали з цього приводу спеціальну радіовідозву», – писала преса про початок роботи української редакції.
Окрім головного офісу у Мюнхені, українська редакція також мала бюро у Нью-Йорку. Водночас протягом тривалого часу – аж до 1992 року, коли у Києві з’явилося представництво Радіо Свобода – про події в Україні редакція дізнавалася опосередковано.
Кадри підбирали ретельно
Тавруючи Радіо Свобода, радянська пропаганда полюбляла називати співробітників корпорації зрадниками і звинувачувати у колабораціонізмі. На цьому моменті варто зупинитися, оскільки й донині багато хто, говорячи про історію Радіо Свобода, спекулює цими поняттями.
Багаторічний співробітник Радіо Свобода Джин Сосін у своїх мемуарах «Іскри свободи» (1999) писав щодо ситуації в усіх мовних редакціях: «Попервах штат доводилося набирати з емігрантів у Західній Європі, і серед колишніх радянських громадян траплялися такі, які воювали на боці німців». Однак, як розповідав Сосін у своїй книжці, американське керівництво дуже ретельно перевіряло всіх співробітників радіо «Визволення». Підтвердження цього він отримав зокрема від президента корпорації Гоуленда Сарджента (очолював радіостанцію у 1954-1975 роках). «Він підтвердив, що кілька осіб у Мюнхені співпрацювали з німцями, однак ще до вступу на посаду були перевірені спеціальною комісією від уряду США. Інакше кажучи, їхня співпраця з нацистськими окупантами була прощена, оскільки вони мали обирати: співпраця або смерть». Підкреслимо, що Сосін тут розповідає про ситуацію загалом, а не про українську редакцію.
Категоричність керівництва корпорації підтверджують і деякі витяги з, як не дивно, радянської преси. В одній зі статей «Радянської України», присвяченій «підривній діяльності» Радіо Свобода, міститься посилання на бесіду на початку 70-х кореспондента газети «Голос Родины» з речником Радіо Свобода Робертом Редліхом. На запитання радянського журналіста «Коли б вам було відомо, що у декого зі співробітників чорне минуле, що вони брали участь у злочинах, які здійснювалися на радянській землі в роки війни, як б ви зробили?» Редліх відповів: «Ці люди були б негайно звільнені». Радянська преса, щоправда, ставила цю відповідь під сумнів, підкріплюючи «викривальну» розповідь про радіо паплюженням біографії і самого Редліха.
Президент радіо Гоуленд Сарджент наполягав, що співробітники редакцій повинні максимально професійно працювати з інформацією, яку передають, бо, на його думку, радіо «Визволення» мало перетворитися на авторитетне, достовірне джерело інформації, а не на провідника антирадянської пропаганди.
Далі буде…
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)
