Євросоюз заявляє про те, що він «глибоко занепокоєний» вживанням насильства в Україні і надсилає своїх посланців до Києва. Разом з цим західні оглядачі зауважують, що він роздроблений і нерішучий, і нагадують про «страхітливі паралелі з тими помилками, які Європа зробила на Балканах на початку 90-х років». Редакційний коментар в газеті The Wall Sreet Journal говорить, що сьогодні, як і тоді, Євросоюз, очевидно, погано розуміє, що саме поставлено на карту, а тому не поспішає запобігати кризі, що розвивається в сусідній державі».
Колишню Югославію вважали стабільною державою і її громадяни й міжнародні чинники. Через це спалах екстремізму та міжетнічної ненависті наприкінці 80-х та на початку 90-х років минулого століття став шоком як для більшості мешканців країни, так і для іноземців.
Починаючи з квітня 1990 року, коли в Хорватії пролунали перші постріли, Європейська унія, як тоді називався Євросоюз, почала докладати зусилля для врегулювання кризи. Того й наступного року європейські міністерські трійки безперервно їздили то до Белграда, то до Загреба, намовляли, попереджали, укладали перемир’я й готували тексти договорів та угод. До мирних ініціатив постійно долучалися Організація об’єднаних націй (ООН) та Організація з питань безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ). Однак, жодна з тих організацій не мала ефективних механізмів для зупинення бойових дій.
Санкції були тягарем для громадян, а не для режиму
На початку 1992 року Європейська унія визнала незалежність Хорватії й Словенії. На території Хорватії відразу були розташовані мирні сили ООН. Та через кілька місяців, коли розпочалися бої в Боснії й Герцеговині, молоду країну не порятувало від страждань ні міжнародне визнання, ні розташування миротворців. Мирні переговори спершу проходили за посередництвом двох представників генерального секретаря ООН. Відтак була сформована Міжнародна контактна група, в котрій були представники Європейського союзу, Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації.
Борівой Ерделян, член керівництва неурядової організації «Форум з міжнародних відносин», багатолітній закордонний кореспондент, аналізуючи тодішні події, зазначає: «Були це інакші часи, не знаю, наскільки тодішній досвід можна використати тепер, скільки з нього можна навчитися, але доки конфліктуючі сторони не готові зробити раціональні поступки, тут кожний посередник безпорадний. Такого висновку можна дійти на прикладі давніших й ближчих європейських конфліктів, скажімо, на прикладі Кіпру та інших».
Рада безпеки ООН у червні 1992 року запровадила міжнародні санкції проти Сербії і Чорногорії, котрі сформували так звану Союзну Республіку Югославію. Повністю зупинений вивіз та ввіз всіх товарів, за винятком гуманітарної допомоги; заблоковані всі фінансові трансакції; заморожене майно державних компаній за кордоном; чільним урядовцям та кільком сотням осіб, пов’язаних із режимом, заборонили їздити за кордон, тобто не давали їм візи.
Виявилося, що санкції стали тягарем не для режиму, а для громадян. Президент Сербії Слободан Мілошевич та його оточення продовжували жити в розкошах. Громадяни стали жертвою контрабандистів та монополістів, котрі завдяки санкціям неймовірно розбагатіли. Магазини були порожні. Контрабандні товари – від пального до цигарок, солі та продуктів – продавали у кілька разів дорожче від реальної ціни.
Переговори були безрезультатними протягом майже трьох років, до літа 1995 року, коли авіація Північноатлантичного альянсу, на підставі резолюції Ради безпеки ООН, застосувала силу проти сербських бойовиків у центральній Боснії. Белградська влада, очолювана Мілошевичем, та лідери боснійських сербів тоді збагнули, що більше не можуть безкарно захоплювати території й знущатися над мирним населенням інших націй.
Євросоюз у минулому не мав ефективних механізмів
Президенти Сербії, Хорватії та Боснії і Герцеговини нарешті парафували мирну угоду після кількатижневих переговорів на авіаційній базі в американському містечку Дейтон. Головну роль у переговорах відіграв Річард Голбрук, спеціальний представник зовнішньополітичного відомства Сполучених Штатів. Отож, американцям вдалося завершити те, з чим європейці марно займалися три роки. Голбрук згодом сказав, що в Дейтоні вирішальною була не лише сила аргументів, але й аргумент сили. Незважаючи на всі недомовленості Дейтонських угод, кровопролиття у Боснії й Герцеговині зупинене. Політичні інституції в країні досі залишилися під наглядом Євросоюзу. Очевидно, що єдиної Боснії й Герцеговини не було б без допомоги й тиску міжнародного співтовариства.
Незадовго після політичного розв’язання боснійської кризи розпочалися збройні сутички в сербському автономному краї Косово, в якому більшість населення становили етнічні албанці. Завдяки зваженості та політичному хистові свого національного лідера Ібрахіма Руґови вони упродовж десяти років мирним шляхом виступали за відновлення автономії. А коли виявилося, що Белград не готовий до поступок, молоде покоління албанців сформувало повстанські підрозділи.
Влітку 1998 року знову стало повторюватися те, що в минулому відбувалося в Хорватії та Боснії і Герцеговині: декларації Євросоюзу, резолюції Ради безпеки ООН, мирні місії окремих держав, попередження НАТО, ще одна європейсько-американсько-російська Контактна група...
Мілошевич відхиляв усі пропозиції, стверджуючи, що йдеться про сербську внутрішню справу. Враховуючи те, що безліч раз були доведені факти, що сербські сили за напади албанських повстанців суворо мстилися мирному населенню, міжнародне співтовариство ще раз застосувало силу. Повітряні удари по Сербії навесні 1999 року тривали три місяці. Натовські літаки 80 днів бомбили насамперед військові та інфраструктурні об’єкти в Косові та в Сербії. Белград нарешті був змушений вивести з провінції збройні сили й поліцію. Згодом Косово стало незалежною державою.
У Косові перемогла європейська дипломатія
У косовській кризі знову виявилося, що такі конфлікти неможливо врегулювати без міжнародного посередництва. Катрін Аштон, верховний представник Євросоюзу із закордонних справ, провела понад 20 кількагодинних зустрічей із прем’єрами Івіцею Дачичем та Хашімом Тачі. Підписання угоди про нормалізацію у квітні минулого року в Брюсселі стало великою перемогою дипломатії та принципів, на яких заснована сучасна європейська ідея й практика.
Видатний сербський журналіст Борівой Ерделян зазначає: «Найважливіше, на мою думку, те, що ЄС від початку чинив тиск, змушував нас, намагався дисциплінувати нас. Йому це не зовсім вдалося. Ми ані сьогодні не маємо повністю та якісно розбудованих інституцій. Вони є формально, але в них немає суті, немає ефективності. Саме в цьому найзначнішу роль має Євросоюз, котрий залишається самотнім на цьому шляху якщо не візьмуться до діла ті, котрих це стосується, ті, про чию долю й життя йдеться».
У Сербії добре пам’ятають режим Мілошевича. Був це режим корумпованих суддів, поліцейських, професорів та міністрів, який щоденно обмежував свободи й права людини, свободу преси, в якому безкарно розкрадали державне майно... Проти нього масово протестували у 1991, 1992, 1996 та 1997 роках. Скинули його у жовтні 2000 року.
Сербія ще далека від рівня життя, на якому перебувала 25 років тому. Більшість громадян розуміє, що до занепаду призвела недемократична влада та антиєвропейська політика. Серби не бачать Європу крізь рожеві окуляри, але знають, що все в їхній країні було б ще гірше, якщо б не було сприяння Євросоюзу, і якщо б серби не усвідомили, що стабільне майбутнє разом зі своїми сусідами вони зможуть збудувати лише на базі європейських цінностей.
Політичні діячі й оглядачі часто кажуть, що криза в регіоні буде остаточно подолана щойно тоді, коли всі колишні югославські республіки стануть членами європейської сім’ї держав і народів.
Колишню Югославію вважали стабільною державою і її громадяни й міжнародні чинники. Через це спалах екстремізму та міжетнічної ненависті наприкінці 80-х та на початку 90-х років минулого століття став шоком як для більшості мешканців країни, так і для іноземців.
Починаючи з квітня 1990 року, коли в Хорватії пролунали перші постріли, Європейська унія, як тоді називався Євросоюз, почала докладати зусилля для врегулювання кризи. Того й наступного року європейські міністерські трійки безперервно їздили то до Белграда, то до Загреба, намовляли, попереджали, укладали перемир’я й готували тексти договорів та угод. До мирних ініціатив постійно долучалися Організація об’єднаних націй (ООН) та Організація з питань безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ). Однак, жодна з тих організацій не мала ефективних механізмів для зупинення бойових дій.
Санкції були тягарем для громадян, а не для режиму
На початку 1992 року Європейська унія визнала незалежність Хорватії й Словенії. На території Хорватії відразу були розташовані мирні сили ООН. Та через кілька місяців, коли розпочалися бої в Боснії й Герцеговині, молоду країну не порятувало від страждань ні міжнародне визнання, ні розташування миротворців. Мирні переговори спершу проходили за посередництвом двох представників генерального секретаря ООН. Відтак була сформована Міжнародна контактна група, в котрій були представники Європейського союзу, Сполучених Штатів Америки та Російської Федерації.
Борівой Ерделян, член керівництва неурядової організації «Форум з міжнародних відносин», багатолітній закордонний кореспондент, аналізуючи тодішні події, зазначає: «Були це інакші часи, не знаю, наскільки тодішній досвід можна використати тепер, скільки з нього можна навчитися, але доки конфліктуючі сторони не готові зробити раціональні поступки, тут кожний посередник безпорадний. Такого висновку можна дійти на прикладі давніших й ближчих європейських конфліктів, скажімо, на прикладі Кіпру та інших».
Рада безпеки ООН у червні 1992 року запровадила міжнародні санкції проти Сербії і Чорногорії, котрі сформували так звану Союзну Республіку Югославію. Повністю зупинений вивіз та ввіз всіх товарів, за винятком гуманітарної допомоги; заблоковані всі фінансові трансакції; заморожене майно державних компаній за кордоном; чільним урядовцям та кільком сотням осіб, пов’язаних із режимом, заборонили їздити за кордон, тобто не давали їм візи.
Виявилося, що санкції стали тягарем не для режиму, а для громадян. Президент Сербії Слободан Мілошевич та його оточення продовжували жити в розкошах. Громадяни стали жертвою контрабандистів та монополістів, котрі завдяки санкціям неймовірно розбагатіли. Магазини були порожні. Контрабандні товари – від пального до цигарок, солі та продуктів – продавали у кілька разів дорожче від реальної ціни.
Переговори були безрезультатними протягом майже трьох років, до літа 1995 року, коли авіація Північноатлантичного альянсу, на підставі резолюції Ради безпеки ООН, застосувала силу проти сербських бойовиків у центральній Боснії. Белградська влада, очолювана Мілошевичем, та лідери боснійських сербів тоді збагнули, що більше не можуть безкарно захоплювати території й знущатися над мирним населенням інших націй.
Євросоюз у минулому не мав ефективних механізмів
Президенти Сербії, Хорватії та Боснії і Герцеговини нарешті парафували мирну угоду після кількатижневих переговорів на авіаційній базі в американському містечку Дейтон. Головну роль у переговорах відіграв Річард Голбрук, спеціальний представник зовнішньополітичного відомства Сполучених Штатів. Отож, американцям вдалося завершити те, з чим європейці марно займалися три роки. Голбрук згодом сказав, що в Дейтоні вирішальною була не лише сила аргументів, але й аргумент сили. Незважаючи на всі недомовленості Дейтонських угод, кровопролиття у Боснії й Герцеговині зупинене. Політичні інституції в країні досі залишилися під наглядом Євросоюзу. Очевидно, що єдиної Боснії й Герцеговини не було б без допомоги й тиску міжнародного співтовариства.
Незадовго після політичного розв’язання боснійської кризи розпочалися збройні сутички в сербському автономному краї Косово, в якому більшість населення становили етнічні албанці. Завдяки зваженості та політичному хистові свого національного лідера Ібрахіма Руґови вони упродовж десяти років мирним шляхом виступали за відновлення автономії. А коли виявилося, що Белград не готовий до поступок, молоде покоління албанців сформувало повстанські підрозділи.
Влітку 1998 року знову стало повторюватися те, що в минулому відбувалося в Хорватії та Боснії і Герцеговині: декларації Євросоюзу, резолюції Ради безпеки ООН, мирні місії окремих держав, попередження НАТО, ще одна європейсько-американсько-російська Контактна група...
Мілошевич відхиляв усі пропозиції, стверджуючи, що йдеться про сербську внутрішню справу. Враховуючи те, що безліч раз були доведені факти, що сербські сили за напади албанських повстанців суворо мстилися мирному населенню, міжнародне співтовариство ще раз застосувало силу. Повітряні удари по Сербії навесні 1999 року тривали три місяці. Натовські літаки 80 днів бомбили насамперед військові та інфраструктурні об’єкти в Косові та в Сербії. Белград нарешті був змушений вивести з провінції збройні сили й поліцію. Згодом Косово стало незалежною державою.
У Косові перемогла європейська дипломатія
У косовській кризі знову виявилося, що такі конфлікти неможливо врегулювати без міжнародного посередництва. Катрін Аштон, верховний представник Євросоюзу із закордонних справ, провела понад 20 кількагодинних зустрічей із прем’єрами Івіцею Дачичем та Хашімом Тачі. Підписання угоди про нормалізацію у квітні минулого року в Брюсселі стало великою перемогою дипломатії та принципів, на яких заснована сучасна європейська ідея й практика.
Видатний сербський журналіст Борівой Ерделян зазначає: «Найважливіше, на мою думку, те, що ЄС від початку чинив тиск, змушував нас, намагався дисциплінувати нас. Йому це не зовсім вдалося. Ми ані сьогодні не маємо повністю та якісно розбудованих інституцій. Вони є формально, але в них немає суті, немає ефективності. Саме в цьому найзначнішу роль має Євросоюз, котрий залишається самотнім на цьому шляху якщо не візьмуться до діла ті, котрих це стосується, ті, про чию долю й життя йдеться».
У Сербії добре пам’ятають режим Мілошевича. Був це режим корумпованих суддів, поліцейських, професорів та міністрів, який щоденно обмежував свободи й права людини, свободу преси, в якому безкарно розкрадали державне майно... Проти нього масово протестували у 1991, 1992, 1996 та 1997 роках. Скинули його у жовтні 2000 року.
Сербія ще далека від рівня життя, на якому перебувала 25 років тому. Більшість громадян розуміє, що до занепаду призвела недемократична влада та антиєвропейська політика. Серби не бачать Європу крізь рожеві окуляри, але знають, що все в їхній країні було б ще гірше, якщо б не було сприяння Євросоюзу, і якщо б серби не усвідомили, що стабільне майбутнє разом зі своїми сусідами вони зможуть збудувати лише на базі європейських цінностей.
Політичні діячі й оглядачі часто кажуть, що криза в регіоні буде остаточно подолана щойно тоді, коли всі колишні югославські республіки стануть членами європейської сім’ї держав і народів.
