Юлія Гопалюк
(Для проекту «Сандармох», рубрика: «Пишуть студенти»)
Фраза «крок управо, крок уліво – розстріл» у СРСР стосувалася не лише правил поводження в’язнів нескінченних етапів, а усього життя. Тоталітарна машина у величезній імперії брехні й насилля не могла давати збої: або зараз ти, або згодом тебе! Тож, якщо хтось і «робив якийсь крок», то все закінчувалося однаково, бо ж іти було нікуди.
Конституція 1936 року проголошувала свободу особистості, а на практиці тоталітарний режим придушував будь-які прояви свободи. Одних «забирали», а інші жили у страху. У повітрі висіли запитання: «За що мене/його/їх?», але відповіді на них лякали ще більше.
Скупа статистика жахає досі: за 17 років комуністичної влади (від 1921 до 1937 року) було заарештовано 3 260 678 в’язнів, розстріляно – 63 526 (кожний 50-й). За 1937–1938 роки заарештовано 1 575 259 осіб, розстріляно – 681 692 (кожний другий).
План на антирадянські елементи
2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило секретну постанову «Про антирадянські елементи». Після цього Сталін відправив наркому внутрішніх справ Миколі Єжову і регіональному керівництву партії розпорядження про переслідування «розкуркулених» і «злочинців».
У наказах НКВС вказувалися конкретні цифри: скільки «ворогів народу» має бути виявлено і скільки розстріляно. Згодом «плани» збільшувалися, а керівництво на місцях, намагаючись догодити начальству, ретельно «виконувало і перевиконувало» їх і звітувало «нагору».
Подібні плани отримали також «виправно-трудові табори», в яких утримувалися в’язні, засуджені до різних строків. Серед них були й такі, чиї терміни ув’язнення вже добігали кінця.
Чистка Соловецького табору
У жовтні 1937 року в Соловецький табір особливого призначення прибула комісія – «трійка» – з управління НКВД Ленінградської області. Внаслідок перегляду справ було відібрано групу в’язнів, яких засудили до розстрілу. Масові розстріли на самих Соловках вирішили не проводити і групу з 1116 засуджених перевезли «на материк». Вони були розстріляні 27 жовтня, 1, 2, 3, 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох неподалік Медвежегорська в Карелії. У ці дні загинуло 1111 в’язнів «першого соловецького етапу».
Про долю розстріляних, обставини їхньої загибелі і виконавців вироків стало відомо лише 1997 року. Тоді ж було виявлене місце масових поховань і проведений благоустрій меморіального кладовища.
Сандармох – страшне слово для тисяч людей, які втратили у кривавому урочищі своїх близьких, і для багатьох націй колишнього СРСР, які втратили там своїх науковців, митців та священнослужителів. Цвіт української нації зав’яв тієї осені: поет-неокласик Микола Зеров, засновник театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменники: Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики: академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, науковці: Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, Михайло Павлушков, творець Гідрометеослужби СРСР, голландець за походженням, професор Олексій Вангенгейм, колишній міністр фінансів УРСР Михайло Полоз та ще десятки імен тогочасної еліти суспільства. Скільки відкриттів та творів вони могли б нам подарувати, якби їхнє життя не було так зненацька жорстоко обірване?
Поки живі предки репресованих – дублю № 2 не буде!
Одне життя – 75 літ пройшло від часу розстрілу в урочищі Сандармох. Сьогодні ми зобов’язані пам’ятати і відзначати цю скорботну дату. Адже оминути її – означало б не тільки небажання торкатися ще досі кровоточивої рани, але й визнати власне безпам’ятство. Цілком доречно буде згадати одвічну істину: «Без минулого немає майбутнього». Змінити минуле ми не в змозі, але знати його треба, щоб розуміти, чого маємо остерігатися тепер.
Сандармох прямо вказує, що якщо владі заважають письменники та науковці, то цій владі не потрібна свобода. Такій владі потрібні раби, а усіх, хто не хоче бути рабом, вона прирікає на смерть.
Вчинене зло не може бути забуте, бо люди знов почнуть знищувати одне одного. Але, може, поки живі предки репресованих, дублю № 2 не буде. Згадуючи про Сандармох, маємо задумуватися про цінність людського життя й цінність свободи. Головне для нас – знати, пам’ятати і ніколи не повторювати помилок минулого.
Залишається надіятись, що свідомі люди сучасного суспільства прислухаються до крику мертвих душ і виконають їхнє останнє мовчазне посмертне прохання: «Тут, в урочищі Сандармох, місці масових розстрілів від 1934 по 1941 рік убито більше 7 тисяч ні в чому не винних людей: жителів Карелії, ув’язнених і спецпоселенців Белбалтлага, в’язнів Соловецької тюрми. Пам’ятайте про нас, люди! Не вбивайте одне одного!»
Юлія Гопалюк – студентка 1-го курсу Інституту журналістики КНУ імені Шевченка
Читайте більше тут:
(Для проекту «Сандармох», рубрика: «Пишуть студенти»)
Фраза «крок управо, крок уліво – розстріл» у СРСР стосувалася не лише правил поводження в’язнів нескінченних етапів, а усього життя. Тоталітарна машина у величезній імперії брехні й насилля не могла давати збої: або зараз ти, або згодом тебе! Тож, якщо хтось і «робив якийсь крок», то все закінчувалося однаково, бо ж іти було нікуди.
Конституція 1936 року проголошувала свободу особистості, а на практиці тоталітарний режим придушував будь-які прояви свободи. Одних «забирали», а інші жили у страху. У повітрі висіли запитання: «За що мене/його/їх?», але відповіді на них лякали ще більше.
Скупа статистика жахає досі: за 17 років комуністичної влади (від 1921 до 1937 року) було заарештовано 3 260 678 в’язнів, розстріляно – 63 526 (кожний 50-й). За 1937–1938 роки заарештовано 1 575 259 осіб, розстріляно – 681 692 (кожний другий).
План на антирадянські елементи
2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило секретну постанову «Про антирадянські елементи». Після цього Сталін відправив наркому внутрішніх справ Миколі Єжову і регіональному керівництву партії розпорядження про переслідування «розкуркулених» і «злочинців».
У наказах НКВС вказувалися конкретні цифри: скільки «ворогів народу» має бути виявлено і скільки розстріляно. Згодом «плани» збільшувалися, а керівництво на місцях, намагаючись догодити начальству, ретельно «виконувало і перевиконувало» їх і звітувало «нагору».
Подібні плани отримали також «виправно-трудові табори», в яких утримувалися в’язні, засуджені до різних строків. Серед них були й такі, чиї терміни ув’язнення вже добігали кінця.
Чистка Соловецького табору
У жовтні 1937 року в Соловецький табір особливого призначення прибула комісія – «трійка» – з управління НКВД Ленінградської області. Внаслідок перегляду справ було відібрано групу в’язнів, яких засудили до розстрілу. Масові розстріли на самих Соловках вирішили не проводити і групу з 1116 засуджених перевезли «на материк». Вони були розстріляні 27 жовтня, 1, 2, 3, 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох неподалік Медвежегорська в Карелії. У ці дні загинуло 1111 в’язнів «першого соловецького етапу».
Про долю розстріляних, обставини їхньої загибелі і виконавців вироків стало відомо лише 1997 року. Тоді ж було виявлене місце масових поховань і проведений благоустрій меморіального кладовища.
Сандармох – страшне слово для тисяч людей, які втратили у кривавому урочищі своїх близьких, і для багатьох націй колишнього СРСР, які втратили там своїх науковців, митців та священнослужителів. Цвіт української нації зав’яв тієї осені: поет-неокласик Микола Зеров, засновник театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, письменники: Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики: академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, науковці: Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, Михайло Павлушков, творець Гідрометеослужби СРСР, голландець за походженням, професор Олексій Вангенгейм, колишній міністр фінансів УРСР Михайло Полоз та ще десятки імен тогочасної еліти суспільства. Скільки відкриттів та творів вони могли б нам подарувати, якби їхнє життя не було так зненацька жорстоко обірване?
Поки живі предки репресованих – дублю № 2 не буде!
Одне життя – 75 літ пройшло від часу розстрілу в урочищі Сандармох. Сьогодні ми зобов’язані пам’ятати і відзначати цю скорботну дату. Адже оминути її – означало б не тільки небажання торкатися ще досі кровоточивої рани, але й визнати власне безпам’ятство. Цілком доречно буде згадати одвічну істину: «Без минулого немає майбутнього». Змінити минуле ми не в змозі, але знати його треба, щоб розуміти, чого маємо остерігатися тепер.
Сандармох прямо вказує, що якщо владі заважають письменники та науковці, то цій владі не потрібна свобода. Такій владі потрібні раби, а усіх, хто не хоче бути рабом, вона прирікає на смерть.
Вчинене зло не може бути забуте, бо люди знов почнуть знищувати одне одного. Але, може, поки живі предки репресованих, дублю № 2 не буде. Згадуючи про Сандармох, маємо задумуватися про цінність людського життя й цінність свободи. Головне для нас – знати, пам’ятати і ніколи не повторювати помилок минулого.
Залишається надіятись, що свідомі люди сучасного суспільства прислухаються до крику мертвих душ і виконають їхнє останнє мовчазне посмертне прохання: «Тут, в урочищі Сандармох, місці масових розстрілів від 1934 по 1941 рік убито більше 7 тисяч ні в чому не винних людей: жителів Карелії, ув’язнених і спецпоселенців Белбалтлага, в’язнів Соловецької тюрми. Пам’ятайте про нас, люди! Не вбивайте одне одного!»
Юлія Гопалюк – студентка 1-го курсу Інституту журналістики КНУ імені Шевченка
Читайте більше тут:
