Від ідеології ми, як уболівальники, відмовитися не можемо – ультрас «Динамо»

Київ – Головне, що об’єднує ультрас – це футбол і любов до своєї країни. Саме цю ідеологію вболівальники і демонструють на фанантських трибунах, говорить співкоординатор ультрас «Динамо» (Київ) Артем Худолєєв. Політики ж на стадіонах, за його словами, немає. А червоно-чорні прапори означають, що там збираються люди, яким небайдужа доля країни. За словами Худолєєва, чим краще організовується рух, тим більше з ним рахуються, і намагаються залякати.

– Чи місце політичним гаслам на трибунах?

– Я б відрізняв політику від ідеології. Від ідеології ми як вболівальники, як українці відмовитися не можемо. Це було завжди на стадіонах (ще за часів Радянського Союзу), це є зараз, коли ми є, це буде після нас. Тому, як кажуть, із пісні слів не викинеш.

– Це ідеологія. А політика?

– Якщо говорити про політику, то на наших секторах ви не побачите реклами якихось політичних партій, політиків і так далі. А щодо ідеології, то, звичайно, всі фанати є патріотами своєї країни, і це вони демонструють різними методами. Це було ще за часів Союзу, коли вболівальники «Динамо» (Київ) використовували синьо-жовті національні прапори, це є і зараз. Це історія наша, і від цього ми не відмовимося.

– Український фанатський рух поділений на певні сектори, хтось, наприклад, є прихильниками проросійського напрямку… Наскільки є сильним є ідеологічний аспект у фанатському русі?

– Головне нас об’єднує футбол і любов до своєї країни. Якщо ми дивимося на фанатський рух, то з чого він починається? Це любов до своєї команди, потім до свого міста, до своєї країни. І тут саме це є. Це прапори, банери, зображення героїв національно-визвольної боротьби. Це є проявом любові до своєї країни, до свого народу.

Однозначних проросійських фанатських рухів на 100% в Україні нема. Є деякі команди, серед прихильників яких частина дотримується проросійських поглядів. Але водночас на цих же трибунах, секторах є люди з проукраїнською позицією, які вивішують червоно-чорні прапори, які шанують Степана Бандеру та інших героїв.

– А ліві фанати в Україні є?

– Можливо, в такої команди, якої вже нема з нами, це «Арсенал» (Київ). В них були фанати більш лівих поглядів. Більше я назвати не можу, скоріш за все, їх і немає.

– Тобто футбольних рух – він більш правий?

– Так, в Україні 99% це праві націоналістичні патріотичні погляди.

– А наскільки присутня політика та ідеологія на трибунах у країнах Європи?

– В основному на секторах у нас збирається молодь, це активна частина суспільства, яка все розуміє, все бачить, яка має свої погляди. Тому, якщо ми говоримо про Європу, там присутні ідеологічні забарвлення певних рухів, в основному, теж патріотичні, націоналістичні погляди.

– Деякі експерти стверджують, що Україна може повчитися в Англії досвіду подолання хуліганства і проявів расизму під час футбольних матчів…

– Якщо говоримо про Англію, то там не лише насильство на стадіонах побороли, там взагалі фанатську культуру перемогли. І в результаті цього фанати не можуть активно підтримати свою команду. Багато гравців Прем’єр-ліги англійської кажуть: нам не подобається, бо приходять люди з’їсти хотдог, випити води і помовчати; а якщо ми погано граємо, то навіть піти раніше. Там немає активної підтримки, я не думаю що це напрямок, яким нам слід іти.

Вони подолали емоції в людей. Нема живих емоцій, усе це штучне. Вони подолали насилля, але разом з цим подолали фанатську культуру і емоції. Тобто те, без чого футбол неможливий. Емоції – це ж не лише насильство, є позитивні емоції, а там подолали будь-які.

– Голова Харківської обласної держадміністрації Михайло Добкін теж не стримав емоції і різко висловився щодо політизованої (точніше – правої) символіки. Чи має право міський голова чи голова ОДА вирішувати, яка символіка є дозволеною на стадіонах?

– Голова ОДА мав би займатися своїми справами, наприклад, неремонтованими дорогами, невиплаченими зарплатами і пенсіями. А не прапорами. Звичайно, зрозуміло, що важко займатися зарплатами і дорогами, ремонтувати, слідкувати… Простіше вийти на трибуну і сказати якусь дурницю про червоно-чорний прапор. Добкін (або подібний до нього) може заборонити прапор, але ж ідеологію він заборонити не може.

Якщо ми говоримо про рух харківських уболівальників, то це патріоти України, це націоналісти, які теж вивішують червоно чорні прапори. Якщо хтось думає, що хтось туди їде, щоб щось пропагувати,– пізно. Воно вже є там, всередині Харківської області, там такі самі українці, як у Києві чи Львові, які теж люблять свою країну. Чиновники мають займатися своїми справами, а не воювати з прапорами або з героями національно-визвольних змагань. Врешті-решт їм гроші з бюджету на це виділяють.

– Хто повинен вирішувати, чи це расизм, чи це дискримінація на банері або політичне гасло?

– В принципі, в кожному клубі є відповідальні особи за роботу зі вболівальниками. Вони мають вирішувати. Але це мають бути компетентні люди, в яких очі не затемнені якимись їхніми ідеологічними уявленнями, які будуть розуміти чітко: той же червоно-чорний прапор – це історичний прапор, історичні кольори, які зустрічаються на вишиванках з давніх-давен, коли не було ні УПА, ні Союзу. Тому це мають бути люди відповідальні, добре підготовлені, а не якісь пропагандисти, які будуть використовувати ці банери в своїх інтересах і думати зі своїх корисливих мотивів: сьогодні ми це дозволяємо, а це не дозволяємо.

– Наскільки узгоджені акції фанатів з клубом?

– Звичайно, робота і обговорення з клубом є, але ми досить самостійні і самі ухвалюємо рішення. Наприклад, щодо наших масштабних акцій чи банерів жодного разу не було штрафів чи зауважень.

– А в інших випадках, коли бувають інциденти, чи має клуб відповідати за поведінку фанатів?

– Якщо ми говоримо про українську прем’єр-лігу, то це теж організація, створена самими клубами. Тут самі клуби мають ухвалити якісь правила, за якими працювати. Бо якщо якісь ідуть штрафи клубам в кінці сезону, ці штрафи діляться між всіма клубами або йдуть на цілі прем’єр-ліги. Тобто, фактично клуби штрафують самі себе, а потім ці кошти забирають. Тут потрібно з різних боків до цієї теми підходити, а однозначно сказати важко.

– А які стосунки у фанатів з міліцією, як ви контактуєте? Бо часто міліціонерів звинувачують, що бійки відбуваються зокрема і з їхньої вини.

– Коли були міліціонери на фанатських секторах, то, звичайно, це було головне джерело небезпеки для сторонніх глядачів. Бо різні конфлікти виникали. Перед проведенням чемпіонату Європи міліцію прибрали зі стадіонів. З’явилися стюарди, і з’явилося більше порядку. Тобто, вже ми не можемо згадати масові бійки між вболівальниками і стюардами, як це було з міліцією або з «Беркутом» на фіналі Кубка України у 2007 році. Крім того, коли один із чиновників Федерації сказав, що потрібно повернути міліцію на стадіони, міліція сама від цього відмовляється, бо це буде лише провокувати нові конфлікти. Грубо кажучи, чим менше міліції на стадіоні, тим більше там порядку. Так складається у нас.

– На трибунах нерідко можна побачити кельтські хрести, або згадані у звіті футболки з написами «88», які пов’язують з ультра-правим рухом. Чи можна це назвати проявом расизму?

– Я б відокремив футболки «88», тому що футболку «88» лише одного разу побачили у Львові на грі з Сан-Марино, після цього її так розпіарили. Уже маленькі дітки в садочку знають що таке 88. Що стосується кельтського хреста, для нас це більше символіка ультрас-культури. Кельтський хрест має древню історію, і це поєднання язичницької і християнської культури, різних стихій і так далі. В Україні його не використовував якийсь військовий підрозділ або організація, які були засуджені Нюрнберзьким трибуналом. Кельтський хрест – це прояв певного ставлення до європейської ультра-культури, до європейської сім’ї народів.

– А чи є нетолерантним гасло «хто не скаче, той москаль», яке ми часто можемо чути на трибунах?

– Це,скоріше, іронія, ніж якась нетолерантність.

– А як ви ставитеся до використання піротехніки на стадіонах? Це вже жартом не назвеш.

– У нашому кримінальному кодексі нема статті «використання піротехніки на стадіоні». Інша справа що Федерація футболу штрафує клуби за її використання. Були періоди, коли намагалися узгоджувати використання, використовувати якусь сертифіковану піротехніку Тому що з піротехнікою, якщо обережно, правильно поводитися, то ніяких інцидентів не буде. Ми бачимо після матчів чемпіонату салюти використовуються, коли команда перемогла, фаєр-шоу в містах…

Якщо говорити про рух Ультрас «Динамо» (Київ) за останні 7-8 років, я не пам’ятаю інцидентів з піротехнікою, які б завдали комусь шкоди. Крім тих випадків, коли на неї неадекватно реагували представники МВС – заходили на сектор, вилучали її і влаштовувати конфлікти. А жінок чи дітей на фанатських секторах немає. Здається, паління на стадіоні несе більшу шкоду здоров’ю громадян, ніж використання піротехніки.

– Цього року футбольні фанати активно долучилися до акцій на підтримку засуджених за вбивство батька та сина Павличенків. Як таке явище оціните?

– Це прояв громадянської позиції, прояв того, що на секторі фанатському збираються ті люди, яким небайдужа доля країни, небайдужа доля кожної людини. Справа Павличенків – це справа двох звичайних людей, за яких піднялася вся Україна, все фанатське середовище. Якби Павличенко Сергій не був представником Ультрас Динамо, а наприклад був би студентом, хто б за нього піднявся? У мене є сумнів, що навіть його одногрупники вийшли б його підтримати. А та солідарність та пасіонарність, яка присутня на наших фанатських секторах, дозволяє збирати таку кількість людей без стороннього
фінансування і допомоги. Морально стійкі, пасіонарні люди збираються на фанатських секторах.

– Чи відчуваєте ви, що чим більше ви організовуєтеся, тим більше з вами рахуються?

– Звичайно.Як тільки почалися акції на підтримку родини Павличенків, звідкись в інтернеті з’явилося відео, на якому Сергій зізнається у вбивстві. Це відео з матеріалів кримінальної справи, його поширювати не можна, це кримінальна стаття. Але як реакція на виступи громади, воно з’явилося. Або коли була заява ради суддів, що ці акції є тиском на суд. Зрозуміло, що з нами рахуються, і бояться, і намагаються залякати. Ну, нам своє робити, а їм своє.

– Чи бачите ви баланс між можливістю висловити думку фанатів і неадекватною поведінкою фанатів? Де ця золота середина?

– На секторі збираються різні люди, це є зріз нашого суспільства, з яким лідери фанатського руху намагаються працювати і змінювати цих людей в кращу сторону. Якщо є певна неадекватна поведінка, це не значить, що це притаманно всьому руху, або з цим нема боротьби. Наприклад, на секторах Ультрас «Динамо» (Київ) взагалі заборонено курити і вживати алкоголь. Якщо ви підете на сектори звичайних вболівальників, ви там надихаєтеся тютюнового диму.

– Чого можуть повчитися звичайні українці в ультрас?

– Я думаю, перш за все, поєднуватися, щоб захищати свої інтереси. Бо одна людина нічого не може зробити, або рідко може захистити свої права. Коли люди об’єднуються, в них є уже певна можливість працювати разом. Навіть такий маленький приклад – зробити банер – уже потрібно декілька людей. Хтось купить тканину, хтось фарбує, хтось уміє малювати. Так само лавочку у дворі поремонтувати: хтось цвяхи принесе, хтось молоток, хтось дошки. Тому об’єднуватися, мати спільну ідею, спільні погляди, певні цінності і розуміти, що за щось треба боротися, чимось жертвувати, щоб потім досягти чогось у результаті цієї діяльності.