Норильське повстання стало поштовхом до розвалу ГУЛАГу – Михайло Ткачук

Шістдесят років тому, у травні 1953-го, почалося Норильське повстання – перша масова акція непокори в’язнів радянських таборів. Вирішальну роль у повстанні, в результаті якого влада змушена була піти на поступки, відіграли в’язні-українці. Про причини, перебіг та результати цієї події Радіо Свобода розповів Михайло Ткачук, режисер і автор документального фільму «Загадка Норильського повстання».
– Пане Ткачук, система таборів у Радянському Союзі, так званий ГУЛАГ, була створена в 1929 році. А перше значне повстання – не точковий акт спротиву, а повстання кількох таборів ­– це було Норильське?

– Значне, так. 20 тисяч, 6 таборів.

– Чому до цього не ставалося повстання, в цій жахливій каральній системі, де в різні роки різняться цифри, але завжди в таборах було більше ніж мільйон людей?

– У 2003 році я був у Москві, і якраз відзначали 50-річчя Норильського повстання. Там була організована в «Меморіалі» Сахарова зустріч, і під час обговорення питання стояло: це було повстання, що почалося знизу чи було організоване згори?

– А хто тоді був «горою» у в’язнів? Згори – це ким?

– Владою. У той час дуже були складні умови. Після смерті Сталіна там почалося об’єднання МВС і ЧК.

– МГБ тоді називалося, Міністерство державної безпеки – російська абревіатура МГБ. А табори були в системі МГБ чи МВС?

– Вони спочатку були в системі МГБ, а потім передали МВС. І тут виходить така біда, що їм треба було показати, що вони потрібні – після смерті Сталіна, коли ще був на свободі Берія.

– Берія тоді займав дуже високу посаду. Він був фактично, по сьогоднішній номенклатурі, в уряді першим віце-прем’єром.

– Так. І цікаво, що тут вийшов збіг зовнішніх обставин, смерть Сталіна і те, що табірна адміністрація почала хвилюватися. Вони після смерті Сталіна не знали взагалі, як себе вести. А потім, коли вони вже зрозуміли, що якийсь період пройшов, вони почали провокувати деякі речі – вбивати людей, причому, вбивати в зоні. Там ніколи не можна було стріляти. І тут виходило, що з одного боку – це охорона табору, тому що все було інспіровано владою, табірною владою. А з другого боку – в цей час, у вересні 1952 року, прийшов величезний Карагандинський етап із Казахстану. Там було 1200 людей. Серед них, мабуть, 1100 було українців, були прибалти, було кілька грузинів тощо. Причому, цих людей вислали з Казахстану, тому що вони там піднімали вже голову. А цікаво, що оточення підтримувало це.

– Тобто вільнонаймані працівники?

– Так. Або ті, що вже звільнилися. І якщо б ці хлопці підняли там якийсь бунт, то це могло б бути зривом страшенним. І їх беруть і переводять в Норильськ, у сніги, як казали, на вимирання. І ось, коли їх туди перевели, то ці хлопці почали свій зрив. Чому він почався? Тому що тут були вже якісь підпільні комітети. Але вони так працювали приховано, люди підтримували одне одного, можливо, посилками – все це було. Але коли з’явився цей етап, Карагандинський, вийшло, що ці хлопці почали розрізати ланцюг, який зв’язував блатних і владу. А блатняки…

– Кримінальні злочинці.

– Кримінальні злочинці. Вони були нарядчиками, керували всім. Але це були дуже такі злісні хлопці, які могли побити і вбити. І вони були пов’язані з владою, влада через них діяла. І тоді, коли вийшли наші ці хлопці, яких 1200, вони спочатку розібралися і почали бити тих блатних. Наших хлопців, мені так розповідали литовці, називали «ломом підперезаними».

Блатняки почали десь пропадати – і тут розірвався цей зв’язок, тому що вони почали ховатися взагалі від хлопців. Тобто українці перебрали на себе владу: вже і на кухні були свої, вже і нарядчиками ставали українці, ці хлопці, що прибули з етапу. І тоді, коли влада спробувала спровокувати в черговий раз розстрілами в зоні.

– Спровокувати на що?

– Спровокувати на те, щоб люди немов би піднялися, і тоді вони могли б їх розстріляти. Вони навіть підкидали ножі, а хлопці від цього відмежовувалися… І тоді виникає оце повстання 25 травня.

– Через те, що стріляли на території табору?

– Так. Тут колись в цій студії вже виступав Грицяк Євген, керівник повстання на четвертому таборі, він говорив: знаєте, для того, щоб постання почалося, треба, на жаль, щоб пролилася кров. І коли пролилася кров – все, тоді всі встали. І тоді об’єдналася оця сила, хлопці, що прийшли з Карагандинського етапу і ці підпільні комітети.

– У нас в уяві повстання – це будівництво барикад, постріли. А як це повстання виглядало?

– Повстання виглядало таким чином, що влада зрозуміла, що хлопці їм не подарують, і вони вийшли за територію таборів. Тобто вони думали, що ці самі між собою пересваряться – різні ж національності тощо.

– А в чому спротив в’язнів полягав?

– Спочатку вони почали звертатися до світу, вони навіть зробили повітряні кулі і повітряних зміїв, запускали із листівками, де казали: нас тут мучать, нам треба, щоб ви дали світові знати. Алла Макарова, історик, яка досліджувала, написала, що буквально через кілька днів «Голос Америки» вже передав про це, що йде повстання в таборі. Але вони створили безпрецедентний порядок в таборах.

– Тобто це був насильницький спротив чи не насильницький?

– Ненасильницький. Це було насамперед повстання духу.

– Це як? Я читаю, що відмовлялися виходити на роботу. Так?

– Зрозуміло, що вони не вийшли.

– А ще які форми спротиву?

– Вимагали комісію з Москви – це для них було все. Тому що цей лозунг, який був створений, і жінки його підтримали: свобода або смерть. І тоді коли жінки застрайкували, тоді через 7 днів приїхала комісія з Москви. Такого ніколи не було! Раніше з ними не розмовляли, за людей не вважали – тільки номери. А тут до них спеціально приїжджає комісія.

– Аж із Москви на північ, на Таймир?

– Так. На 69-у паралель.

– І які вимоги ставили в’язні до цієї комісії, яка до них приїхала?

– Вимоги вони ставили якраз такі, які до них ніхто не ставив: зменшити робочий час, а працювали тоді по 12 годин, зняти номери…

– Тобто хотіли, щоб робочий день був не 12 годин, а 8 – як звичайна радянська норма гарантована владою?

– Так. Потім вони потребували, щоб були переглянуті справи. Це головне. Адже, що вийшло? Після смерті Сталіна там були деякі звільнення, але ж випустили, вибачайте мені, тільки кримінальників, про політичних взагалі забули. Вони сподівалися, що і для них щось буде, а після того нічого не було. Навпаки – почалися ці розстріли в зонах. Там дуже великий пакет того, що вони пропонували. І що вийшло? Комісія пішла на зустріч, тобто комісія зняла решітки, зняла номери.

– А в’язні ходили з номерами?

– Три номери: один – на шапці, другий – на нозі, третій – на спині.

– Щось подібне ми знаємо про жахіття нацистських концтаборів. А тут була дуже схожа система?

– Так. Табори були різні. Наприклад, був каторжанський табір – це третій норильський табір, де хлопці такі були затяті. Там з того казахського етапу багато було молоді. Молоді хлопці з УПА, які ще не встигли себе виявити навіть у боївках. У 1951-1952 роках, коли вони тільки в ліс прийшли, – тут їх беруть. І вони, коли туди приїхали, їм треба було якось показати себе, виявити.

– Я так зрозумів, що це було не повстання, а ненасильницький спротив, коли вимагали справедливості, принаймні тих норм, які на словах обіцяла комуністична влада. Так?

– Першим, хто назвав це повстанням – це була історик Алла Макарова, яка приїде до нас 21 травня. Вона якраз і назвала це повстанням духу. Тому що третій фільм у мене з цього серіалу він так і називається «Повстання духу».

– А в організаційній формі це краще назвати страйком чи повстанням?

– Про це теж сперечаються. Але, мабуть, об’єктивно – це страйк, можливо, навіть, як італійський страйк, коли вони сидять біля своїх тих приладів і не працюють.

– Тобто вони виходили на роботу і не працювали чи лишалися в бараках?

– В різних таборах було по-різному. В одних – вийшли на роботу після того, як познімали номери. І вони виходили на роботу. Та потім почали арештовувати керівників, а це була обмежена група в кожному таборі – і знов почалося. Тому не можна сказати, що в кожному таборі повстання продовжувалося з 25 травня – по 4 серпня. Найдовше воно продовжилося саме в третьому каторжанському таборі – десь із 5 червня до 4 серпня.

– Зрушили це повстання молоді хлопці з Західної України, які за причетність до УПА потрапили до таборів.

– Так, і литовці.

– Я згадав такий пасаж був у фундаментальній праці Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», де він каже: я не знаю, як в інших, а в нашому таборі спротив почався після того, як пройшов етап із оунівцями. І тут аналогічна ситуація.

– Те ж саме! Солженіцин написав те, що мене завжди цікавило. Але от про Норильський зрив було мало матеріалу. Оце мене так зачепило. І коли я почав лізти, шукати учасників… В мене була одна зустріч в Харкові, коли я показував картину цю. І один чоловік потім встав і каже: Ви дуже добре підібрали акторів. Я кажу: вибачайте, 150 людей, яких я зняв, які в мене на екрані, всі адреси…

– Це учасники подій?

– Так. Знаєте, кожен з них навіть казав, що це – життєдайна подія в моєму житті, це Норильське повстання. Ці три місяці для кожного залишилися в житті.

– А чим закінчилося повстання?

– Воно закінчилося тим, що п’ятий табір раніше було закрито, тому що там розстріляли, загинуло декілька хлопців. Потім четвертий табір, яким керував Грицяк. Ця людина, яка потім виявилося, сповідувала ідею Ганді – ненасильницьких методів боротьби. Він поставив за мету, що ніхто у нього не загине. До нього підійшов начальник табору і сказав: якщо через 10 хвилин ви не вийдете за зону, то буде вам кінець. І Грицяк тоді каже: хлопці виходимо. І в нього ніхто не загинув, він усіх зберіг. На третьому таборі було дещо по-іншому, які більше всіх трималися. Коли їх попереджували, вони не вірили до останнього, що в них будуть стріляти.

– А звідки така віра? Як це пояснити, коли в’язень виказує непокору і впевнений, що не будуть стріляти?

– Вони вже знали, що вийшли на четвертому таборі. Вони не знали, чия була ініціатива, але подумали: бачите, на четвертому вийшли. А коли їх там попередили: хлопці, виходьте на третьому – ні, ми чекаємо знов комісію з Москви, нову комісію. Тому що на той момент вже беріївців змінили, прийшли ж нові часи.

– Тобто, одна частина партійної верхівки на чолі з Хрущовим усунула Берію від влади, від усіх питань?

– Так. І це стало, можливо, ще однією з причин того, що це повстання продовжилося так довго.

– На місці влада не знала, як реагувати, враховуючи, що на самій верхівці відбуваються такі ротації?

– Так. І тоді вийшло так, що у них загинуло приблизно 150 людей. Але велика заслуга Норильського повстання, що загинуло, якщо можна сказати, вибачте, все-таки відносно небагато: 150 із майже 20 тисяч людей. Наприклад, візьміть Кенгірське повстання, яке було на наступний рік, в 1954-му, то в них вже страйкувало 8 тисяч, а загинуло – 800. Загинув кожен десятий.

– Як би Ви визначили, Норильське повстання було вдалим, воно закінчилося перемогою в’язнів, бодай моральною, чи ні?

– В мене в картині є така річ: коли повстання закінчилося і тих хлопців потім знов арештували та порозкидали по таборах…

– Додали термін ув’язнення.

– Так. Одних загнали у Володимирський централ, когось загнали в Сибір тощо. І розповідає мені литовець Бронюс Златкус – чудова людина, він очолює організацію «Норильських витязів» у Литві. До речі, 24 травня вони відзначають 60-річчя Норильського повстання у литовському Сеймі. Ось повага до тих людей! Усі ті учасники отримали вищі нагороди Литви. Так от, Златкус розповідав мені: нас привезли вже в Сибір і женуть якимось етапом. Ми говоримо, а коновий кричить: «Перестаньтє болтать! Будєм стрелять!». А ми йдемо спокійно собі. Вони кажуть «сідайте!» – а ми стоїмо. А вони над нами почали стріляти вгору: сідайте. А тут проїжджав якийсь «бобік», звідки вийшов якийсь начальник, підійшов і питає: а це звідки хлопці, з Норильська? Вони не сядуть. Вже знали той дух! І Златкус каже: де ми з’являлися, то вже всі люди знали, нам хліб передавали. Тому що пішов поштовх.

– Ви сказали, що «Голос Америки» згадав про повстання. Ви кажете, повітряним змієм інформацію запускали, але де – Таймир, а де – Америка. Як той змій міг долетіти?

– Запускають того повітряного змія, лаштують до нього листівки, де написано: «над нами знущаються, над нашою кров’ю, допоможіть, передайте всьому світові, скажіть правду про нас». І дуже високо їх піднімали, десь до кілометра. Розповідають, що вони робили такі дротяні конструкції, запускали, а на висоті вони розкривалися, і після того листівки летіли. Вони долітали до Ігарки, а це 100 кілометрів від Норильська.

– І хтось цю листівку, цю інформацію зміг передати за «залізну завісу»?

– Так. Я думаю, що там якісь хлопці працювали. Передали, і тут почалося.

– Ваш фільм називається «Загадка Норильського повстання». В чому вона полягає?

– Як я вже розповідав, коли ми збиралися на 50-річчя, то темою круглого столу було – чи воно було інспіровано владою, чи вся ця енергетика належала саме повстанцям. І виявилося, що було все – і збіг обставин, і те, що було у владі, в Кремлі, і те, що в таборах працювали ці підпільні комітети…

Степан Семенюк, блискучий чоловік, сказав так: знаєте, що в таборах – це було необхідне продовження нашої національно-визвольної боротьби, яку ми ще почали на свободі. І так це було, каже, для всіх – і для литовців, тому що вони боролися за свою незалежність.

– Тобто, цілий збіг обставин був: і протест проти знущань, і якісь апаратні ігри у Кремлівській верхівці?

– Так. Ви знаєте, як кажуть, Господь завжди дає шанс. А ти підміть його, щоб саме в цей час виступить.

– Система таборів ГУЛАГ надовго пережила Норильське повстання?

– Ні. Фактично це був найбільший поштовх до її розвалу. Тому що вже в 1954 році починають активно звільняти. І дуже багато вже норильчан були звільнені до 1956 року.